І враз його погляд падає на повеселіло-юне, гарне обличчя професора. І враз Бунчеві щось ніби прокльовується в серці. — Стривайте!.. Що сталося? Ви... ви...
— Так, я знайшов! — Крутояр хапає Бунча за товсті, м'ясисті плечі і одним ривком піднімає на ноги. — Я знайшов розгадку таємниці. Чуєте, Кириле Трохимовичу? Дорогий мій Кириле Трохимовичу! Я відшукав у цій жалюгідній книжечці те, що нам потрібно. Ван-Саунгейнлер недаремно послав радіограму. Це не казка, не вигадка. Інки були тут, у верхів'ї Ріо-Оскуро. Ми мусимо збиратися до гори Комо. Завтра ж! На світанні. Там була остання стежка інків. Чуєте, Кириле Трохимовичу!
Бунч важко дихає, бере несміливо коричневу книжечку, шанобливо оглядає її з усіх боків і так само шанобливо віддає Крутоярові.
— В оцій книжці?
Так, в оцій книжці. Крутояр переможно, ще сповнений тріумфу, обводить хижу великими, твердими очима, затаєно посміхається.
Самсонов перший порушує мовчанку:
— Треба негайно іти до касіка Палехо і просити в нього провідників до гори Комо.
Крутояр усе ще сидить з заплющеними очима. На вустах у нього тремтить ледь вловима усмішка. Нарешті він підводить голову і задумливо мовить:
— Так. Треба шукати Тумаяуа. Він допоможе нам у цій тяжкій справі.
Сонце щедро й розгонисто б'є всередину хижі, темна стіна лісу вогко дихає ароматами сторіч.
ДОРОГА ЛЬЯНОСАМИ
Вождь племені арекуна Палехо сам пішов у путь. За помічників собі взяв своїх синів. Загін був невеличкий, але надійний. Палехо знав у цих місцях кожну стежину, він народився тут і прожив нелегке своє життя.
Просувалися випаленою рівниною. Стояла задушлива спека. Сонце розжарило небесну баню, земля потріскалася, змучена рослинність чахла в гарячому повітрі.
— Страхітливі місця, — сказав Бунч.
—— Тут ще рай, Кириле Трохимовичу, — озвався професор. — Кажуть, там, за Ріо-Оскуро, справжнє пекло. От хай наш географ повчить нас, непросвіщених.
Але Ілько не мав бажання говорити на такій спекоті, їхав розморений і неговіркий.
— Що, Паганелю, розкис? — посміхаючись у вуса, спитав Крутояр.
Самсонов відкинув з лоба пасмо волосся і кволо посміхнувся. Ну що ж, він може розповісти про льяноси. Отака собі розпечена пустеля, та й годі — нічого цікавого. Правда, це тільки шматочок льяносів, останні степові острівці серед моря сельви, а на лівобережжі Ріо-Оскуро простяглася безмежна рівнина. Від Анд вона спускається до самої ріки. В льяносах розводять худобу — сотні тисяч, мільйони голів. Землі там вдосталь і люди роботящі, тільки весна псує все діло. Власне, не весна навіть, а зимовий сезон, який припадає в країні на період з квітня по жовтень. Тоді повінь заливає безкрайні простори. Люди й худоба рятуються на невеличких клаптиках суші й чекають, поки спаде вода.
— Тпр-р-р! Куди, нечиста сило! — раптом заволав Бунч.
Його віслюк, опустивши голову, немов приготувавшись до бою, кинувся в принадний затінок невеличкого гайка.
Помітивши занепокоєння серед віслюків, коні й собі зупинилися.
Лікар щосили гамселив віслюка ногами. Він упав йому на шию і майже благальним голосом закричав:
— Назад! Не пущу! Тримайте, Василю Івановичу. Ря-туйте-е-е!
Але ніякі удари не могли вгамувати тварину. Спокуса була надто великою.
З кущів віслюка тягли всі гуртом. Під свист і підгейкування його вигнали на стежку й добре відшмагали нагаем.
Прикра, а втім, і досить-таки весела подія з Бунчевим транспортом надала сил молодому географові. Самсонов забув і про пекуче сонце, і про куряву, що забивалась у ніздрі. Він гарцював навколо Бунча і, помахуючи нагаєм, кричав на віслюка:
— Май повагу, четверонога бестіє, до великого представника наукового світу! Це тобі не якісь там задрипані вакеро, а сам король медицини і всього живого царства Бунч.
— Дайте людині оговтатись, — підморгнув Самсонову професор. — Краще продовжуйте свою лекцію. Ви перервали розповідь на тому, що взимку льяноси затоплює вода.
— Цілком правильно, Василю Івановичу. Жах, що там бува. Кілометрів на шістсот дикий степ стає дном моря. Вакеро виганяють худобу на пагорби, населення теж лізе туди із своїм збіжжям.
Самсонов знизав плечима, ніби й справді був дуже заклопотаний тим стихійним лихом. Після паузи, перейшовши на серйозний тон, він повів розповідь про те, як страждає трудовий люд від неймовірних повеней. Та ще гірші прикрості готує засушлива пора. Голод і спрага женуть тоді по вигорілих під сонцем льяносах здичавілі стада коней і биків. Жахливе ревище, гучний тупіт тварин, хрипкі вигуки пастухів, які намагаються втихомирити оскаженілу худобу, — все це зливається в грізну музику диких степів. Тільки віслюкам перепадає якась там крапля води. Обережно відгинаючи губами голки, вони висмоктують сік із кактусів.
Самсонов розповідає про тутешні степи з таким глибоким знанням справи, начебто йому в житті не раз доводилось мандрувати отими неозорими рівнинами.
Географа й професора наздогнав на своєму віслюку Бунч. Витираючи хустиною спітніле чоло, він і собі встряв у розмову:
— А чи знаєте ви, шановний, — звернувся він до Ілька, — що таке матакабальо?
Самсонов тільки плечима знизав.
— От вам і король географії! — єхидно кинув Бунч. — Матакабальо — люті змії, дослівно — "коневбивці". Розміром вони не більші за дощового черв'яка. Але від їхнього укусу гине і людина, й худобина. Нікчемний плазун набагато небезпечніший за гримучу змію. Коли матакабальо впивається в тіло, болю не відчуваєш. Людина дізнається про загрозу тільки тоді, коли отрута вже увійшла в її кров.
Бунч розповів також про не зовсім приємних мешканців місцевих річечок, зокрема про небезпечну рибку карібу. Своєю формою і кольором каріба скидається на золотих рибок. Тільки в неї неймовірно агресивний характер. Каріба, як і акула, чує на відстані запах крові і завжди з'являється там, де б'ються великі тварини. Під час кривавих баталій між самцями-крокодилами вона безстрашно забирається в рани хижаків і роз'їдає їх.
— Ви просто залякуєте нас, Кириле Трохимовичу, — з похмурою посмішкою мовив професор.
Але Бунч із затаєним гуморком в голосі патетично вів далі:
— По берегах річок, що течуть через льяноси, водяться і ненажерливі крокодили, і водяні змії анаконди. Анаконди, до речі, також нападають навіть на людей.
— Та годі, годі, добродію! — замахав на нього рукою професор. — Мені вже страшно їхати далі.
— А от ви слухайте й кайтесь. Ви гадаєте — це все? О, ні! Чи доводилось вам чути що-небудь про смертоносну малярію, яка панує в льяносах, про безліч отруйних рослин, зокрема про кущі гуачамака?
Крутояр весело зареготав. Потім скривив лице і схопився за живіт. Бунч наполохано повернув до нього голову. Чи й справді професорові недобре? Чи, може, він тільки прикидається хворим? Ну, звичайно, він жартує.
— Друзі мої, — пролунав над льяносами бадьорив голос Крутояра, — ми їли вранці смажену яловичину. Якщо лейб-кулінар його величності вождя племені арекуна помилково настромив м'ясо на гуачамаку, швидше звертайте свої погляди до Всевишнього і благайте в нього прощення за всі свої гріхи.
Олесь засміявся й собі — він поспішав внести суттєву корективу; якщо вже просити заступництва, то тільки в єдино визнаного тут володаря небес і суші — доброго духа Кахуньї... Разом із тим варто було б заручитися прихильністю і в злого духа Курукіри.
Індіанці їхали попереду й не чули веселих жартів, якими обмінювались їхні білі друзі. Професор першим збагнув недоречність цієї розмови. Образою духів вони могли назавжди відштовхнули від себе провідників.
— Годі, базіки! Не забувайте про забобонність наших охоронців.
Професорові слова нагадали мандрівникам про дійсність. Всі притихли, насторожились. Сталеве небо дихало вбивчою спекою, і дорога здавалася безконечною. Мало втішали й Ількові слова, що тутешні льяноси — це лише невеличкі лисини серед лісів.
Навколо розкинулася мертва рівнина. Не видно було жодної пташки. Навіть ящірки заховались між камінням. Низенькі кущі кидали жалюгідну тінь. Глибока тиша панувала навкруги.
Вождь племені Палехо підняв руку, і загін зупинився. Касік приклав долоню до чола й почав пильно вдивлятися в далечінь. Три його сини, майже однакові з обличчя, вихопились уперед.
Тумаяуа не їде із старшими братами. Вони гордують ним. Що ж, хай гордують. Він зневажає їх за куций розум. Хіба вони бачили те, що довелося уздріти йому? Хіба вони ходили далі Великої річки? Вони уміють стріляти з духової рушниці, а він, Тумаяуа, навчився володіти револьвером. Він їздив у справжньому поїзді, що гуркоче так, немов блискавка б'є в старе дерево матамату.
Хай їдуть собі вперед і шукають воду. Він, Тумаяуа, триматиметься ближче до білих. Ось їхній хлопець із дивним іменем Олесь у десять разів розумніший за старшого брата Лупу. Та де там! У сто, в двісті разів! Він знає, які люди живуть за великим морем. Він літав на літаку. І каже, що було зовсім не страшно. Тільки нудило трошки, немов у хисткому човні куріаре, що потрапив у нурт.
Еге-ге-ге! Лупу подає якийсь знак. Мабуть, надибав воду.
Тумаяуа пришпорює свого віслюка.
— Сеньйоре Олесь! Доганяй мене! — кричить він хлопцеві. — Вода!
Загін прискорює ходу. Попереду затінок і довгожданий спочинок.
Через півгодини велике вогнище палахкотить серед гайка. Невеличкі пальми з верхівками-вїялами охороняють спокій мандрівників, ніби почесна сторожа. В глибокій улоговині біля бамбукових кущів синьо поблискує чиста джерельна вода.
Після важкого переходу, після нестерпної спеки сон швидко здолав мандрівників.
АПІАКА ЙДУТЬ ПО СЛІДУ
Олесеві не спалося. Зоріло небо. Здавалось, воно втупило в хлопця міріади очей. Ніч підкрадалась зі всіх боків і лякала таємним шелестом. Важко сопіли віслюки. Жебонів потічок. Шелестіло листя. Стомлено фиркали коні. Спросонку покрикували мавпи.
Раптом Олесь насторожився. Йому почулось, ніби десь недалеко жалібно плаче маленька дівчинка. В її тоненькому голосі вчувалася глибока туга. Хвилинами плач ставав зовсім виразний.
Хлопця заполонили тривожні думки. Може, експедиція розташувалася біля самого селища, не помітивши за кущами хижок? А може, вночі неподалік од них зупинився якийсь загін каучеро і теж розбив свій бівуак?
— Ви чуєте? — не витримав нарешті Олесь, підводячись у своєму гамаку. Хлопцеві ніхто не відповів.