Це була чистісінька вигадка. Просто хотів придбати хоча б найменшу, але оригінальну дрібничку в Музеї національного мистецтва, якщо раптом почнеться розпродаж його скарбів. Бо там їх було забагато, дещо й зайве, як, скажімо, французькі пошарпані гобелени XVI століття. Я міркував собі, що кожен з них може коштувати шість доларів (обід у середньому ресторані – приблизно стільки ж. Може, доларів на два дорожче й плюс обов'язкові чайові офіціанту), кажучи словами видатного американця Лонгфелло, "міркував предостатньо", що, мовляв, доки земляки повернуться із свого хімічного обіду, я їх здивую. Але яким було моє здивування і розчарування, коли якась леді сказала, що тим гобеленам немає ціни і що вони не продаються.
Я й сам здогадався, що вони не продаються, бо в Америці на найменшому предметі обов'язково наклеюють ціни, щоб ти зайвий раз не морочив продавцеві голову:
– А скільки коштує це? А скільки коштує те? А скільки коштує он те? – Оті численні займенники (в мене завжди складалось таке враження) заміняють тобі в магазині усі іменники на світі. Звичайно, подібна шарпанина може вивести з рівноваги навіть американського продавця, хоча за жодним з них таких симптомів не спостерігалось.
Після недовгих роздумів я ще раз підійшов до тієї на вигляд вихованої леді і запитав, чи довго мені чекати, доки тим французьким гобеленам складуть піну, бо хоч вони й морально зношені, я хотів би їх купити. Вона не образилась на мене й спокійно повторила:
– Але вони не продаються, сер.
– А якщо добре заплатити? – Я вирішив узяти вже не три, а два гобелени по вісім доларів.
Я їй, звичайно, про це сказав, не забувши одним оком багатозначно підморгнути. Леді була ще молода, але стійка і тверда, як горішок.
– Ноу, сер.
Я всіляко лаю себе подумки, що маю погану натуру. Я сам собою буваю страшенно незадоволений. Та якщо мені раптом чогось захочеться, то, як кажуть, хоч умри, а дай. У дитинстві дуже вередував. Старші брати казали, що в мені сидять пережитки минулого. І ось у Філадельфії – знайшли де! – стали висовувати свого носа.
– Гаразд, місіс – погодився з нею. – Двох ви продати не можете. Але один. Ну хоча б один. Для мене. Невже це так складно зробити для іноземця? У вас їх тут і пацюки не їдять...
– Айн момент, сер. – Вона мене, видно, сприйняла за німця і попрямувала до двох полісменів, озброєних до зубів кольтами останніх систем. У залах музею новинки такої зброї ще не були виставлені. Лежало безліч якоїсь старої зброї різних віків.
Я тим часом став оглядати інші експонати, зокрема лицарів з філадельфійською пропискою. Вони стояли спокійно. Я дивився на їхні грізні обладунки, на мечі, якими вони колись розсікали собі подібних аж до сідла, і мені зовсім було не страшно, незважаючи на їхні грізні погляди й ножі, якими ті були озброєні до зубів.
Я кидав косі погляди на величезну кількість ненаситних ножів із дамаської сталі, рецепт якої загубився навік і тепер його не можуть відновити і найвидатніші вчені Америки. Я десь читав (чи не в шедеврі шефа поліції Нью-Йорка?), що багато хто з сучасних джентльменів шкодує за тією втратою. Бо що не кажіть, а фінка із дамаської сталі – це вам не мексіканський ніж, що при першому ж ударі під ребро гнеться, при другому – ламається, і нещасна жертва, яка все життя мріяла про безболісну смерть, змушена тепер десь у районі Бродвею так довго мучитись. Правда, жертва й сама винна в тому, бо не носить при собі страхового полісу. Життя ніхто не оцінив, за такої ситуації воно, виявилось, нічого не варте. Та й чим тут міг зарадити папірець, що називається "Енд веден бріг"[12].
Я не спускав очей з вітрини музею, все думаючи про розпродаж. Якщо вони й на срібло оголосять файнел сейл і якщо в мене залишиться кілька доларів після покупки французьких гобеленів, то зможу придбати з десяток срібних ножів і кілька ятаганів та пістолетів. В Америці срібло дешеве, як у нас хліб.
Жінка – хранителька музею дуже довго говорила з тими поліцейськими. Стояла спиною до мене, а поліцейські – лицем, і жоден з них не спускав з мене й чверті свого ока. Це мене трохи насторожило. Я розгубився. Не знав, що робити. Та й наші чомусь довго не з'являються. Раптом угорі щось бемкнуло. Спочатку раз. Потім удруге. А за тим тричі підряд. Десь дзвонив величезний дзвін. Люди захвилювались і почали поспішати до виходу. До мене підійшло троє поліцейських. Один виліз із бокової ніші. Два стали обабіч, один ззаду. "Заарештують!" – подумав я. Але за що? Я нічого супроти Америки не мав. Своїх думок уголос не висловлював. Та й були вони суто мої. Отже, суб'єктивні. Тут за думки, наскільки я знаю, не судять. Судили тільки в Китаї. Та й то в минулому. Під час "культурної революції". Там і розстріляти за думки могли. Не рятували ні цитати, ні вірші Мао Цзедуна.
Я стояв, хоч відчував, що не твердо. Поліцейські теж переступали з ноги на ногу, а потім один з них досить виразно сказав:
– Ми зачиняємо, сер, – і показав мені на вихід. Я їм не став чинити опору. Не став викликати старшого чи директора, вимагаючи книгу скарг, щоб там описати їхні порядочки. Хвилин тридцять тому як закінчилась перерва – і ось на тобі. Ще одна. Але це була Америка. Тут можна чекати чого завгодно. Я вийшов. Поліцейські провели мене до самих сходів. Зброї ке застосовували. Тоді зачинились за масивними дверима національного музею і, очевидно, забарикадувались, готові на тих барикадах головами накласти. Я вам скажу: було за що. Пізніше, коли мені подарували буклети й коли я довідався, що в тому музеї було, то все зрозумів. З двох одно – вони мене сприйняли або за грабіжника, який тими гобеленами тільки увагу відволікав, або за якогось придуркуватого мільярдера. Загалом же могли про мене будь-що подумати.
Я взяв, безперечно, той путівник, не забувши подякувати за це поліцейському. Бо нічого в світі я так не люблю, як путівники. Власне, не самі путівники, а їхній зміст. Там завжди пишуть не тільки про битви між народами, а й про королів та їхніх коханок, жіночі монастирі і, звичайно, про улюблені страви того чи іншого президента, його смаки, уподобання й про крісло, за яке міцно тримався. Про все це розповідається в американських довідниках. Але ніколи там не знаходив жодного слова про індіанців, про їхній внесок у цивілізацію, про їхні соціальні й національні проблеми. Начебто всього цього не існувало. До чого послідовні усі імперії світу, хоч їх не так уже й багато на землі лишилося.
Нічого, втішимо себе тим, що про життя аборигенів зібрано матеріали хоча в кількох музеях, де ви можете почерпнути деякі відомості, якщо вже вони вас цікавлять.
Чудесний музей! У кас такого нема. Та й бути не може. Ми нікого не обкрадали. У нас все своє. Навіть жорна. А тут вони привезені.
У картинній галереї Філадельфії мені дуже сподобалися полотна Огюста Ренуара. Власне, не так картини, як прізвище їхнього творця: Ре-ну-ар!
Коли я дивився на його картини, то навіть зловив себе на думці, що якби це ім'я почув до поїздки в Філадельфію, – взяв би його собі за псевдонім. Дуже гарне прізвище. Хочеться повторити ще раз: Ре-ну-ар!
Чудесне! Але я від своєї витівки відмовився. Подумав, що таке прізвище вимагає зміни й місця народження й національності. Скажімо, Жмеринка чи Погребище до такого імені не пасуватиме, І тільки тому я поки що лишаюся самим собою.
Ми піднялися на другий поверх школи-музею імені Барнса (по-англійськи його ім'я чомусь писалося Альберт Д. Барнес). Але тут, як казав Козьма Прутков, не вір написаному. Читай так, як можеш, а виголошуй так, як треба. Ось весь секрет і мудрість англійської мови, яку, до речі, я дуже люблю.
На другому поверсі стояла (мабуть, краще – висіла) неймовірна тиша. І раптом її порушив шепіт:
– Ох, як це здорово!
– Не те слово – колосально!
– Я сказав би, грандіозно. Ви погляньте, які мазки!
– Я додав би ще – скільки тут світла й тіні! Ви подивіться, які тут світлотіні.
Я підійшов ближче, щоб все те роздивитися, бо раптом відчув себе стопроцентним дальтоніком. Ні на йоту не бачив того, що помічали інші.
– Навпаки, – сказав однин з наших товаришів. – Ви не підходьте, а відійдіть.
Я відійшов.
– Ну, як? – запитав він мене таким голосом, ніби в оцю мить вирішувалася його дипломатична кар'єра. Я не був йому ворогом. З огляду на молодість і перспективність я з ним погодився.
– Ух, здорово!
– А що я вам казав! А ви відійдіть ще на кілька кроків, – порадив він.
– Я із задоволенням, але...
– Що але? – стривожився він.
– Перила заважають... Хіба що... Ну, коли б тут поставили щось на зразок капітанського мостика, то вам я б не відмовив.
Він подивився мені в очі. Я навіть не моргнув.
– Це Ренуар! – наголосив він.
– Мені подобається його...
– Не те слово, – не дав мені договорити.
– Я знаю. Я хотів сказати, – спробував закінчити свою думку.
– Я знаю, що ви хотіли сказати. Глибина. Експресія! Угадав?
– Майже, але...
– Але щоб зрозуміти глибину експресії, – підхопив, як йому здавалося, мою думку молодий товариш, – цього полотна... Господи, що я кажу... Цього шедевра. Треба стати ось тут. Саме тут, – вказав пальцем на те місце, де були його черевики. – Підійдіть ближче. Не бійтесь.
– Мені трохи ніяково, – скромно мовив я.
– Чому?
– Знаєте! Ви насолоджуєтесь, а я тут... А потім... воно якось не того.. Незручно.. Та й американці на вас звертають увагу...
– Не зважайте! Тут вам ніхто нічого не зауважить – кожен робить що хоче. Вам так зручно, значить, стійте. Незручно – відійдіть убік. Ви гляньте, яке полотно! Що я кажу... Шедевр! Чи ви зі мною не згодні? Будемо відверті.. Є такі типи, яким ні Ренуар, ні Пікассо не імпонують.
– Бачите, я не хотів, щоб ви мене... Ну, як вам делікатніше сказати...
– Говоріть, говоріть! Я звик слухати тільки правду. Мені це навіть подобається. Гляньте на нього так, щоб сонячне проміння цієї картини не торкалося.
– Аби ж то, – відповів я.
– Ви тепер бачите, що це... шедеврально!
Щоб його якось заспокоїти, я відійшов убік. Перше визначення, мені подумалось, було точнішим. Можна було б не називати це полотно шедевром, не вигукувати оте "шедеврально". Хотів було сказати про це, та мою увагу прикували ще два такі "охаючі" екскурсанти з нашої групи, що піднялися на другий поверх услід за нами.