Цими радісними словами починається українська весняна пісня, яка становить увертюру до циклу, що називається "гаївки" або "гагілки", присвяченого виключно оспівуванню в символічний спосіб цього воскресіння природи з зимового сну. Відчуваючи цей символізм старовинних природних вірувань, християнська релігія використала його для своїх цілей і стародавнє свято воскресіння весни заступила паралельним святом – воскресінням Бога-чоловіка, замученого людьми злими, які, однак, несвідомо виконували волю вищого провидіння. Давній природний символізм був поглиблений, одухотворений. Сьогодні воскресає не тільки весна, але і Христос воскресає, не тільки зима зазнає поразки, зазнає поразки смерть у всіх своїх формах, зло у всіх своїх проявах, не виключаючи й етичних. Перемагає правда і справедливість: в німій люті, в судорогах корчиться вже безсила кривда, в ніщо перетворюються несправедливі присуди несумлінного судді-боягуза. Торжествує опльовувана вчора, катована і на ганебному стовпі розп'ята любов; плинуче з неї пробачення, яке ще вчора могло видатись пустим словом, сьогодні стає могутнім громом, який трощить затверділі серця людей, посивілих у виконанні церковних обрядів і приписів і в бездушному лицемірстві. "Христос воскрес!".
Коли цісар Тіберій, розповідає прадавня апокрифічна легенда, довідався про засудження і смерть пророка по імені Ісус, то дуже розгнівався і покликав намісника Пілата до себе в Рим, щоб той йому звітував про цю подію. Боячись гніву цісаря, Пілат взяв із собою одежу Христа, за яку солдати під хрестом кидали кості і яка мала ту чудодійну особливість, що кожному, хто її носив, дарувала любов і ласку людей. Маючи той одяг на собі, Пілат скільки б разів не ставав перед цісарем, завжди мав сердечний прийом і Тіберій завжди забував про докори, які мав тому робити. Але ось прибула з Палестини в Рим Марія Магдалина і, ставши перед цісарем, подала йому в дар яйця, пофарбовані на червоно, вітаючи його при тому словами: "Христос воскрес!". Тоді Тіберій пригадав, про що він мав питати Пілата, і, вислухавши від Марії Магдалини розповіді про спасителя й про його одяг, наказав останній відібрати від Пілата і винного покарати. А християни, довідавшися про це вітання Марії Магдалини, почали також в річницю воскресіння Христового фарбувати яйця і обдаровувати ними один одного, вітаючись радісними словами "Христос воскрес!". Таким, за християнською легендою, засвідченою в грецьких рукописах вже в Х столітті, був початок вживання писанок".
Іван Франко описує й інші легенди, пов'язані з писанкою, а також зазначає: "Безсумнівним фактом також є те, що в середні віки духовенство неодноразово виступало проти вживання писанок…".
І насамкінець – ще одне важливе спостереження від Івана Франка: "Писанки є ланкою поміж нашим реальним світом і світом другим – таємничим, міфічним, де живуть люди чи духи, що звуться рахманами. На думку одних, це душі побожних предків, які чекають, коли їх впустять до раю. Для інших це дуже побожні люди, які більшу частину року перебувають у постах і молитві. Отож шкаралупу з писанок і великодніх яєць кидають у воду, яка несе її аж за море, до тих рахманів. Лише коли ця шкаралупа до них допливе, дізнаються рахмани про те, що у нас наступив великдень, і справляють також свій великдень, так званий "брахманський великдень", що припадає за декілька днів перед зеленими святами".
Івана Франка читати не лише корисно, а й необхідно, якщо ми хочемо побачити незвичний погляд на звичні речі.
ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК ЯК СПІВАВТОР
Тридцять перший том 55-томного зібрання творів Івана Франка розпочинається зі статті "Поступ славістики на Віденськім університеті".
Автор пише про призначення Матіяса Мурка доцентом слов'янської літератури у Віденському університеті. Це безоплатна посада, але мала вона велике значення. Іван Франко зазначає, що "хоча Австрія в більшій половині слов'янська держава, в її столиці почали вчені цікавитися слов'янщиною геть пізніше, ніж деінде в Західній Європі". І тільки після революції 1848 року "уперве побачили в Австрії слов'ян на політичній арені і пізнали, що се така сила, з котрою треба числитися". Вже наступного року у Віденському університеті з'являється кафедра для слов'янських студій. Щоправда, її очолив Ян Коллар, "безсмертний автор "Дочки Слави", хоч і "великий поет та в науці дилетант". По його смерті в 1852 році кафедрою слов'янської філології керує Франц Міклошич. Іван Франко зазначає, що його вплив на слов'янські студії в Австрії був величезний, а "Галицька Русь мала цілий ряд добрих філологів з його школи". Проте "школа Міклошичева була дуже одностороння і потроху старомодна". На думку Івана Франка, Міклошич "займався тільки граматикою і зовсім занедбував історію літератури, може, навіть не вірячи в існування чогось такого, що би можна назвати історією с л о в' я н с ь к о ї л і т е р а т у р и, а бачачи тільки цілої півкопи дрібних слов'янських літератур". Потім цю кафедру очолив професор Ягич. Він дав поштовх розвитку так званої порівнюючої школи в історії літератури. Іван Франко пише: "Першою і дуже великою заслугою сього професора у Відні треба признати заснування слов'янської бібліотеки при слов'янській семінарії університетській". Далі він наводить ряд інших здобутків, до яких долучився цей учений.
Відтак Іван Франко характеризує діяльність доктора Мурка і пише наприкінці статті: "Бажаємо молодому вченому, котрий і до нашого літературного руху відноситься з повною симпатією, якнайкращого поводження на вчительстві".
Наступною йде коротка замітка "Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Драми і комедії. Том 1". У ній Іван Франко зазначає, що в книжці вміщено "п'ять драматичних творів славнозвісного українського списателя й артиста драматичного". Якщо інші вже були надруковані, то інтерес викликає нова п'єса – "Бурлака". Ось як її характеризує Іван Франко: "Є се вельми живий і драматичний малюнок безправ'я, яке царює в Росії від гори до низу; малюючи той найнижчий низ, автор, проте, прорубує добре вікно, крізь яке можна бачити й вищі щаблі того безправ'я, змальованого в особах старшини, збірника, жида Гершка та цілої ватаги темних, слабосилих, прибитих селян. На тім темнім тлі малює нам автор могучу світлу фігуру Бурлаки, чоловіка з незламною енергією та сильною вдачею, що сам один супроти сього валу стає до боротьби за правду. Ся штука, відіграна добрими артистами, повинна би зробити на сцені величезне враження; вона найбільше політична з усіх п'єс Карпенкових".
Однак Іван Франко далі зазначає: "Цікава річ! Отся штука під назвою "Чабан" була на конкурсі виділу крайового у Львові – на тім самім, на якім першу премію одержала така безграмотна п'єса, як "Катря Чайківна", а другу премію одержав плагіат із Островського. Тільки тепер, прочитавши "Бурлаку", ми можемо до глибини душі завстидатися за наш тодішній літературно-драматичний ареопаг!". Як бачимо, майже нічого не змінилося з тих часів. На різних літературних конкурсах бал править сірятина і бездарність. Укотре виникає риторичне питання: "А судді хто?" (в значенні: хто члени журі?).
Вельми цікавою є замітка Івана Франка "А.И.Алмазов. К истории молитв на разные случаи. Заметки и памятники".
"Для характеристики змісту праці д. Алмазова піднесемо поперед усього те, — пише Іван Франко, — що, по його думці, назва деяких молитов апокрифічними є зовсім хибною. Всі справжні молитви, котрі дійсно були уживані в обряді, не підпадають під поняття творів апокрифічних і не мають у собі нічого виразно протицерковного. Назва така могла повстати хіба через перемішання молитов з закляттями, що справді були творами апокрифічними і з котрих деякі через недостачу критики у впорядників та видавців евхологіонів та требників попали також у ті книги".
Всі молитви зведені до п'яти типів:
"1. Молитви, що мають на меті посвячення і очищення предметів, більш або менш тісно зв'язаних з богослужінням… 2. Молитви, що мають на меті посвячення і очищення предметів, уживаних у щоденнім людськім житті… 3. Молитви, де благословиться чоловіка на якесь діло і проситься, аби мало добрий хід і щасливе закінчення… 4. Молитви, що мають на меті потішити і покріпити чоловіка в якійсь тяжкій пригоді… 5. Молитви, що мають на меті відвернути шкідливі впливи сил і явищ природи і злих духів… До сих груп можна би ще додати групу молитов з подякою на різні добродійства".
Розбираючи докладно п'ять типів молитов, Іван Франко насамкінець зазначає: "Нині наукою встановлено такий погляд, що те, що тепер в формі вірувань і забобонів лишилося духовою власністю темних і неосвічених простаків, було колись вірою чільних верстов народних і нерідко в письменних пам'ятках усвоювалося чільними верствами іншого народу, щоб опісля від тих верстов перейти до нижчих, що первісно могли й зовсім не мати такого вірування. Яку масу таких вірувань внесло в духове життя європейських народів християнство, що своєю чергою віссало в себе масу традицій жидівських, греко-римських, староєгипетських, персо-буддійських! Літургічні пам'ятки є поперед усього викладки тих основних християнських поглядів і вірувань навіть тоді, коли вони зложені були не в самій Греції, а на слов'янськім або й на руськім ґрунті. Народний елемент побутовий та поглядовий тут мінімальний; вплив тих творів на формування поглядів народу натурально був далеко більший, ніж міг бути вплив народного життя на формування тих творів".
У статті "Sava Chilandarec/ Rukopisy a starotisky chilandarske" Іван Франко пише про "каталог рукописів Хіландарського монастиря на Афоні, зладжений о. Савою Хіландарцем, а зладжений до друку, поповнений передмовою і покажчиком празьким професором старослов'янської мови Фр. Пастрнеком. Хіландарський монастир має 36 рукописів пергаменових, 435 паперових і 147 старих друків". Любителям старовини буде цікаво прочитати цю статтю, наприкінці якої Іван Франко зазначає: "… ми вдячні чеській академії за опублікування сього каталога, що докидає дещо цікавого й до історії нашого духового життя".
У статті "В.Мочульський. Апокрифическое сказание о создании мира" Іван Франко пише: "Старий історико-літературний досвід , що старослов'янські рукописні, а навіть слов'янські усні апокрифічні оповідання мають собі звичайно грецькі оригінали навіть тоді, коли можна напевно доказати, що ті апокрифи вживались дуалістичною сектою богомілів для їх сектантської пропаганди, справджується ще раз отсею працею д.