Смислу не завжди можна було добрати, але рифма завжди була повна. Потім так напрактикувався хлопець, що й свої вже рифми підгонив, а то й цілі рядки. Проте знати було — Корній так і казав прямо, що списане з "Кобзаря". Павлуша гаря-чився, доводив, що це й кожен поет отак починав (про це й у біографіях їхніх сказано) — з "подражанія". І кожного вірша переписував чепурненько на гарному папері, надписував угорі: "Мілочці Г. посвята" і передавав через Лесю. Міла брала. Як не допитувався хлопець у Лесі, що казала при тому, дівчина нічого не могла згадати приємного для Павлуші. Просто взяла, нічого не сказала, поклала в книжку. Павлушу це трохи непокоїло, але духом не занепадав: "Нехай, нехай читає, а там і Леоніду Павловичу покаже". Навмисне й писав дуже скромно, щоб не соромно було Мілочці показати й папі.
Але минали дні за днями, а наслідків поки що ніяких. Ото тоді й став Павлуша нездійсненні бажання свої "зреалі-зовувати" у мріях. І особливо до серця була йому одна. Дня не міг потім прожити без неї. Знову і знову з хвилюванням, не меншим, як і першого разу, переживав запаморочливо приємні події, незважаючи на те, що всі вони розгорталися вже як по писаному, щоправда, кожного разу з новими деталями. Але починалися завжди з одного.
Нібито несподівано зовсім. Одного разу якось готував уроки дома з хлопцями. Нагло — дзвінок у передній. Потім Пашин (покоївки їхньої) голос: "Павлушо". Що там таке? Виходить Павлуша в передню, і здивованню його немає меж: Ґалаґанів кучер, як є, просто з санок, у своєму довгому плисовому каптані з блискучими ґудзиками. "За вами, паничу, Леонід Павлович послали". Навіщо, чого,— нічого не знає. Здивований вкрай і, звичайно ж, "ні про що не догадуючись", одягається Павлуша. Корнюша з Борисом заздро дивляться на нього. Потім у санках, важно розвалившися, їде він по місту. Ось уже й Дворянська вулиця. Біля парадного під'їзду Галаганового особняка кучер хвацько спинив коня. На дзвінок вибігла виряджена покоївка. Ждуть, видно, бо й не спиталася, хто він, а мерщій допомогла роздягтися і провела просто до кабінету. Не сам Леонід. Павлович у кабінеті, ще якийсь огрядний, гарно одягнений чоловік із ним. Та це ж...— пізнав Павлуша,— поет український з Києва (восени торік до міста приїздив, був увечері з Ґалаґаном і. в Дорошенків). На м'якій канапі сидять собі, покурюють. Показав Леонід Павлович і Павлуші крісло поряд, привітний такий.
"Читав, читав. Поет справжній з тебе росте, Павлушо,— от що хотілося сказати тобі, з чим тебе поздоровити!" Пригадав, що після першого вірша, як тільки прочитав у Мілочки в альбомі, уже й відчув це і — як видно з усіх інших віршів — не помилився. Ось і шановний добродій... фахівець цієї справи, теж переглянув їх. Павлуша насторожився. "Да, прочитав,— сказав відомий поет поважно і розтопірченими пальцями гребнув патли,— вірші путящі. Ще трохи є "под-ражанія", ну та це і з кожним поетом так було, і зо мною так само було замолоду,— не страшне. А талант безперечний. От тільки чого вони в вас, юний друже, сумні такі, чи, може, горе у вас якесь?" На всі груди зітхає Павлуша. Розповідає про батька. Галаган здивований, та чого ж це йому Сава Петрович не сказав нічого? Так це ж негайно треба уладнати! І навіть мерщій звівся, щоб їхати до когось. Одне слово — нехай Павлуша не турбується, все буде зроблено. Ну, і звичайно,— "не цурайся ж, знаєш тепер, де живу? — завжди буду радий!" А другого дня, тільки з гімназії хлопець додому, батько вже чекає в кімнаті: оце тільки-но з тюрми випустили, зовсім, і до суду не тримали. Сьогодні це думка й додому. От матері радість — і не думає, і не гадає!..
А на ранок вставав розбитий, з синцями під очима і з тяжким відчуттям неприємної дійсності. Батько таки в тюрмі. Уроки не вивчив. По дорозі до гімназії іноді зустрічав Мілу, вітався (Леся таки познайомила з нею), а*вона коли кивне головою, а часто й не помітить навіть. Погано на душі. І в класі — чергова двійка,
...Докія Петрівна зітхнула на останній сторінці щоденника й поклала його на столі. І майже в ту ж мить десь у віддаленій кімнаті, де весь час притишений було чути брязкіт тарілок та гомін, раптом заторготіли разом стільцями, потім почулися кроки сюди по коридорчику і перший до кімнати зайшов Павлуша, а слідом за ним Чумак і Борис. Привітались обидва з Докією Петрівною. Потім розійшлися по своїх ліжках і повкладалися. поверх ковдри. Павлуша сів біля матері. Побачивши щоденник свій перед нею на столі, похмурнів зразу ж і, щоб одвести увагу материну в інший бік, спитався, коли ж це вона з дому, що й поїзда ж такого немає — вдень?
Мати сказала, що вранці ще приїхала. Була вже й біля тюрми,— передачу батькові передала. На синові розпити про батька розповіла, що дізналася: слідство ще не закінчене. Ну та на нього й докази не які,— ото що збиралися в школі та що Григорій Наумович отоді зупинявся. Найгірше справа в Цигулі та особливо в Невкипілого: обвинувачують же в нападі на станового і вбивство чеченця закидают^, але нібито немає доказів.
— А коваль як? — поцікавився похмуро Павлуша.— Він-то якраз і був найбільший заправило.
— Е, Павлушо, немає вже Юхима-коваля! — і навіть зітхнула. Потім розповіла', що сказали Катрі в конторі: помер у тюрмі.
Павлуша нервово здригнувся. Але дуже ця звістка його не вразила. Ну що ж, мовляв, мало хіба народу мре. Не поцікавився навіть, од чого помер.
— Да, мамо, Славку трохи з гімназії не вигнали...
— За брата? — занепокоїлась Докія Петрівна. (Що Григора Наумовича було заарештовано тоді у Глибокій Долині, знала іще й раніш.)
— За те, що дурна! — відповів хлопець.— Хіба ж вона крилася з цим. І сама не покаялась. У класі потайки написала на класній дошці,— це в них наче така заповідь: "Проле-тарія усього світу, соєдіняйсь!" Ну, а її й викрили: по руці взнали, хто писав. Викликала начальниця до себе, а вона і їй ще, мабуть, щось сказала. Ну, її й виключити вже хотіли. Потім лишили, тільки з поведінки трійку поставили.
Мати занепокоєна схилилась до сина, щоб не чути було хлопцям, і тихенько повчала:
— Отож, бач, синку. Гляди — шануйся. Досить і того, що батько нам накоїв. Тепер треба ще дужче старатись. А ти(он^ бач.— Розкрила щоденника. І, гортаючи сторінки, на кожній двійці спинялася — допитувалася, що питали його, чого не знав.
Павлуша, як тільки міг, викручувався. Спершу на питання материне, що за причина, може, хворий,— знітився й почервонів дуже. Потім оговтався поволі. І вже цілком невимушено дурив матір, пригадуючи всякі причини, вигадані заздалегідь, а то й імпровізуючи зараз. Аж упрів хлопець, вибріхуючись. І так уже радий був, коли господиня зайшла покликати матір обідати, а їм уже за уроки сідати нагадала.
Докія Петрівна від обіду одмовилась, ніколи: поки Павлуша приготує уроки, до Дорошенків сходити б.
— Без мене?! — і слухати Павлуша не захотів.— У них блини це сьогодні. Гостей буде повно!
Довелось матері поступитися. Тільки за годину, як хлопець почитав уже трохи, зібралися йти. Докія Петрівна попрощалася з господинею, бо вже не зайде,— від Дорошенків просто й поїде на вокзал. Прохала доглядати хлопця. І затим вийшла з хати.
Проходячи через двір поміж шворок із мерзлою білизною, Докія Петрівна раптом зупинилась і заглянула за мерзле на шворці простирадло,— почувся їй наче знайомий голос. Та так і оторопіла здивовано: білизну знімала жінка якась, і з нею... Катря...
— Катре, ну як це ви тут?
Катря розповіла, що це ж сюди Маруся, Федева жінка, перебралася поки що до батька. Морози їх прозивають. Оце допомогла трохи Марусі прати. Спиталася потім занепокоєно, куди це вони, чи не на поїзд уже часом. Докія Петрівна сказала, що до брата. А на вокзал рано ще — поїзд аж о дев'ятій годині.
— Схочете, заходьте, Катре,— разом тоді поїдемо. Охотніш буде. А це недалечко тут — Дніпровський провулок, п'ять,— спитаєте.
Катря подякувала, сказала, що зайде. Бо сама й до станції, мабуть, не втрапить. І тільки тепер наче помітила Павлушу.
— Он який! Самого б і не впізнала: чи підріс, чи що в іншій одежі,— сказала якось утомно-байдуже, ніби — аби що сказати.
XXX
Катря у Морозів оце аж увечері, допомігши вправитися з білизною, нарешті сіла спочити. Натрудилася за день над ночвами. Ломило в спині. Але не од цього розбита була отака, що й голову на плечах важко тримати (схилилась на бильце ліжка),— од туги.
В роботі неначе забулася трохи, та й Маруся розмовою все розважала. А це ізнов. Облягла журба серце, хилить важку голову.
Маруся кілька разів заходила за перегородку.
— Катре, не журись. Журбою горю не поможеш. Будемо якось жити. І дітей роститимемо, і виростимо!
А стара Морозиха піклувалася все:
— Може б ти, дочко, прилягла трохи?
— Е, ні, тітко. Мабуть, уже збиратися буду. Коли б не запізнитись.
Маруся заспокоювала, що рано ще. Он батько тільки з млина повернувся. А гудок у сім.
— Катре,— погукав од столу Мороз (обідав саме).— Ану лишень виходь до гурту. Хіба ж у горі ховатися треба в куток? Людині треба з горем на люди.
Певно, ще був хтось у хаті — чужий: почула Катря тихий голос чоловічий. Спитався щось у Мороза, а той і став тоді розповідати про неї, що Федева сестра, із села, в тюрму до чоловіка приїздила, та й уже не застала — помер у тюрмі від рани..
— Дорогий чоловік був! — додав, помовчавши.— Прожив на світі недаром! Та й хоч убили... Чуєш, Катре, діло, за яке він боровся, ніколи не вмре, житиме.
Катря ковтнула сухою горлянкою. Потім перепнула хустку і вийшла з-за перегородки. До незнайомого чоловіка привіталась і сіла на ослоні поряд Морозихи. (Маруся на кінці стола догладжувала білизну.) Незнайомий чоловік пильно дивився на жінку й спитав, що ж у них тепер на селі після козаків та арештів. Катря сказала, що відтоді весь час майже лежала хвора, гаразд і не знає,— що воно на селі потім діялось. Від дітей тільки чула: прибіжать з вулиці — розкажуть. Настраханий народ. Усіх найсміливіших забрали. Багачі верховодять. Про якусь Думу все розмови. Чи то вибиратимуть туди, чи вже й вибрали. Аж і добрати не можна: то стріляють, арештовують народ, а то — на тобі, в Думу вибирати кличуть. Ніби права такі вийшли. Нічого не можна зрозуміти. Не інакше — якийсь обман.
— Обман і є, молодице! Дума тая не за нас думатиме.