Очі Соні м'яко й тепло ходять по обличчі буцім то-Гунявого.
Загайкевич раптом бовкає:
— А зо мною ви згодилися б поїхати?
— Як саме?
— Ну, так. Я беруся перевезти вас через кордон леґально. Але ви дасте слово, що самі поїдете в те місце, де зробили злочинство й станете на суд. Не бійтеся, коли все так було, як ви кажете, я даю вам моє слово, що вас виправдають. Тільки перед цим ми заїдемо до Москви і ви дасте свої зізнання в справі покладів золота. Добре?
Нестеренко підозріло поглядає на Загайкевича. Загайкевич стомлено й сумно посміхається:
— Не вірите? Заманює чекіст, щоб там розстріляти? Ех, публіка, публіка! Нудно з вами безумно. Ну, як хочете.
Ні, Нестеренко вже вірить. Але...
— Ні, я згоджуюся й вірю вам... Тільки... я не сам їду. Зо мною хоче їхати ще одна людина. Ви її знаєте: Ольга Іванівна.
— Хто?!!
Тут Загайкевич зовсім губить свою стриманість, гіркість, утому. Навіть здивування Нестеренка та Соні не спиняють його одвертого й радісного непорозуміння:
— Ольга Іванівна? Антонюк? Вона сама вам це сказала?
— Сама.
— Чому? Яким чином ви з нею про це балакали? Нестеренко спускає очі на свій капелюх. І Загайкевич
раптом усе розуміє. І ту колишню розмову про чекістів, і хто ті "інші люди", що полювали за Гунявим, і оте "ще й як!", і все, все, що було в ній неясне. Він зразу гасне і ще нудніше жмурить очі.
— Зрештою, це — неважливо. Розуміється, з другою людиною... важче. Але я думаю, що можна буде провезти й вас обох. Тільки я їду швидко. Через кілька днів. Можете?
— Я думаю, що зможемо.
Загайкевич повертається до Соні. Вона сидить у тихій задумі, вп'явши очі кудись за портьєру вікна.
— Товаришко, ми їдемо через три дні... Чуєте, товаришко?
Соня здригається й хутко повертається до нього:
— Добре. З охотою.
— Нічого не маєте проти двох компаньйонів? Соня блідо посміхається:
— Що я можу мати проти? То вони нехай мають. Адже вони з чекістами поїдуть. Ми їх зараз же по приїзді заріжемо й зТмо. Правда, пане... як вас тепер? Нестеренко, чи що? Не боїтеся? А золото ваше?
Нестеренко дивиться на неї добрими очима із смішком у куточках.
— З вами нічого не боюся. А золото моє в нас самих і там... дома.
Загайкевич раптом рвучко підводиться, бере себе за голову, сильно стискує на скронях і зриває руки.
— Ху! Оце так! От ідіотство! От ідіотство! Ха! Маєте рацію, Нестеренку: золото в нас самих і там, дома! І, дійсно, нічого не бійтеся. Ми не святі й помилки теж робимо. Але себе за помилки по голівці не гладимо. Не погладимо себе й за це золото. Але ми його все ж таки знайдемо! Маєте рацію! А Ользі Іванівні скажіть, що я буду надзвичайно радий, що... О, та от вона й сама, як навмисне!
До сальону швидко входить Леся. Волосся гладенько зачісане, навіть мокрі блискучі смужки видно. Фіолетові очі широко, шукально хапають усі обличчя й зупиняються на Нестеренкові, тривожно оглядають його.
Нестеренко підводиться і йде назустріч їй, голосно кажучи:
— Ольго Іванівно, все прекрасно! Нас з вами пан Загайкевич та панна Кузнецова беруть з собою. Ми поїдемо легально на Україну. їм усе відомо.
Загайкевич із звичайною ґалянтністю вклоняється Лесі й подає руку:
— Цілком справедливо: все тепер відомо. І зрозуміло. Навіть одна розмова з вами, що дуже мене вразила. Знаєте, яка?
Леся ясно й лукаво хитає головою:
— Знаю. Але я тоді не знала, хто ви.
— Тим цінніша вона для мене. І тому я з щирою радістю візьму вас з собою. Ми будемо там разом добувати справжнє золото. Добре?
А очі з таким ніжним, добрим смішком і сумом, з такою виразною теплістю ходять по лиці Лесі, і такий він увесь інший, свій і простий, що вона червоніє, простягає руку йому і міцно-міцно стискує його руку.
* * *
Глухо гуркотить, дзвякає, гуде Париж за вікном. А в тих бразільських пампасах чи лямпасах — тиша степів, одноманітність днів, безкрайність, зникнення. Чистісіньке ж божевілля!
Крук важко встає й починає ходити по кабінеті. Шия Ніни, прихилена до машинки, така смачна, молода, туга й ніжна. Кинути хіба к чорту всякі Бразілії, вимести з душі цю причепливу ідею, взяти без вагання цю шийку й купити її? Та прожити з нею п'ять-десять років так, щоб вистачило на п'ятдесят! А тоді кінчити відразу тим, чим він хоче кінчити в бразільських лісах протягом десятків років. І наплювати на всякі йолопські сентименти. Та десятки тисяч людей у самому тільки Парижі щодня, щогодини, на підставі закону, роблять ті самі крадежі, що він зробив один раз. І їх шанують, їм заздрять, з ними рахуються, їх вибирають у законодавці. І вони самі себе поважають та гордяться собою. І тому беруть радощі життя одверто, сміливо, законно. А коли б їм сказати про його намір та про причини його, вони б подивилися на нього, як на психічнохвору людину. Навіть не розсердилися б, а діловито покликали б психіятра.
— Панно Ніно!
Ніна прудко повертається на чудний голос патрона. Він весело, з незвичним блиском в очах, — не то з викликом, не то з насмішкою, — дивиться на неї.
— Панно Ніно, а мій приятель відмовився таки від своєї дурної Бразілії!
Ніна холодно й допитливо проводить поглядом по всій його постаті: дивно, звідки ця радісна звістка спала йому тут у кабінеті. Ще ж кілька хвилин тому сидів з тим самим виразом понурого пригнічення, що ввесь час, і раптом — така зміна.
— Серйозно, панно Ніно. І жениться із своєю дівчиною. Вона, розуміється, його не кохає. Він це знає. Але він купує її.
На момент Крук лякається цих слів і хоче спинити себе, — він зовсім не це хотів їй сказати. Але якийсь чорт виштовхує з нього раз-у-раз цілком інші слова.
Ніна зневажливо знизує плечима:
— Що ж, ви можете радіти.
— І радію, як бачите. Нарешті, розумний, людський, просто європейський учинок. Кохання, взагалі, панно Ніно, річ дуже сумнівна. Та ще в молодесенької дівчини до людини, яка майже вдвоє старша за неї. Ну, що ж, поживуть років з десять, а там... вона знайде собі молодшого. Так за те ж поживуть он як! Не те, що в бразільських лямпа-сах, на хуторі, в диких тропічних лісах у милому товаристві із скорпіонами, гадюками, гарячками. Ідіот же був! І вже, знаєте, купує віллу під Парижем. Жінці найдорожчі вбрання, дорогоцінності. Музика, театри, ресторани, дан-сінґи, юрби приклонників. Подорожі, екскурсії, авантюри! Оце життя! Оце — нормально, розумно й справедливо!
Ніна важко й недовірливо дивиться на Крука.
— Правда ж, панно Ніно? Га? По совісті? Як ви думаєте? Ну, згодьтеся ж самі, що це був ідіотизм, божевілля, психічна хвороба в людини, оця ідея Бразілії, завісочок на вікнах, корівок, доброчинної молодої жіночки з дитинкою на руках, якогось нового життя. Ну, правда ж, панно Ніно? Ну, уявіть себе на місці цієї дівчини. Що б ви вибрали? Життя в Парижі, в Европі, в культурі, розкошах, чи якісь дикі лямпаси чи пампаси, чорт їх там знає. Га? Чекайте, от я конкретніше скажу вам. Уявіть собі, що я, ну, от я, я маю цю симпатичну ідейку і я закоханий у вас, люблю вас. На хвилинку тільки уявіть. І от роблю вам таку пропозицію: Париж, культура, вілла, авта й таке інше. Або: Бразілія, лямпаси, піт лиця, скорпіони, гадюки й така інша ідилія. Що б ви вибрали? Га?
Крук бачить, як смугляві щоки Ніни внизу від шиї гаряче червоніють. Вона дивно дивиться йому в лице й раптом гнівно, рвучко відвертається до машинки. Крук вражено ступає до неї:
— Панно Ніно! В чому річ? Ви образилися?
Але тут же нетерпляче, з досадою озирається: якийсь нахаба без стуку відчиняє двері й входить до кабінету. Ну, от: чортяка Фінкеля несе саме в цей момент!
Але досада Крука відразу вщухає: вигляд Фінкеля надзвичайний: увесь згорблений, якийсь увесь розчавлений, пожмаканий. Круглі пташині очі осоловіло, апатично застигли, кутки рота звисли донизу, рука ледве тримає знаменитий імпозантний портфель, ноги пересуваються розбито, по-старечому.
— Науме Абрамовичу! Що з вами?!!
Наум Абрамович важко плентається до фотеля й випускає просто на підлогу свій важкий портфель. Капелюха не скидає, не вітається, на Ніну не зиркає навіть. Але вона збентежено підбігає до нього та й неспокійно шарпає за плече:
— Тату, що з тобою?! Що сталося?
Фінкель мляво, як п'яна людина від мухи, відмахується від неї.
— Дай мені спокій. Пиши собі там.
Крук теж підходить і стає по другий бік фотеля.
— Але все ж таки, що з вами, Науме Абрамовичу? Фінкель відхиляється на спинку фотеля й заплющує очі:
— У вас є револьвер? Так беріть його й бийте просто в оцей череп старого ідіота, що перед вами. Не бійтеся, в ньому нема ні крихти розуму.
— Серйозно, Науме Абрамовичу, в чому річ?
Наум Абрамович відхиляє голову від спинки й скидає зсунутий набік капелюх.
— Я вам кажу зовсім серйозно. Як не зробите ви, то зроблю я сам. Ви знаєте, що ніякого золота немає?
Крук одразу не розуміє, про яке золото йде мова.
— Ах, поклади! Та як "немає"? А де ж воно ділося?
— Де? Хе! Там, де й було. Ніде. В нашій уяві. Ви знаєте, що Гунявий — не Гунявий? Ні? Терниченко у вас не був?
Крук уже все розуміє. Але диво: замість гніву, обурення, люті, замість хоча б простого здивування, він раптом починає голосно, закотисто, скажено реготатися. Аж припадає до стіни і, обнявши її руками, труситься біля неї від реготу.
Фінкель і Ніна мовчки, вражено дивляться на нього. Фінкель тихо бовкає:
— Ну, так: гістерика. Так я й знав. Дай йому води. Швидше! Прокопе Панасовичу!.. Прокопе Панасовичу!..
Ніна біжить у куток, наливає у склянку води й підносить Крукові. Але він, здивовано, крізь регіт, глянувши на воду, на Ніну та на Фінкеля, ще з більшою, немов подвоєною від цього силою, вибухає реготом і безсило падає на стілець.
— Ой, ой! Вибачте, ради Бога... Алеж... І знову, знову.
Ніна, похмуро стиснувши брови, ставить склянку на стіл, а Фінкель знизує плечима.
Нарешті, Крук затихає й витирає лице хусткою.
— Вибачте, Науме Абрамовичу, але я нічого комічнішого в житті своєму не чув, як оця історія. Та це ж знаменито просто! А Ґреньє? А акційне анонімне товариство? А відмолодження Франції українським золотом?
І знову вибух реготу кидає Крука у фотель поруч з Фінкелем.
— Ох, пропаду! Оце так урятували, можна сказати! Так хто ж він у дійсності цей буцім то Гунявий?
Фінкель знову сидить роздушено.
— Вам екстренно-важливо знати, хто він? Краще б я зазнав чуми, ніж його.