Неокраєне самолюбство раз по раз доводить самолюбів до того, що вони, як сказав один письменник: "Сьогодні палять те, чому учора поклонялися, а поклоняються тому, що вчора палили..." Не такої вдачі був Шевченко: що раз добром вплинуло на серце, про те він довіку не забував. Так не забув він і про вечір 22 січня р. 1847; він згадав про його через десять років на засланні і згадав так приязно, ясно, огрійливо, буцім він згадав про таке вражіння, що тільки що вчора перейняло його серце. В "Записках" 11 липня р. 1857 Тарас пише: "Проспівавши любу мою пісню ("Ой поїзжає по Україні козаченько Швачка"), я перейшов на другу любу "Ой зійди, зійди ти зіронько та вечірняя..." Оця меланхолічна пісня нагадала мені той вечір, коли я співав оцю чарівну пісню на два голоси з молодою жінкою Куліша на їх весіллі тяжкого року 1847. Чи я побачу ще оту прекрасну українку? Чи заспіваю з нею оцієї задушевної пісні?" 408.
Тут до речі буде сказати кільки слів про співання Шевченком українських пісень. Згаданий вгорі Віктор Аскоченський в своїх споминках каже, що "Шевченко співав не вірно, навіть погано"; а Білозерський повідав нам 409, що Шевченко своїм співанням робив велике вражіння на слухачів: "Мою неню, — каже він, — Шевченко причаровав своїми піснями: ходить, бувало, по залі, заложивши руки назад, нагнувши свою думну голову; шия пов’язана шарфом, на тварі вираз журливий, голос тихий, тонкий. Мати, було, плаче від пісень його. Любленими ліснями його були: 1) "Ой зійди, зійди зіронько", 2) "У Києві на ринку п’ють чумаки горілку", 3) "Ой горе, горе, який я вдався"і 4) "Де ж ти, доню, барилася". Оцих пісень Шевченко понаучав і сестер Білозерського. "А то приїхав раз Шевченко в гості до Сребдольських в хутір їх Сороку біля Борзни.
407 Хуторна поезія. — С. 26.
408 Кобзар. — Т. III. Записки... — С. 59.
409 Киевская старина. — 1882. — Кн. X. — [С. 71].
Сам Сребдольський був людина сувора, Шевченко став співати, і /217/ пісня його довела до сліз старого суворого Сребдольського". Нарешті і Михайло Максимович каже, що він упивався Шевченковим співанням. "Художественна натура Шевченка, хоч як розкішно виявляла себе в поезії і в малярстві, але ще міцніше і краще виявлялася вона в співанню українських пісень народних" 410. Одно слово, опріч Аскоченського, я не відаю нікого іншого з людей, що чули Шевченка, як він співав, кого б не причаровали його пісні, кому б не подобалося його співання!.
410 Собрание сочинений М. Максимовича. — [К., 1876]. — Т. 1. — С. 529.
Тоді ж таки під час Кулішевого весілля Олександра Михайлівна прирадила собі зробити велику услугу і Шевченкові, і Україні, і штуці взагалі: та, на лихо, не так сталося, як ждалося! Сам Шевченко і його приятелі, найпаче така тямуща людина, як Куліш, розуміли потребу поїхати Тарасові на кілька років за границю, та ще там повчитися малярській штуці; побачити великі твори великих майстрів малярства; побачити красу природи в Італії. На перешкоді оцій потребі стояла перш за все недостача коштів; а потроху і труднація з тодішніми порядками російськими при добуванні паспорта на виїзд за границю держави. Щоб дістати собі паспорт, треба було ужити велику силу клопоту, часу і коштів. Одначе київські приятелі Шевченка заходилися оборудувати сю справу, хоча й вельми не швидко. Примірковали, що першим ступнем по сій стежці добре б було, коли б поталанило примостити Тараса при університеті у Києві учителем малярської штуки. Коли б се сталося, дак перегодом попильнувати, щоб або університет, або міністерство освіти вирядили Шевченка за границю коштом урядовим. Здавалося, що сі заходи, хоча річ вельми трудна, але, можливо, перемогли б усякі труднації, бо можна бути певним, що тут запоможе своєю протекцією неня княжни Рєпніної — княгиня Варвара, родичка тодішнього міністра освіти графа Уварова. Розпочали справу. З початку грудня р. 1846 Шевченко, звісно після того, як дехто з його приятелів і значніших в світі бюрократичному знайомих перебалакали приватно, вдався до куратора київського учебного округу з просьбою про учительство малярства. При тій просьбі він подав і диплом свій, виданий з Академії художеств на звання "свободного художника". Справа пішла по канцеляріях звичайними шляхами бюрократизму і, звісно, йшла собі повагом, мляво, так що під час Кулішевого весілля ще не відо-/218/мо було ні Шевченку, ні Кулішу, які з неї вийдуть добутки 411.
Отоді-то Олександра Михайлівна Кулішиха і обізвалася з своєю щедрою запомогою в справі поїздки Шевченка за границю. Вона прохала, щоб Шевченко її коштом поїхав за границю. Свої предківські, що переховувалися в роді Білозерських, може, ще з часів польської руїни, перли, коралі, намиста, перстені і сережки та віно її грошеве — три тисячі карбованців — усе те бажала вона повернути на поїздку Шевченка, аби він три роки пробув за границею. Треба було тільки умовити Шевченка, щоб він згодився прийняти на щастя України оцей щедрий подарунок.
Хоча Шевченко до подарунків, та ще грошевих, був людина вельми щепетильна, одначе в сьому разі не вельми трудно було умовити його, щоб поступився на користь рідного краю. Міркуючи коло сподіваного учительства на університеті і поїздки за границю, наш поет-художник далеко сягав думками в будущину. Перед ним мріла вже у Києві українська Академія художеств. Умовити Шевченка прийняти подарунок Олександри Михайлівни взявся Куліш. Він почав говорити йому, що він яко артист-маляр буде у Києві самітником, а самітність — діло відоме, не підбадьорює, а пригноблює дух чоловіка, і вона не дасть йому розвинути свій смак художницький до повної повні.
Га ні по чому ж і б’є, як не по голові, — мовив Шевченко насупившись і вельми стукнув кулаком по якійсь товстелезній книжці.
Тоді Куліш сказав йому, що коли він роздобуде собі художницького паспорта за границю, то гроші йому будуть видаватися три роки, а скарбничим буде він — Куліш; нехай тільки поет не допитується, звідкіль взялися ті гроші. Почувши се, Шевченко зрадів простодушно як дитина. Стали думати про паспорт. Справа ся, хоч і здавалася мороковатою, але між панами, каже Куліш, тоді було більш схожих на людей, ніж опісля, як розпочалася українська мартирологія. Поетові між ними жилося не згірш 412, і була надія повна уладнати справу з паспортом.
411 Документи у справі призначення Шевченка викладачем малювання Київського університету див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали... — С. 83 — 84, 85 — 87. — №№ 184 — 186, 191 — 193. 196. — Ред
412 Хуторна поезія. — С. 18.
Що поміж українським панством того часу було більш свідомості і почуття національного достоїнства і волі — так се факт. За нашого часу новий Шевченко, певна річ, не зу-/219/стрів би між панами тієї гостинності і привіту, яких зазнав Тарас; але ж тоді не було і такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізовало на Україні і панство, і духовенство, і взагалі інтелігенцію, що саме слово "український письменник" жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духового кріпацтва серед інтелігенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони — українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно "по секрету", а мусили шановати прирожденні українцям національні ознаки і почуття їх національне.
XI
Справивши весілля у Куліша, щасливий і веселий виїхав Шевченко з Мотронівки. Він тоді заходжувався коло нового, видання своїх творів і хотів поїхати по Чернігівщині до знайомих і позбирати до гурту, де у кого позоставляв свої твори. Поїхав він перш за все по хуторах біля Борзни: був у Миколаївці, у Миколи Білозерського, був у Сороці у Сребдольського, у Забіли. Змалював тоді патрети з Забіли, з Сребдольської і з малого Білозерського. Прощаючись з Забілою, він подаровав йому свій картуз (шапку літню) і якийсь рослинний порошок, щоб настоювати на йому горілку "лікарственну". До самої смерті (1869) Забіла беріг отой картуз і вишивану сорочку, подаровану йому Тарасом. Сорочку ту Тарасові сестра його Ірина сама пошила і напряла на неї полотна з конопель, що сама насіяла і обробила 413.
Потім Шевченко поїхав у Борзну до Забілиної сестри Надії. 1 лютого він з Борзни писав до Костомарова: "Друже мій, великий Миколо! Я оце й досі в Борзні і не роблю нічогісенько, лежу собі, та й годі. У Київ страх їхати не хочеться, а треба. Коли б то ви були такі трудящі і добрі, щоб розпитали в університеті (хоч у Глушанівського синдика, він усі діла знає), чи я утверджений при університеті, чи ні. Та й напишіть до мене у славний город Борзну на ім’я В. М. Забіли. Та ще ось що: пошліть Хому до мого товариша, нехай він візьме у його портфель, скриньку з красками і Шекспіра, та ще й бриль: та все те і зберіжіть у себе; бо товариш мій 414 хоче їхати з Києва.
413 Киевская старина. — 1882. — Кн. X. — [С.72].
414 Мабуть, сей товариш був Сажин.
Як побачите Юзефови-/220/ча, дак поклоніться від мене. О братстві не пишу, бо й нічого писать, Куліш блаженствує, а Василь Білозер поїхав в Полтаву одгедзькуватися від учительства. А я і кругом мене діється ні зле, ні добре. Подвизаюсь потроху то коло чарочок, то що. Коли б то Бог дав мені притулиться до університету; дуже б добре було. Напишіть, будьте ласкаві, як що доброго почуєте. Свої композиції або сам привезу, або пришлю з Чернігова".
З Борзни до Києва верстов 150 буде. Почта ходила тоді не геть шпарко; на відповідь з Києва треба було щонайменш тиждень. Значить, Шевченко гадав ще перебути то в Борзні, то в хуторі у Забіли не менш тижня. Не скажу, чи довго ждав її Шевченко і коли саме з Борзни він виїхав до Чернігова; але виїхав він, не діждавшись відповіді Костомарова: бо останній зовсім не одержав його листа. Про той лист так би люде й не відали, коли б через 25 років після того небіжчик Маслов не спіткав його в Петербурзі в "Гостинному дворі" у одного антиквара між старими паперами 415.
Не діждавшись відповіді від Костомарова, Шевченко з Борзенського повіту поїхав у Чернігів, а звідтіль — у Седнів до своїх приятелів Лизогубів, щоб тут спокійно, за добрими обставинами, з добрими приятелями, упиваючись красою лизогубівського саду і споминками "того, що минуло", улаштувати рукопис своїх творів.
415 Цікаве питання, яким чином отой лист Шевченків з Борзни, не дійшовши до рук Костомарова, опинився у Петербурзі у антиквара? На сю відповідь — фактів нема; можна відповідати самими тільки гадками.