Іван, що лежав при огні з головою на кульбаці, підняв чоло і також глядів на Олексу, ждучи відповіли. Ватра звільна погасла, а сірий сріблистий попіл покривав звільна недопалені галузки. У коронах дубів вів легіт довгі-предовгі розговори, неначе сам бажав дати відповідь на питання молодця словами: зрости високо, як я, то нікого не боятимешся…
Одначе слова Юрка порушили в душі Олекси якусь дуже живу струну, бо по лиці його пролетіла якась тінь, а брови зморщилися грізно.
– Так, – відповів, – люта і страшна судьба нашого племені, і коли б ми знали та бачили все те море сліз та крові, яке рік-річно спливає на нашу родючу землю, ми умерли би таки зараз, а ще й на нашім трупі виросла б калина, і вирізана з неї дудка заводила б невпинно ту саму важку та сумну пісню жалю та скорбі.
І справді, над усією нашою землею висить, як каже наш гетьман, страшний проклін. Від віків стікає вся земля кров'ю, а сушить її пожар. Народ у голоді, нужді та неволі. Хто ж тому винен? Один каже – татари, другий каже – ляхи, і правду каже і один, і другий, але не всю правду.
Коли б ми не допустили були ворога у наше житло, він не розжив би ся в ньому. Коли б у пас була давніше єдність, – не ми усього світу, а весь світ нас бояв би ся. Мені розказував батько, що тому п'ятдесят піт гуляли невпинно по Україні татарські загони, а лише тут і там горнулися останки людей по городах та королівських замках. Коли ж козацтво зібралося докупи, коли народ посунув великою силою у свої давні землі в степах, розлетілася татарва, неначе пісок під подувом вітру. Ніхто не стримав того нашого походу на полуднє.
Татарва, розбита та знищена, стала відступати чимраз далі і далі, аж у сам голодний Крим та приморські солончаки. Тепер висить вона, неначе важка, громова хмара, над Покуттям, Поділлям, Волинню, бо тут, бач, нема єдності та нема сили.
А сі, що мають володіти тою землею та боронити її, – се труслива дрянь без сили та совісті, яка дбає лише за грошем та розкошами, висисає з народу всю кров, якої не виточили татари, а відтак кидає сі обездолені та безоружні останки на поталу дикому кримському звірові.
Ось і тому терпимо ми всі, от тому і ви, хлопці, їдете у саму пащу того звіра, майже на певну смерть, щоби геройством та посвятою добути добро, яке пропало задля безсовісності та зради сих, що мали його пильнувати. Важке панування Річи Посполитої, але стократ тяжче се обезсилення та знеохочення народу.
Ти на Бога надієшся, Юрку, ти ждеш, щоби який святий осінив тебе та твоїх своїм надземним покровом? А від чого ж вродилися враз із тобою два здорові кулаки та тямуща голова? Встань, подумай, вхопи за шаблюку та полатай свою нужду шматками, вирваними з тіла ворога. Сагайдачний каже: нехай стане під нашим присудом уся Україна, нехай українські пани та шляхта відчахнуться вже раз від гнилого ладу та звичаю Річи Посполитої, а й вона сама і татарське дрантя розіб'ються о нас, мов хвиля о білий камінь на Чорному морі.
Годі вже нам плакати, жаліти та тужити за сим, що було. Хто плаче над минувшим та ломить руки над теперішнім, той ніколи не діждеться будуччини. Лише наша сила вирятує нас від погибелі, лише наша сила дасть нам просвіток у нашому горю, і лише вона дасть тобі потіху у своїй власній недолі. Знай і тям се, що за себе станеш лиш ти сам…
– І Бог, – вмішався нагло Іван.
– Так, – закінчив Олекса, – Бог, що помагав тямучому та відважному. Може бути, що колись було інакше, але тепер, у наші люті часи, сам Бог призначив всіх трусів, слабодухів і гультіпак на смерть так, як у діброві гинуть усі деревця, кромі коренастого та кріпкого дуба.
Бесіда козака вплинула дуже благодатно на обох молодців. Вони найшли серед лісної самоти сю стежку, яка вела до умової рівноваги і наповняла їх серця відвагою, завзяттям та довір'ям до власних сил.
Олекса підкинув ще на огонь всякого галуззя, щоби дим відганяв комарів, та перепняв коні з одного місця на друге, щоби мали подостатком паші. Відтак, обвинувшись у покривала, заснули мандрівники кріпким сном.
8. Шакали
Прегарний ранок устав після спокійної, тихої ночі. Весь світ вийшов неначе з холодної, свіжої купелі і вкрився рожевою, перлистою росою. З блискучих зелених листків падали її крапельки на розбуджених мандрівників та проймали їх тіла свіжістю. Якась відвага та бадьорість оживляла їх уми після вчорашньої втоми. Вони гляділи на світ майже весело. Здавалося, що вони, забувши горе, заспівають радісну пісню втіхи та щастя, немов ті зяблики та синички у гіллі, які забули про вчорашню шуліку.
Одначе тільки зразу, у першій хвилі, витала радість на молодечих лицях. Якраз сей святочний стрій усеї природи дав відчути Юркові й Іванові усе темне горе їх життя. Вони споважніли вмить, швидкі, жваві рухи сповільніли, вкінці Юрко, який упорався перший з конем, опер голову на руку та, приклонившися до кульбаки, завмер у мовчанці, дивлячись у глибину лісу.
Ось так і молодий послушник, який вирвався з монастирського запертя і біжить у гай над воду, нагло спиниться, коли побачить у плинному зеркалі бліде лице і чорну рясу. "Стій! – скаже тоді до своєї душі. – Усе те не для тебе. Молися, читай писаніє, спасайся! А цвіти, зелень, гайок над річкою, а, може, навіть, десь у кущах і дівчина-ягідка… усе те суєта, мирська похіть, сатана!"
І меркнуть очі у послушника, і він вертає у келію зламаний, зневірений, нещасний. Ось і Юрко звернув вмить до свойого болю і потонув у ньому, неначе в темряві. Кінь, осідланий і заховстаний, оглянувся на свойого пана, а, бачучи, що сей не рухається, став спокійно скубати траву. При сьому потрясав раз у раз головою, видко, бажав позбутися залізного вудила.
Іван осідлав коня також, а опісля став викручувати набій з рушниці, бо забув її на ніч обвинути клоччям, то набій міг замокнути. Він також похнюпився і не говорив ні слова. Олекса глядів з-під ока на молодців, вкінці не видержав і гримнув на них:
– Чого похнюпилися, мов беззубий на празнику? Лихом об землю! Ми ж не на те їдемо між татарву, щоби дутися, мов сичі, але на діло! Нуте в дорогу весело і жваво!
Хлопці стрепенулися.
– Твоя правда, Олексо! Журою і мухи не вб'єш, – скочив Іван. – Їдьмо, Юрку!
Юрко скочив на коня за приміром товариша, і мандрівники рушили з місця. Їхали краєм ліса орішником та молодняком і минали одну за другою хвилі поземелля, з яких складається усе Поділля. Аж гульк! За однією з таких хвиль розвернувся перед їх очима величавий вид на околицю. У широкій багнистій долині протікала річка Плоска. Правий її берег поріс був молодняком, який належав ще до Медведівської діброви. Густа ліщина, калина, терен, вовчинець стояли тут щетинкою, а у самій долині поблискували зеркала численних ставків та баюр, оправлені в ясно-зелену раму шувару.
У віддалі біліли хати города Проскурова, а оддалік від нього, таки на правому березі річки, при дорозі, яка вела у Коржовець, кидалися у вічі чорно-сірі дими. Вони підіймалися над землею, наче над пожарищем або табором війська. Сонце обдавало усе те своїм ярким промінням, всі краски виступали виразно на голубому тлі неба, і тільки одна ся чорна пляма разила око мистця, наче діра у картині.
На перший погляд пізнав досвідний осаул, що се був кіш татарського загону, який, запустившися аж під Теребовлею та Тернопіль, вертав туди осібняком. Замітив також, що "се тільки обоз із бранцями та добичею, а властиво татарва пішла передом або мишкує ще у околиці. Видко, на чолі загону стояв хтось, хто добре знав, що на пограниччі нема ніякої оружної сили, та умів оминати місцевості, населені покозаченою людністю.
Осаул здержав коня і глядів через хвилину на дими табору. Юрко з Іваном намагалися пробити зором віддаль, щоби доглянути, чи нема там серед сих возів та коней тої, задля якої вони оба не вагалися лізти змієві у пащу… Одначе з-над огнищ здіймалися дими все новими клубами та стелилися по долині або чіплялися галуззя діброви, так що годі було що-небудь ясніше розпізнати недосвідному.
– От і найшли! – сказав Олекса. – Се саме ті татари, за якими шукаємо.
– А чи ти певний сього? – питав Юрко з блискучими очима та дрожанням у голосі.
– Зовсім певно! – відповів Олекса. – Тут у околиці нема іншого загону. Один загін легко може заховатися у лісі, два або більше чамбулів – ні. Ви знаєте, прецінь, татари, йдучи на виправу, діляться на малі відділи і розходяться на означені місця. Аж опісля, вертаючи, горнуть зі собою усе, що запопадуть, і аж тоді видко їх разом у більшому числі. Кількасот, а навіть тисяча татар перейде незамітно ніччю, особливо, коли йдуть лісами та відповідно розділяються. Зате п'ять чи шість тисяч їздців – не те! Ми знали б були про них уже за тиждень перед нападом. Купець Кіркор недаром посилав вас на Бар і Брацлав. Він знав або догадувався, що теребовельський чамбул туди вертатиме та що й він сам тим самим шляхом поїде у Крим. Се ж Чорний шлях…
Юркові й Іванові просто вірити не хотілося, що вони настигли саме тих татар, у яких в обозі мусіла бути Галя. Поволі минає час у горю та скорбі, і їм здавалося, що від пірвання дівчини минули віки… Не брали вони в рахубу сього, що запорожець провадив їх найкоротшою дорогою під час, коли < татари пустошили та розграблювали ще по дорозі різні села та хутори, йшли з обозами, ясиром, гнали товар. Поява коша під боком на шляху була для молодців несподіванкою.
– Кажеш, ми знали би про кождий другий чамбул? – питав Іван. – Як-то? Прецінь ніхто у селі тут татарським процедером не бавиться. Відки міг Кіркор знати, куди піде або куди пішов загін?
– А чи ти, пане Іване, – усміхнувся запорожець, – гадаєш, що гетьман Конашевич не має у всіх городах цілого Руського воєводства очей та ух та що ті очі та уха не знають про се, хто я, де я та що зі мною? А що ж було би, якби Жолкевський велів мене вбити на кіл? Гадаєш, що вони не знають, хто се Кіркор, ти або вашмость пан Угерницький та чого вони їдуть у Крим? Від того вони й є, щоби знали про все, та, що треба, донести гетьманові. Бо гетьман дбає не тільки про свій загумінок, а про всі землі православного руського народу.
– Як так, – не втерпів Юрко, – то їдьмо!
І, вколовши коня острогою, скочив вперед.
– Куди? За чим? – спитав козак, хапаючи за поводи Юркового коня.
– У кіш, у мене гроші, попробую викупити Галю.