Чи вивідали, може, отроки, що якраз він, Ян, підказав князеві початок сьогоднішнього дня? І через це бояться його й ненавидять? А якщо ненавидять, то нащо кудись вести, чом коротко не вдарять мечем? Він і не скрикне... замовкнуть нарешті дзвони... князь за ним не заплаче, та й ще невідомо, пощо кличе д'собі князь.
Ледве волочив ноги.
Мов крізь товщінь води — цілий Дністер над ним пливе, а він на самісінькому його дні — зобачив Ян на Золотому Току гурмища уцілілих містечан, зігнаних сюди й оточених рогатинами. Навпроти них князь Володимирко з боярами та воєводами, а трохи далі поруч з вічевим дзвоном в одних сорочках, простоволосі, пов'язані мотуззям, мерзли на морозі соцькі братчин. Попереду — батько Чагр...
Ян навіть з глибин уявного Дністра впізнав батька Чагра відразу. Старий височів прямий і спокійний. Соцькі на нього рівнялися; гурт бранців виростав посеред Золотого Току дубовим частоколом, готовим прийняти на груди, як і належить частоколові, всі стріли ворожі, всі мечі й рогатини. Ян уявляв себе перед частоколом мишею... ні, миша — це надто помітний звір... хотів би зникнути безслідно, ще глибше зануритися у свій Дністер... зануритися, щоб,не дай боже, не заговорив з ним батько, щоб не здибався з ним поглядом. Він терзався подвійним страхом перед Володимирком і перед Чагром, хоч Чагр не міг його досягнути, а князь не звертав на нього уваги. Поволі дно Дністрове міліло, княжий співець спливав на поверхню, йому знову ставали доступними звуки дня, білизна снігу й князеві слова:
— ...а щоб нікого в майбутньому вічевий дзвін не кликав до ворохоби супроти волостелина свого, богом даного, повеліваю відняти у дзвона язик і на віки вічні забороняю не тільки в Галичі, а й по всіх городах наших збирати віча. Від них лихо для волості.
Бояри схвально гойднули шапками.
Гурмише людське приречено німувало, ніби ратища, що цілились їм у спини, простромили містечанам язики.
Ян плавав на поверхні тиші, відтаював від страху, непевності й каяття.
Смілів.
— Ну!!! — крикнув князь, тупнувши чоботом. І в ту ж мить уродився на Золотому Току гурт старійшин брат-чанських, дуків, тутешніх купців; між ними старшував Роман Ковач. Він перший допав дзвонового стовпа й вдарив по ньому плечем, інші хапали стовп руками, треті били по ньому чоботами; і розхитували стовп, і підкопували, й тесали з нього тріски. Здавалося: сіроманці гризуть почорніле дубове дерево. Жоден з них не думав тільки вирвати у дзвона язик, одного язика для них було замало, викорчувати стовп треба, а дзвін — розбити.
Моцувалися, аж пара з них диміла, як від розохочених биків.
Дзвін, ударившись об землю, глухо зойкнув. Роман Ковач щосили гатив по ньому молотом, йому помагали хто чим міг, і дзвін, як живий, лементував розпачливо, далі — задеренчав, тріснув надвоє, далі — поколовся на друзки.
Старійшини стирали з чолів піт.
— Ось як воно буває, — підступивши близько до Чагра, промовив Володимирко.— Хто забагато кусає — той, як бачиш, може вдавитися.— Без вічевого дзвона мова Володимиркова подужчала, без вічевого дзвона розвиднювалося і Янові. Ні, недарма приволокли його сюди биричі, князь зажадав, щоб його співець переконався: сьогодні не просто взято город списом... нині перебито хребет черні, яка вже ніколи не посміє зв'язувати князеві руки. Подія ця знаменна, вона вартує більше, ніж три седмиці облоги, ніж оці численні смерті. А кожна знаменна подія повинна бути записана для потомків і оспівана у піснях. Пісня — це вічна птиця, яку не простромиш стрілою і не згноїш у порубі; вічна птиця, утомившись та намуливши людям вуха, часом, зникає на десятиліття або й на сотні літ, щоб однієї днини знову злетіти під хмари несподівано свіжою і молодою для нових поколінь.
Ніколи ще княжий співець так не усвідомлював своєї ваги й значимості, як тепер на Золотому Току. Він потрібний князеві, як потрібні йому бояри, злото, полки. Ян розправляв плечі, вище підносив голову. Якби не присутність батька Чагра, то, мабуть, почувався б щасливим. Поки що щастя його тривожне, бо, не дай бог, зараз похвалиться князь старому, щоб завдати болю глибшого: "В потоптанні вічевого дзвона, Чагре, є немала заслуга твого сина". "Старий при звістці цій, певна річ, не кинеться на мене, — потішав себе Ян, — він, може, й не обізветься, але ліпше, щоб князь промовчав... щоб скінчилося усе це борзо".
Чагр, син Микули, не мав надії, що сьогоднішня днина закінчиться для нього щасливо. Та й пощо думати про якесь щастя після кривавої різні, після зганьблення вічевого дзвона? Єдине, чого він жадав собі, це — промовити до галичан кілька слів і випросити у них прощення, що дозволив князеві захопити город. Не Чагрова це вина, він чекав чесного бою. І ще сказав би, щоб не тужили за дзвоном вічевим, майте, люди, дзвін у серцях, стережіть його, дітям своїм і онукам передавайте у спадок. Нині верх Володимирків, а завтра... Ні, була б це облудна потіха. Чагр признавався чесно: не видно прояснення ні на завтра, ні на післязавтра. Він не знав, як жити без князя. Інша справа, що треба шукати князя доброго.
Та чи є на світі добрі князі?
— Судив би ти нас борше, осподине,— Чагр ступив до Володимирка крок. Вартовий шарпнув його за плече.— Люди померзли, діти поперестуджуються.
— А ви вже засуджені. З тієї миті засуджені на страту, коли підняли супроти мене меч. Хіба вам не було це відомо?
— Відомо, княже.
— То чого ж зворохобилися?
— Тобі цього не зрозуміти. Тільки люди малі знають смак ворохоби. Уяви, що пожиттєво ти замкнутий у низькій хижі, дихаєш її сопухом і димом. Нарешті пощастило вибити двері, й ти дихнув волею. Це нічого, що двері знову зачинять... важливо — ти понюхав волі.
— Чи варто вмирати заради короткої миті?
— Варто, княже.
— Може, покаєшся? Покаяному подарую життя.— Володимирко справді подумав, що тепер у змозі дозволити собі таку розкіш. Покотиться слава про нього: "Милосердний і добрий". Чагр уже не страшний, зщиблені з нього роги.
— Ні. Не по-людському це. Каятися — це значить, що не жадав я дихнути волею, значить — роб я.
— Але ж умреш! — сердився Володимирко, що дере-воділ не просить ласки. Він бажав видіти Чагра на колінах — прошака збезчещеного й жалюгідного.
— Твоя воля, княже. Я нажився.
— Зате вони — молоді,— князь тицьнув рукавицею на соцьких.
— їх і питай.
— Нема чого питати,— за всіх відповів Михась Заїка.— Ти простиш нас про людське око... ми тобі й про людське око не простимо.
Князь галицький почув, як війнуло від пов'язаних соцьких спекотливою люттю. Уперше за всю облогу Галича збагнув тую силу, котра стояла проти його сили. "Як добре... дяка тобі, господи, що зламана вона, скорена". Радість переможця розпирала його... радість бризнула у вічі. Чув її аж десь коло пупця, і почув у пучках пальців, коли манив до себе Яна.
— Мислю, що бодай ти попросиш за вітця свого? — сміявся зубато, широко.
— Я? — Співець знітився, бо не очікував такого повороту... не очікував і не міг уявити, як буде співати князеві про сьогоднішню звитягу, коли знатиме, що десь є батько Чагр.
— Чи я можу, осподине? — залепетав.
— Можеш,— карбував Володимирко.— Заслужив ти. О, жадав таки князь не смерті Чагрової, не муки тілесної, а посоромлення його і упокорення.
— Якщо можу,— казав тремтливо Ян,— то помилуй Маму, брата Василька, малу Настусю, статки роду. Хай на них не впаде твій гнів.
— Буде сповнено, як просиш. А ще?.. Над батьком — меч мій.
— Я йому не батько, княже! — шарпнувся Чагр.
— Чагр — ворог твій, а хто твій ворог — той і мій,— син обпалив батька ненавистю.
Князь остовпів. Жорстокість співцева злякала, відданість — тішила.
— Кінчайте,— кивнув комусь з воєвод, згорбившись, мовби від раптового тягаря, що сів на плечі.— Соцьких з Чагром потяти тут, на очах черні.— І, не глянувши на Чагра, пішов до терема.
Іван Русин писав у "Хронографі";
"...А ще в мої часи поруч з мужами словутними жив у Галичі боярин Ян, син Чагрів. Мабуть, з десятьох волів шкур не вистачило, коли б загадав я списати повість з його діянь. Скажу лише загально: не було святині, яку б він посоромився збезчестити, не було правди, яку б він завагався зрадити, не було білого, котре б не пробував забарвити в чорне.
Такий Ян, син Чагрів.
Повинен я однак по справедливості визнати: розуму, сили волі, спритності, терпіння в науці книжній,— бо сліпав він над книгами самотужки, щоб не числили його за неука, — не бракувало. Бог один знає, як тяжко гарував він на полі пізнання. Не обділив його господь і талантом співецьким.
Він переміг себе й видобувся на високу гору: одному з багатьох тисяч до нього подібних не щастить навіть ступити на стежку, що пнеться угору, а він, син дерево-ділів, пішов нею відважно, здобув не тільки боярську гривну на шию — боярів у князя, як трави та листя,— а й стілець печатника.
Я довго вагався, чи варто псувати бодай клаптик пергамену на Яна, бо яке діло нащадкам нашим до чоловіка, котрий талант свій і ум, і старання зуживав для того, щоб досягнутої вершини не попуститися.
Марнотратство ж велике.
Заради, мабуть, перестороги десятому або двадцятому поколінню, що настануть після нас, пишу я таки про Яна. Бо уявляєте, яка могуть дрімала в ньому і як жаль, що розвіяна намарно. Бо навіщо дертися на вершину, коли лячно тобі поглянути вниз на грішну землю? Від висоти каламутиться у голові... ти сліпнеш од страху зірватися униз. А тим часом з вершини зриміше видно доли: може, долам цим загуслим треба вітру свіжого...
може, доли загуслі спрагло порепались і їм, як рятунку, треба дощу.,, може, для долів сонце зависоко?
І ще тому пишу я про Яна, бо хочу сказати десятому або двадцятому поколінню:
— Не моліться на нас. Не пробуйте малювати усіх нас па іконах золотими барвами. Ми були різні. Пізнайте пас".
IV
Іван Русин збирався до Тисмениці.
Збирався довго, седмиць вісім або й більше минуло з того часу, коли, розщедрившись, князь Володимирко подарував перстень з великою краплиною бурштину в золотій пелюстці. Траплялося, що отрок надовго забував княжий дарунок, і тоді Любана цілоденно розсівала співанки, наївні і прості, про радість дівчини, яка ходить по рідній стежці з своїм ладом. Іноді Йван згадував про перстень... дівчина смутніла, а батько Боян, котрий встиг прив'язатися до розсудливого отрока, радив, щоб не квапився Іван відмикати княжим перетнем світ, бо ніхто не відає, чи варто його відмикати взагалі.