Він цього не любить. У нього з цим, очевидно, якісь неприємні асоціації. Ви чули таке слово — "асоціації"? Як воно вам, Грак, подобається?.. До речі, тут ви любові, як у Дульченко, не завоюєте. Між іншим, Грак, що ви тоді сказали на вухо Дульченко? Чим розплавили її, колись жіноче, серце.
— Рецептами. Я їй сказав, що переписав таємно від неї два рецепти. Один — як готувати оселедець у "кожусі", а другий — передзарплатний супчик. Я їй сказав, що цим супчиком зацікавилась академія і взяла його на озброєння для тих студентів, котрі про стипендію тільки мріють.
— Ну, ви колóс, Грак!
— Не колóс, а кóлос,— поправив його Грак.— Ставте правильно наголос.
Сідалковський зробив вигляд, що не почув, і спокійно продовжував:
— Тут вам треба в іншому напрямку вдаритися, інакше може повторитися битва під Ватерлоо. Дідуся, певне, контузило, а може, за щось понизили в чині. Як би там не було, лампаси він тепер відпоров, і на штанях тільки сліди залишилися, як лижня на покритому сажею снігу. Так що на військову тематику можете поговорити на дозвіллі з Панчішкою. Він двічі на рік буває на військовій перепідготовці. А ось і ваша майбутня резиденція...
Одноповерховий будиночок притулився під кроною величезного горіха. Високий паркан, як і ґанок, оповитий диким виноградом (для любителів подаємо назву по-латині — vitis) і плющем—(Гедара). Ліворуч від воріт притулилась велика жовто-зелена лавка з чавунними ажурними ніжками. Біля неї, як Прометей, прикутий до скелі, з ланцюгом на шиї стояла важка металева урна. Її не міг перевернути ніхто з кобилятин-турбінівських хуліганів у найп'янішому стані. Чудловський гордився нею, як сімейного реліквією.
Від двору, від каміння, навіть випадково покладеного на подвір'ї, віяло замкнутістю, непривітністю і таємничістю. Два величезних сфінкси, схожі на грецькі акротерії, охороняли вхід до ґанку, і все це навіювало якийсь невловимий страх і загадковість.
Сідалковський натис на ґудзичок електродзвінка. У дворі, аж десь за хлівом, хрестоматійно загавкав пес. Спочатку раз, а потім тричі підряд з однаковими інтервалами.
— Царство Аїда,— прошепотів Сідалковський.— Візьміть себе в руки, Грак, і не вибивайте зубами дробу. У мене й без цього мороз іде по спині.
На подвір'ї з'явився Філарет Карлович. Він був такий високий, як київська телевізійна вежа. Над парканом погойдувалася сонцесяйна чуприна і, як два пшеничні колоски, загрозливо стирчали в різні боки вуса. Сідалковському стало якось не по собі. Філарет Карлович витяг шию, наче гусак, і перехилився коромислом через паркан, глянув, хто прийшов. Після цього сховався і якийсь час розглядав їх ще й через вічко у хвіртці, ніби хотів роздивитися гостей не тільки згори, а й збоку. І лише тоді впустив, гаркнувши до собаки:
— Султан! На місце!
Здоровенний пес — суміш дворняги із сенбернаром — помахав важким хвостом і покірно пішов чи то до якоїсь машини, чи до амфібії, поруч якої стояла висока собача будка. Тут усе було високе: будка, паркан, будинок, одвірки і навіть дерева. Грак явно випадав з цієї високої гармонії.
— Ваш майбутній друг,— шепнув Сідалковський Гракові на вухо, показуючи на пса.— Не Султан, а Цербер з царства Аїда. Між іншим, реагує на обидві клички однаково.
Грак розізлився. Цербер теж.
— А он там,— показав кивком голови Сідалковський, поки Філарет Карлович зачиняв хвіртку,— ваше придане: амфібія — "сором'язлива красуня".
Чудловський мовчки підійшов і потиснув обом руки, так наче почергово вручав нагороди.
— Добрий день! — вирвалося у Грака. Філарет Карлович обернувся і поглянув на нього згори вниз. Грак йому не сподобався. "Комашня. Не Грак, а комаха",— подумав він і ступив на східці із цементу марки "500" плюс "700" поміж двох гіпсових сфінксів жмеринського виробництва.
— Геракл прийшов здійснювати одинадцятий подвиг...
— Я зараз втечу,— перебив його Грак.— Я йому не сподобався.
— А пані Віленській?..
— Йди ти до біса. Я тікаю,— раптом повідомив Грак.
— Огляньтесь назад. Цербер на місці. Ви можете тільки через його труп,— мовив Сідалковський, сідаючи на лавочці ґаночка.— Вихід один: через серце Чудловського до серця Зосі.
З сіней гукнули. Сідалковський підвівся, переступив поріг і щез у темряві. Грак для чогось зігнувся, хоч одвірок був так високо, що коли б він хотів підстрибнути, то не дістав би навіть рукою.
— Грак, у вашій душі сидить раб. Чого ви згинаєтесь? Ви сюди на коні Пржевальського можете в'їжджати, як Калігула в сенат.
У коридорі спалахнула електролампочка, осаджена мертвими мухами невідомо якої давності, пилюкою і павуками.
— Довго не перегоряє або її ніколи не вмикають. Це світло подане на честь вашого прибуття, Грак.
— Сідалковський, ще одне слово — і я піду... Ти знущаєшся з мене. Замість того, щоб морально підтримати, ти смієшся. Тобі легко жартувати.
— Грак, не будьте дитям. Витріть ноги і не забудьте поцілувати Зосі ручку. Генералові це може сподобатися.
Зайшли. Кімната швидше нагадувала вестибюль чи фойє кінотеатру, ніж світлицю. Зі стелі звисала величезна люстра. Замість лампочок виструнчилися свічечки, схожі своєю стрункістю на генерала Чудловського. По праву руку висіли портрети швидше з династії Бісмарка чи Вільгельма, але аж ніяк не з династії Чудловських. Ліворуч — гарний килим, справжні роги марала, патронташ, рушниця і німецький мисливський ніж з ручкою у вигляді заячої ніжки. Посередині, якраз під люстрою, стояв круглий, щедро сервірований стіл. Навколо столу, як грізні вартові, стояли чотири дерев'яні стільці з такими високими спинками, як у залі народного суду. Зося, взявшись за спинку одного із них, стояла у позі Пізанської вежі у новенькій і, як на смак Сідалковського, у трохи закороткій для її ніг спідничці. "Таких ніг можна було б так високо і не показувати. Інтриги небагато, а естетичної стрункості ще менше",— Сідалковський нагнувся і припав своїми пухкенькими губами до блідої, з синіми прожилками Зосиної руки. Філарету Карловичу це й справді сподобалося. Очі його набрали дивовижного відтінку і заграли усіма кольорами веселки. Грак зробив те саме, але в нього вийшло це штучно і незграбно. Чудловський відвернувся.
— То прошу до столу,— голос у Філарета Карловича йшов, наче з горища через подвійний димар.— Зосю, прошу, налий гостям.
— А куди це? — запитав Грак, показуючи на квіти, що придбав на привокзальній площі у столиці.
— То є троянди? — запитав Чудловський.
— Віль де парі,— відповів Сідалковський.— 3 родини розових. Пернеціанські. Використовуються у декоративному садівництві. А по-нашому просто троянди. "Червоні троянди дарую я вам, не знаю, чи стрінемось знову",— проспівав він.
— То ви є артист чи, перепрошую, ботанік? — зміряв Сідалковсього нейтральним поглядом Філарет Карлович.
— Ні перше, ні друге. Я за професією історик, а за покликанням моряк. Мене постійно кличе до себе море. Але профспілка не відпускає. До цього вже наплавався. За знайомство,— підняв Сідалковський чарку на високій ніжці, схожій на журавлину.
"До шлунка така кількість по такій шиї не дійде",— глянув на майбутнього тестя Грак і, розтягнувши рота, перехилив чарку, вилив у горлянку, як у водостічну трубу, трунок. Філарет Карлович мимоволі хитнув головою. Мовляв: "Ну і ну!" І не стримався, щоб не зауважити:
— За свій вік, перепрошую, бачив чимало гусарських замашок, але щоб отак пили? — кивнув на Грака.— То я, перепрошую, бачу вперше,— він узявся за лимон.— У далеких краях довелося побувати? — звернувся він до Сідалковського.
— О,— ледь вимовив Грак, борячись із шматком баличка з червоної риби, назви якої він не знав.
— Що "о"? — з недовірою глянув на нього Чудловський.
— У світі немає такого порту, куди б не заходив Сідалковський,— проковтнув, не пережовуючи, Грак.
Філарет Карлович перевів погляд на Сідалковського: "А що ви, перепрошую, скажете?" Євграф з виглядом досвідченого морського вовка красиво намазував хліб маслом і добирався до паюсної ікри, яка чимось нагадувала синтетичну.
— То, перепрошую, правда?
— Так,— відповів, не поспішаючи, Сідалковський.
— Він був у Венеції, Гвінеї,— знову подав голос Грак.
— У Гвінеї не доводилося,— заперечив Сідалковський, наливаючи у фужер мінеральної.— Євмен Миколайович, очевидно, мав на увазі Геную або Нову Гвінею. Там був, і не раз...
— А у Новій Зеландії? — поцікавився Філарет Карлович.
— Двічі у Нью-Плімуді та Окленді. Чудесні місця. Тільки жаб багато. Особливо в протоці Кука. Такий галас зчиняють, що від незвички збожеволіти можна. Недаром Джеймс Кук повернув свій "Ендевор", перелякавшись того крику.
— То я перепрошую, а скільки вам років, Сідалковський?
— Двадцять сім...
— То є дуже гарний вік.
— Поки що не скаржусь.
— І вже побували у стількох країнах? Скажіть,— наливаючи по другій, зацікавився Філарет Карлович.— Вам у їхніх ресторанах доводилося бувати? Як там готують? Як подають? Які ціни?
— Дорого! Страшенно дорого,— Сідалковський нарізав баличок. Різався він просто чудово. Майже як відбивні.— У Санто-Домінго, скажімо, зовсім не так, як у Ванкувері чи Вальпараїсо біля Сантьяго. Порт-Саїд, Сінгапур — чудесно. Гірше — Гонконг, Гонолулу, Кейптаун,— сів на свого коника Сідалковський, хоч розумів, що Філарет Карлович — це не одеські дівчатка з Великого Фонтана чи Дерібасівської і тут багато не натравиш. А що, коли генерал теж десь у цих місцях бував? — Особливо прекрасно в Порт-оф-Спейні...
— А як там? — Філарет Карлович підняв чарку. Судячи з усього, йому було цікаво.
— Якщо говорити відверто, то там в Порт-оф-Спейні трохи не повезло. Ми потрапили туди у "гастрономічний день". Тобто в той день, коли в столиці всі ресторани зачинені і починається традиційне гуляння офіціантів, швейцарів, метрдотелів...
— То, я мушу сказати, є дуже цікаво!
— Надзвичайно! — вигукнув Грак.
Філарет Карлович зміряв його сердитим поглядом:
— То ви, прошу, теж були там?
— Ні, мені про це товариш Сідалковський розповідав,— Грак знахабнів.
"Невже минуло 15 хвилин? Невже Грак почав уже вступати в реакцію?" — не спускав з нього очей Сідалковський.
— Якось заходили в Перт, Мельбурн і Сідней,— продовжував він, приймаючи вогонь на себе.— Але найцікавіше було в Монако. В одному з їхніх ресторанів доводилося пити.