Хоча б за два-три останні віки. Але ґрунтовну, загальногагаузьку.
— Ти це серйозно? — стурбовано уточнив Святослав.
— Надзвичайно серйозно.
— Ну, тоді... тоді інша річ. Я чомусь не одразу сприйняв твою стурбованість долею цілого народу.
— Хіба сам ти ніколи не думав про долю свого, українського народу?
Оснач замислено поглянув на Караджі. Він вагався: говорити йому правду, чи не варто? І зважився: правду!
— Чесно кажучи, ні. І навіть ніколи не чув, щоб хтось із знайомих мені українців колись запалився чимось подібним. Можливо, тому, що мій народ великий, і він має свою історію і своїх поетів. А може тому, що вболівати, вголос вболівати за свій народ у нас вважається страшним гріхом — націоналізмом. А всіх, кого цим словом затавровано, карають на смерть. Або засилають до Сибіру.
— Так?! — вражено підхопився Караджі. — Я чув щось подібне, але вважав, що це неправда.
— Тоді так і вважай. Легше буде на душі. Але найстрашніше, що я, наприклад, ніколи по-справжньому і не відчував себе українцем. Мати — історик, батько — військовий. Мене виховували на історії Давньої Греції, Риму і Візантії. Я прочитав усе, що тільки зміг родзо— бути, про наполеонівські війни. Але запитай мене щось з історії України... Що я, блудний син свого народу, знаю про неї? По суті, нічого. Отож... А я геть нічого не знаю і знати не можу.
— Непогано було б створити гагаузьку національну енциклопедію. Хоч по кілька слів про кожного з гагаузів, хто бодай чогось там досягав у науці, мистецтві, техніці, військовій справі... Незалежно від того, в які часи і в якій країні він жив чи живе.
— Ого, нічого собі задум! Ти хоча б усвідомлюєш, що така енциклопедія — це вже безсмертя? Мабуть, ні? Не страшно?
— Я боюсь тільки смерті. Безсмертя мене не лякає, — ледь помітно всміхнувся Григорій. — А якби ще вдалося видати збірку легенд і пісень — тоді вже геть було б добре.
— Що ж тобі завадить, гагаузький Гомере? Збереш, видаш.
— Спочатку треба створити гагаузький алфавіт і заснувати писемність.
— А що, досі в гагаузів навіть не існувало своєї писемності. Пробач, я не знав цього.
— Ні, я розумію, що самому мені з усім цим не впоратися, потрібно ще кілька досвідчених однодумців. Створити хоча б невеличке товариство гагаузів-інтелігентів, які могли б започаткувати рух за наше національне відродження, отоді вже можна буде подбати і про гагаузьку літературу, і про енциклопедію.
Оснач звівся на лікоть і захоплено дивився на Григорія. Йому не вірилося, що в душі цього "невдахи-вояки" можуть визрівати такі могутні і святі задуми. "Господи, я ж мало не спровадив його на той
світ! — з жахом подумав він, усе ще не перебиваючи Караджі. — Я застрілив би його, і ніколи й не дізнався б, що за людину, якого патріота народу свого, якого великого мрійника позбавив життя!"
— Слухай, — він схопив Григорія за плечі і потряс так, мовби хотів випитати якусь велику таємницю. — Ти справді хочеш здійснити хоча б соту часточку цих задумів, чи тільки так, мрієш, фантазуєш?
— Побійся бога! Це мрія мого життя. І я обов'язково здійсню її. Якщо тільки не витрясеш з мене душу.
— Коли ти збереш хоча б легенди, тільки легенди свого народу, то вже навіть тоді навіки ввійдеш в його історію! Та й взагалі, в історію всієї європейської цивілізації!
— І про це думав. Чомуж, думав. Я самолюбивий і прагну слави, — розсміявся Караджі. — І навіть не вважаю це вадою свого характеру. Слави, але в ім'я народу. Та й домагатимуся її не зброєю, а працею, пошуками, дослідженнями... У вас, в українців, є Шевченко, Котляревський, Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, багато інших героїв. Вони відомі, про них написано книжки.
— Та ні, теж ще багато невідомого, але чесно зізнався тобі: я особисто над цим чомусь не замислювався. Та й про те, що я українець, згадую дуже рідко. Мабуть, тому, що мати виховувала мене на історії античного світу, історії Спарти, Древнього Єгипту.. Й у школі виховували так, щоб про свою національність ми згадували якомога рідше. Радянські люди, сім'я народів... Мені ніколи й на думку не спадало, що я можу й повинен зробити щось для свого, українського, народу, його історії, його майбутнього.
— Я так не зміг би. Мені хочеться виховуватись на історії свого власного народу. І знати передусім його історію. А через неї — історію всіх сусідніх народів. Тільки спочатку треба дослідити і написати цю таємничу історію таємничого народу.
— А мову, гагаузьку мову ти знаєш?
— Звичайно. З пелюшок. Вдома на мене чекають зошити, в яких уже записано сорок дві пісні та шість легенд нашого й навколишніх сіл. Є ще кілька розповідей гагаузів, які брали участь у першій світовій війні, в революції, в Татарбунарському повстанні... Дожити б до того часу, коли знову візьму їх у руки.
— В такому разі є ідея: тільки-но вирвемося з ворожого тилу і повернемося до своїх — одразу напишу матері. Вона в мене викладач університету, кандидат історичних наук. І, напевне, дещо знає і про гагаузів. В будь-якому разі попрошу, щоб поступово записувала назви всіх праць, в яких хоча б один абзац присвячено історії гагаузів, їхньому фольклору Адже не може бути такого, щоб людство взагалі не "помітило" твого народу Повинні бути записи мандрівників, літописців. Сподіваюсь, це тобі допоможе?
— Ще й як! Буду щиро вдячний тобі. Буду.. Якщо тільки проб'ємося.
Неподалік заторохтіла підвода, почувся голос візника, що поганяв коней. Хлопці примовкли і, схопивши зброю, причаїлися за кущами. На підводі — тільки візник. Він під'їхав до річки, метрів за двісті від них і, поки коні пили, заходився старанно обмивати їх жмутами сіна. Візник був у цивільному, але зараз це тільки ускладнювало справу: адже треба нападати на сільського дядька.
— Вийди, поговори з ним, — наказав Оснач Григорієві. — Розпитай, хто він і звідки. Може, погодиться накормити нас і дозволить хоча б годину по-людському поспати у його хаті. Мені б це дуже пригодилося перед далекою дорогою.
Поява румунського солдата візника не стривожила, хоча, напевне, добряче здивувала: бо й справді, звідки він тут узявся?! Не полиша— ючи обмивати коней, селянин спокійно дочекався Григорія, а потім довго щось розтлумачував, так довго, що Оснач не витримав і теж вийшов зі своєї засідки.
— Кепські справи, — пояснив Караджі, йдучи йому назустріч. — З місцевих куркулів. Син у румунській армії, сам теж настроєний прорумунськи. Такий видасть і навіть копійки за це не попросить.
— Саме такий нам і потрібен. В такого надійніше. Я говоритиму з тобою по-російському з німецьким акцентом. Ти мені теж відповідай російською — звідки німцеві знати румунську? Поясни йому, що я з якогось там особливого відділу, з контр-розвідки, чи з гестапо. А тут виконую особливе доручення, отож ніхто в селі не повинен знати: хто я і звідки.
— Не повірить він, підозріливий чоловік.
— Все одно скажи. Село в якому боці?
— Там, — показав Григорій на схід. — На п'ять кілометрів ближче до фронту.
— О, зрозумів: на п'ять кілометрів ближче. Це для нас головне.
18
Містечко зустріло його густим холодним туманом і вологим вітром, що одразу видавав близькість великої ріки. Радомир Оснач ніколи раніше не був у Дунайську, отож передусім хотілося глянути на Дунай, на порт, побувати в старовинному центрі цього містечка, закладеного як прикордонний форпост ще за часів Галицько-Волинського князівства. Але він поспішав. Ще до обідньої пори він хотів дістатися до Кагула й одразу розпочати пошуки Григорія Караджі.
Шанси на успіх були мізерні. Хтозна, чи зумів тоді Григорій дійти від Дністра до свого Кагула? А коли й зумів, то чи не потрапив потім до рук жандармів, чи не був розстріляний, як дезертир? Та навіть коли в 1944-му доля виявилася милостивою до нього, то, напевне, був мобілізований до Червоної Ариії і ще мав би пройти через Румунію, Болгарію, Угорщину, Чехословаччину.
— Чого сумуємо? — безтурботно розсміявся чоловік років сорока, що сидів поруч із водієм. З Одеси він прибув тим же поїздом, що й Оснач, і до машини, з вітрового скла якої всміхався Батько Народів, Радомир підійшов тільки тому, що почув, як цей кремезний чолов'яга з коротко підстриженим сивуватим волоссям, голосно запитав його: "Ей, мандрівнику доріг молдавських, до Кагула не підкажеш?" А "мандрівникові" було байдуже: до Кагула чи до Ізмаїла. Хоча він і сказав, що машина з Буджака. І Радомир навіть подумав, що він з задоволенням підкинув би його до Рибані. Все ж таки свій район, по— ближче до рідного гаража.
— У кожного свої проблеми, — стримано відповів Радомир, менш за все йому хотілося розпочинати ще один дорожній діалог. Досить з нього нестерпно балакучого сусіда по купе, що не вгавав майже всю ніч.
— Більшість з яких ми самі й вигадуємо, перетворюючи на трагедію будь-яку дрібничку, — вдоволено мовив подорожній, повертаючись до нього спиною. — Особисто я не звик шукати проблеми там, де їх не існує. А якщо вже натрапляю на них, то вистачає розуму не псувати собі настрою. Правильно я кажу, мандрівнику доріг молдавських? — І, не чекаючи відповіді ні Радомира, ні власника машини, знову запитав: — То й що привело сюди аж із Одеси? Які проблеми? В Кагулі я, слава богу, п'ятнадцятий рік. Дивись, чимось і допоможу.
— Допомогти — це інша річ. Не знаєте, часом, такого чоловіка: Григорія Караджі? Зараз йому вже десь за шістдесят. Учасник війни.
— Караджі? Караджі... — замислився попутник. — 3 таким прізвищем у нас на обліку чоловік двадцять. Знаю і Григорія. Але йому ще нема й п'ятдесяти. Що, занадто молодий?
— Мав би бути старший.
— Тоді що він за один? Професія? Принаймні, колишня, до пенсії...
— Уяви не маю. Знаю тільки, що за національностю він гагауз. Воював. Правда, проти нас, у складі румунської армії.
— Ну?! Вояка пана Антонеску?! Хороший у вас знайомий! — втрутився в розмову водій.
— Нічого дивного, — спокійно зауважив подорожній. — У наших краях чимало таких, що воювали тоді проти нас. Але не зі своєї волі. Так склалася їх доля.
— З сорок четвертого він, напевне, воював уже в складі Червоної Армії, — поспішив Радомир виправдати Караджі. — Якщо тільки дожив до того часу, коли наші війська перейшли Дністер.
— О, то ви знаєте його ще з тих часів? І ніколи більше?..
— З тих часів він знати його не міг! — розсміявся водій.
— А, таки-так...