Президент України радий повідомити, що ці роботи стали можливими тому, що в українському суспільстві останнім часом стали помітні ознаки взаєморозуміння і політичної стабільності. Швидко зростає середній клас України – основа економічного просперування держави, вирішується найважча проблема – проблема бідності, оскільки держава зуміла ліквідувати безробіття і гарантувати всім без винятку громадянам (в першу чергу молодим!) заробітки та пенсії на рівні передових країн світу. Нові, практично невичерпні джерела космічної енергії, джерела, які вдалося забезпечити з допомогою космічного Розуму, допоможуть Україні остаточно подолати всі ще невирішені проблеми в економіці і соціальному житті.
Шосте. Президент України сподівається, що громадяни України, гідно оцінюючи дар Космосу, пам'ятатимуть про свою роль в зміцнені космічних контактів України, а ця роль найперше зводитиметься до того, що жити щасливо може лише той народ, який уміє працювати і несе в своєму серці вогонь добра (див. сучасну історію Китайської Народної Республіки!).
Сьоме. Президент України сподівається, що народ України (бодай з часом) прилучиться до космічної філософії, і викреслить зі свого ужитку застарілі психологічні прояви жадібності, ксенофобії, прагнення до непомірного збагачення за рахунок ближнього. Українцям, зрештою, має стати близькою філософія наших космічних братів, бо це філософія справжнього гуманізму, вона пропагує мир в сім'ях, навчання молоді, безпеку від посягань злочинців на життя людини. Названа філософія зробить наше життя спокійним і красивим. Хай же спокій і краса стануть домінантами нашого українського буття!
Ці космічні принципи моралі й життя хутко рознеслися поміж севастопольським людом. Приємно було усвідомлювати свою близькість до далеких (а, може, й не дуже далеких) своїх космічних братів. Ми ж бо справді всі діти однієї матері природи, одного Космічного Розуму. Та й те ж узяти до уваги: не просто так собі балакають з нами космічні! Ділом доводять доброту свою, щирість далекосяжних намірів. Далеко й ходити не треба, щоб у цьому пересвідчитися.
Неподалік від Севастополя вже другий місяць з напруженням усіх сил працюють жителі міста. Ні для кого не секрет, що від успіху їхнього будівництва залежить найперше щаслива будучина самих мешканців його. Відусюди, з найпотужніших заводів Америки, Німеччини, Великої Британії доставляються сюди будівельні матеріали, Росія не шкодує для будови найкращий сибірський ліс, навіть маленька Португалія, та сама Португалія, син якої Колумб свого часу прорвався крізь плетиво невідомості до берегів Нового Світу, і та пишається своєю участю в севастопольській будові. Обриси споруди, її стрункостанні вежі, її встромлені в небо шпилі не лишають сумніву в тому, що тут виростає колос планетарної електроенергетики. До того ж нового технологічного покоління, нової технічної могутності.
В штабі будівництва не вгаває робота інженерної думки. Тут майже не видно людей – тільки стиха, напружено, з тонким вібруванням і клацанням перемикачів працюють роботи, комп'ютери, телесистеми, які видають на будову найточніші креслення. На екранах виростають обриси потужної електроцентралі, якої ще немає, але яка, втілена в математичних розрахунках, вже постає в усій своїй реальній зримості завтрашнього дня.
В маленькому дерев'яному будиночку на самій будові зібралися будівельники-виконроби. Наче все гаразд. Тут аби встигати за графіком, і щоб фронт робіт розширювався безупинно. Тільки одне лишається неясним: що буде потому? Хто буде господарем цього багатства – ми, українці чи Космос?
Один з виконробів, поважний вусань в оранжевій спецівці, звертається до головного Директора Будови Сергія Сікори:
– Повірте мені, пане Директор, але я ще маю сумнів… Кажуть, що цієї ночі над морем точився бій. Кажуть, якісь "сірі" розбійники хотіли налякати "білих" HJIO. Що буде, якщо "сірі" подужають "білих"? Нащо тоді вся ця праця?
– Ви просто наслухалися радіопередач з Бі-бі-сі, – усміхається самовпевнено Серж. – Розбійники ніколи не зможуть подолати порядок у світі.
– А якщо все-таки? Тут б'єш собі руки, псуєш нерви, а оті "сірі"…
– Без нервів нічого не робиться на землі. Так і в небі також. Згадайте минулу велику війну, друже. На нас сунула така страхітлива сила, докотилася аж сюди, під Севастополь, здавалося, що вже край всьому. Але життя годі було спинити. І ми, чорноморці, тоді рук не опустили і таки побили німців. Бо, думається мені, є в оцьому світі щось головне, є якийсь порядок, якась гармонія, і "сірі" той порядок ніколи не порушать. Тож давайте завершувати роботи на станції. Годі балачок! А якщо вам, друже, буває мулько на душі, раджу вам: уночі вийдіть до моря і погляньте на небо. Яке воно строго правильне, чітко розмальоване, справжній Божий храм! Там – порядок. І великий космічний Розум. Тому й казяться "сірі". Бо хочуть хаосу і нових воєн! Ми це знаємо, друже. Абсолютно все знаємо!
Правда, все знає тільки він, Серж Сікора, Головний директор будови і радник Президента України. Знає тільки він, про речі, невідомі нікому, бо ж щоночі у себе в каюті капітан другого рангу Серж Сікора веде розмову з "червоним оком", доповідає йому деталі будівничих робіт, навіть іноді ремствує на труднощі, вимагає підказок і уточнень. І "червоне око" дуже пильно, аж прискіпливо вислуховує його. Втручатися не наважується (чи й не в силі), але його космічний дух десь тут, як то мовиться, витає. Є його підтримка, є певність у спільності дій. Є щось містично владне в тому "червоному оці", глянувши на яке одразу хочеться повірити в реальність усіх зоряних і позазоряних зв'язків, усього єдиного, живого, тремтливо напруженого космічного організму.
Як добре, що око Космосу впало своїм поглядом на наше місто, на мою землю, думає Серж Сікора, і йому кортить до пронизливої різкості, до кожної своєї клітини відчути себе влитим в оте космічне буття. Хіба дрібниці людського існування – дім, їжа, зарплатня, хвороби – не є в мініатюрі повторенням того ж самого життя огрому? І хіба не радість від усвідомлення, що наша севастопольська акумулююча станція візьме на себе струм, посланий далекими зоряними світами? А, може, і самим Всесвітом? Бо ж земля наша і є Всесвіт. І я, капітан 2 рангу Серж Сікора, нині відповідальний перед Президентом за будову – теж частка того Всесвіту.
Одного вечора, коли Серж, геть вимордований справами на об'єкті, повернувся додому, його "синок" (в суті своїй дріб'язкова нікчема і пристосованець!) виніс йому назустріч своє опецькувате лице пенсіонера і тицьнув у руки телеграму.
– Маєш подаруночок від американця. – Олег Сергійович, як і всі домочадці, був у курсі справ. – Дивна депешка. Щоб не сказати – підозріла!
Була справді якась незвичайна. Тривожно незвичайна: "Не знаю, як бути далі, щоб не повернутися знову у чорне провалля, бо виходу нема ніякого". І підпис коректно стриманий: "Ваш". Й ані буквочки більше. Хто – ваш? Звідки? Воістину ребус із "чорного провалля!"
– Думається, твій американський художник зсунувся з глузду від кохання, – буркнув старий "син", коментуючи депешу.
– А мені думається, не від кохання, а з відчаю, – сказав молодий "батько", пробігаючи поглядом по рядках телеграми.
Говорити з Олегом не хотілося. Думка метнулась в далеке гірське селище Кара-Джу. Уткнулась в невідомість і заклякла. Зайшовши до свого кабінету, Серж в темряві опустився на канапу і тихо промимрив:
– Якщо це справді "провалля", то художника треба рятувати.
* * *
З самого ранку Теренс, прокравшись попід монастирським муром до майдану перед собором, присів на підмурки якоїсь крамнички. Звідси видно було і церковицю, і черепичні дахи монастирських домів, та й містечко з кривулястою вулицею посередині здавалося близьким і знайомим. Для Теренса, звиклого жити в акуратній, по-святковому охайній країні, все це не ліпилося до душі. Ще й спека нестерпна, і повітря в чаші гірській таке, що не продихнеш. Кара-Джу! – запам'яталася йому назва селища, сухого і гарячого, будинки обшарпані, все навкруг убоге, сіре. Зупинився в якогось древнього діда у злиденній халупі, щоб не дуже впадати нікому в вічі. Тут, мабуть, знали одне одного, і його одразу запримітять. Хто та що? Чи не з крадіїв? Якщо з відпочиваючих, то чому не біля моря, не в курортній зоні, де і крамниці багатші, і санаторії, і всякий сервіс?
Селищани розповіли йому про жіночий монастир. Був він давній, з дореволюційних часів, всякого довелося йому зазнати. Зазирали сюди німці під час своїх "протибандитських" рейдів, чистили його льохи татари-зрадники, із тих, котрі перекинулися на службу до окупанта, а потому ще й радянська влада попила крові з черниць.
Як було сповістити про себе міс Вірі, Теренс не знав. До настоятельниці його не пустили. Старий ченець при вході, у довгополій рясі і зеленому, оксамитовому каптурі, зажадав пояснень. Почувши, що прибулець хоче дізнатися про одну з черниць, буркнув глухо, що це жіноча обитель, чоловічої статі тут не імєється і бути не може.
Отож Теренс поклав собі набратися терпіння і чекати перед брамою. Добре хоч затінок знайшовся, біля якогось овочевого ларка. Мусить же врешті хтось з'явитися з чернечого царства. Бодай якась жива душа!
Побачив Віруню. Вже сонце стало опадати за далекі гірські кражі, як до брами під'їхав невеличкий, жовтого кольору автобус, і з нього почали вилазити дівчатка в чорних суконьках і чорних беретиках. Як на звичних черниць, здавалися надто юними. Школярки чи що? Взявшись попарно за руки, вони хутенько, з похнюпленими головами, без жодного слова подалися крізь браму на монастирське дворище. Отут і уздрів Теренс свою невловиму любов. Міс Віра, стоячи біля автобуса, самими очима перелічувала підопічних, потім щось сказала одній із старшеньких і зникла в брамі.
Сцена ця відбулася за кілька секунд. Теренс не встиг отямитись. Була й не була. Її поява так вразила художника, що він онімів. Побігти за нею в браму, проскочити в її царство?.. Але ж старий, з густо запеченим обличчям охоронець вже закривав ворота. Все! Зустріч, заради якої промандрував через увесь Крим, розвіялася мов туман. Теренсові аж стогін вихопився з грудей.