Настрій його поліпшився, і він почав мріяти про кінець війни і поворот додому, але... коли то збуваються мрії?!
Минали дні, забулась і темниця. Заняття в школі відбувались нормально; раз у два тижні, в суботу на неділю, Микола їздив до Львова, до своїх далеких родичів, що мешкали недалеко від вокзалу, на Городецькій вулиці. Зі Львова привозив він щораз нові вісті про хід війни на окупованій Україні.
Якось — це вже було на початку вересня — приїхавши зі Львова, Микола повідомив найближчих товаришів, що після тяжкої поразки на італійському фронті на ріці П'яві почались заворушення, а в містах нові за-бастовки, солдати масово дезертирують з фронтів, на Україні обставини останнім часом погіршали, там відкриті бунти, командування почало евакуювати з України збунтовані частини в тил, в глиб Австрії. Бацила революції вразила війська австро-німецькі, революція в цих краях неминуча. Офіцерська школа гомоніла. Слухачі її збирались гуртками,-— кожна національність окремо,— збирались, говорили, радились, будували плани. Командування школи намагалось не допускати подібних зборищ, але побачило, що перешкодити їм не може, бо й частина викладацького складу була настроєна революційно. Тепер уже всім, навіть і командуванню, було ясно, що стара будівля, яка зветься Австрією, зогнила до решти і валиться.
Одного дня несподівано прийшов наказ скоротити термін навчання і закрити школу. В Австрії, після закінчення школи, виходили тільки кандидати в офіцери. Офіцерські чини вони діставали після піврічного перебування на фронті.
Через тиждень після цього наказу Микола з двома зірками на комірі, в чині капрала, повернувся до Бєль-ська, щоб в складі маршового батальйону від'їхати на фронт. З ним вернулося до Бєльська ще кілька солдатів з обслуги школи, в тому числі його земляк Стельмащук. Всіх їх зразу зачислено в маршову роту. Одначе на фронт ні йому, ні солдатам на цей раз їхати не довелось. За два дні до призначеного від'їзду, одинадцятого жовтня 1918 року, Миколу розбудив сусід по ліжку, поляк Роберт Романський.
— Вставай і одягайся швидше! — крикнув він. Микола сів на ліжку.
— Що трапилось?
— Одягайся швидше!
— Та що трапилось?
— Революція! Підказарми вже нема. Караульні залишили пости, ворота відчинені навстіж, цивільне населення грабує військові склади. Фельдфебеля П'єцуха побито.
— Боже мій, невже ти правду кажеш?
— Дурний, таке не видумують! Одягайся чимдуж і зріж свої зірки на комірі, щоб не було неприємностей. Підофіцерів солдати б'ють. Офіцерів ніде не видно. Капітан, кажуть, утік, переодягнувшись у цивільний одяг. Ходімо швидше до міста, подивимось, що там робиться, і подумаємо, як звідси дістатися додому.
На вулицях міста панував незвичайний рух, переважно військових, Одна частина солдатів бігла до складів, друга, навантажена грабованим добром, не знаючи, що з ним робити, тинялася з місця на місце, як собака з кісткою, зупинялася для перепочинку, відпочивала, знов навалювала на себе свій вантаж і, зважившись, нарешті, поспішала на вокзал. Несли по десять шинелей, по двадцять пар черевиків; якийсь цивільний біг з цілою штукою солдатського сукна. Він угинався під тягарем ноші і в той же час щораз оглядався, чи не біжать за ним, щоб відібрати, або щоб не підстрелили; якийсь солдат ніс кілька пар зв'язаних лиж, доніс до середини площі і кинув, додумавшись, що вони йому не потрібні.
Микола і Роберт підійшли до складу. Тут лежали гори добра. Як не грабували його зранку солдати і цивільні, проте не взяли і десятої частини того, що там було.
— Давай одягнемося в усе нове,— порадив Роберт.
Микола погодився. Товариші пішли в склад білизняний, вибрали по парі білизни, підійшли до мундирів, поскидали з себе все, що на них було, одягли чисту білизну, мундири, шинелі, черевики і вийшли на вулицю. У дверях зіткнулися з озброєною командою. Це вже була міліція нової влади польської, яка з'явилась у Кракові і заявила про відділення польських земель від Австрійської монархії. "Національна рада" в Кракові прислала в Бєльськ своїх емісарів, що мали утворити з польських солдатів загін для охорони добра нової держави.
— Маєте на собі що зайве? — спитав сержант з червоно-білою пов'язкою на лівому рукаві.
— Не маємо нічого.
їх оглянули і відпустили.
— Ідіть!
— Оскандалились ми з тобою,— сказав Микола, винувато посміхаючись.
— Не бентежтесь, ми маємо також право на нову одежу за рік служби в австрійській армії.
— Але ж ми самі взяли.
— Дурниці все це.
Роберт був старший від Миколи віком і життєвим досвідом, в багатьох випадках він був авторитетом для Миколи.
— Якби ми що зайве взяли і в нас відібрали, було б соромно, а так...
— Бачиш, нове військо,— сказав Микола, вказуючи на солдатів з червоно-білими опасками на рукавах.
, — Яка держава може без війська обійтись?
По вулицях уже ходили патрулі, купками тут і там лежало награбоване добро, відібране від солдатів, що хотіли забезпечити себе на ціле життя. Біля купок стояв караул з червоно-білими опасками. В одному місці це добро вантажили на вози їхньої казарми,— вони впізнавали по конях, тільки візники були інші.
Зайшли до казарми, щоб забрати свої дрібні речі, і поспішили на вокзал.
В казармі панувала повна анархія. В кухні більше не палили і не варкили, кухарі покинули своє кухарське добро і подались на вокзал, побувавши перед тим на складі. В канцелярії папери і документи валялись на підлозі, розкритий сейф лежав на боці, а під вікном у кутку, закривши лице руками, ридав ГГєцух. Коли увійшли Микола з Робертом, він опустив руки, і на них глянуло велике, червоне, заплакане, з опухлим носом і відставленою спідньою губою обличчя.
— Що сталось, пане фельдфебель? — спитав Микола, ніби не знаючи, що його вранці солдати побили.
— Все пропало,— простогнав ІГєцух,— Все життя пропало.
— Чому? Що ви кажете? Життя тільки починається,— сказав Микола.
— Австрії нема,— промовив крізь сльози П'єцух.
— Нема Австрії — буде Польща,— промовив, обурений словами земляка, Роберт.— Хіба не знаєте, що в Бєльську вже польська влада? Ви ж поляк!
— Такого, як Австрія, не буде,— фельдфебель безнадійно махнув рукою і знов заридав голосно, як дитина.
Хлопці вийшли. Вони мали враження, що П'єцух збожеволів. А становище П'єцуха було справді трагічне. До вчорашнього дня він був богом казарми, рота дрижала перед ним, він міг послати на фронт і помилувати, в залежності від того, хто скільки давав грошей. Під його рукою ходили завідуючі складами, ремісничі бригади, кухарі, візники, писарі. Весь цей народ залежав від нього і, щоб залишитись на теплому місці, з останнього тягнувся, а йому давав. І ось, прокинувшись сьогодні вранці, побачив, що він ніхто і ніщо. Насамперед його зразу ж зранку побили. І хто? Саме ті, що давали хабарі, кого він найбільше тероризував своїми вічними вимаганнями. За такий учинок, як побиття старшого чином, учора ще могли розстріляти, сьогодні ж посміялися б з нього, коли б поскаржився. Але це ще не все.
З падінням Австрії пропали її гроші, отже, вся готівка, яку він мав, також пропала. ГГєцуху було чого божеволіти, а таких п'єцухів в Австрії було немало.
На станції формувався поїзд для вчорашніх австрійських солдатів, що великою нетерплячою юрбою зібрались на вокзалі. Зчіплювачі вагонів у своїх брудних брезентових плащах, але з новими червоно-білими стрічками на рукавах, бігали по рейках, сюрчали, а невеличкий маневровий паровоз звозив в один ряд порожні вантажні вагони. За роботою зчіплювачів слідкували солдати. Прийшли вони з типовими солдатськими сундучками, старанно замкнутими висячими замками, а котрі встигли втекти від патрулів, ті ще й з вузлами награбованого у військових складах майна. Це майно вони вважали за найбільшу нагороду за свої три роки важкої, виснажливої війни. Кожен з них, господарюючи сьогодні в казенному складі, обмірковував, кому із членів своєї родини подарує якусь потрібну річ. Стельмащук, наприклад, готував для старшого сина мундир, для меншого — черевики. Із сукна думав пошити жінці пальто; для себе залишав цей мундир, що був на ньому. Він хоч і не цілком новий, але зроблений з добрячого матеріалу, ще із старих запасів, бо на складі тепер переважно були кітелі і шинелі кропив'яні, і, головне, тим був цінний старий мундир, що на ньому дві медалі за хоробрість. За медалі він колись двічі кров'ю заплатив, і вони були йому дорогі як пам'ятка. Зустрівшись з Миколою, він приязно усміхнувся.
— Ви що, з порожніми руками? — спитав Стельмащук.
В руках у Миколи був невеличкий домашній чемоданчик, у ньому дві пари домашньої білизни, мило, щіточка для зубів і більше нічого.
— Як бачите,— сказав він,— з чемоданом, а не з пустими руками.
— Ну, а в склад ходили?
— Ходив.
— І нічого не взяли?
— Нічого,— збрехав Микола.
— А де ж ваші зірки?
— Споров.
— Чому?
— А навіщо вони мені? Дала мені їх Австрія, її зараз нема, так навіщо мені ці зірки?
З В. Гжицький, т, 2
225
Стельмащук не знав зразу, що відповісти. Він глянув на свої медалі, і йому стало шкода себе.
— То як, ми задурно воювали? — спитав з жалем.
— Виходить.
— Я ж був два рази поранений!
— За це маєте дві медалі.
— Ви ж кажете, що вони нічого не варті?
— Коли б золоті, то ще, може, що й купили б, а срібло, воно ж дешеве, заледве кілька копійок варте.
— А честь?
— Від австрійських медалей не велика.
Стельмащук ще більше посумнів, але до кінця Миколі не повірив; йому здавалось, що земляк, коли б мав такі медалі сам, так зневажливо про них не говорив би.
— А як ви думаєте, більше воювати не будемо? — спитав по хвилині.
Микола задумався.
— Що вам сказати? Хотів би я бути поганим пророком, але мені здається, що воювати ще доведеться,— сказав він.
— Не може бути!
Стельмащук махнув рукою, йому про таке не хотілось і слухати.
Тим часом подано поїзд, і почалась дика, хаотична посадка у ці вантажні, не обладнані для перевозу людей, вагони. Біля кожних дверей скупчувалась зразу юрма, драбин і сходів не було, люди лізли, чіплялись за одвірки, зривались, падали, кричали; кому пощастило якось влізти в вагон, подавав руку товаришеві, і так поволі усі вагони заповнювались людьми в мундирах.
Микола сів у той вагон, де сидів Стельмащук, останнім. Не було навіть дуже тісно.