Бо сип простого українського міліціонера Воскобойника був дипломатом, весь час перебував саме в отих зарубіжних країнах. Правда, слово "Воскобойпик" якось пе тулилося до жодної з іноземних мов, зате з додатком лягало скрізь, як влите: "Містер Воскобойнпкср", "Мосьс Воскобойнике", "Синьйор Вос-кобойникор", "Дон Воскобойникоп" і так далі.
Міліціонерові Воскобойппку страшенно кортіло бодай зрідка вживати на території своєї дільниці яку-небудь іноземну мову, щоб бути схожим не на вигаданого Ліпатовим Аніскіпа і не па міліціонера Редьку, який тільки й знав "Давайте не будемо!", а на свого сииа-дипломата, що так і чесав по-якому ти хочеш: чи по-англійському, чп по-німецькому, чи по-турецькому. Але звідки не знати міліціонерові глибша" пенсійного віку іноземні мови? Воско-бойник пе міг запам'ятати жодного слова, хоч як допитувався в сина, коли той раз па три роки заскакував у гості по дорозі з одної Америки в іншу, з Близького Сходу на Далекий, з Таїті на Гаїті, з Японії в Патагонію і так далі, бо дільниця міліціонера Воскобойника лежала якраз посередині між цими континентами, країнами й державами.
Трохи подумавши, старий Воскобойник несподівано для себе зробив велике відкриття: в українській мові безліч слів неймовірно схожих на іноземні, а коли взяти до уваги той факт, що значення деяких з них піхто з молодого поколінпя висе не знав і не міг знати, то виходило, що иершо-ліппіо з них надавалося до вжитку з вище названою мстою. Наприклад: лемішка. Або: жостір.
Воскобойник вибрав само жостір. Вживав його попервах ощадливо, тоді запустив на орбіту своєї мови сміливіше, згодом уже пе обходився без нього пі тоді, коли злочинність неприпустимо зростала, пі коли падала порівняно з минулим роком, слово "жостір" в устах Воскобойника могло бути лайкою і похвалою, виконувало роль вставного і замінювало ціле речення, модифікувалося в різні частини мови, стаючи з іменника дієсловом, прикметником, займенником, іподі слугувало в ролі універсального замінника, і тоді Воскобойник, хоч що б йому казали, не говорив нічого, а тільки муркотів "жостір, жостір, жостір", щоразу надаючи слову різних інтонацій, відтінків і кольорів так, як це навчилася тепер робити легка промисловість, фарбуючи однакові спідниці то в темне, то в яскраве, то в безсистемне, то в пістряве.
Коли на ранок після події з Педановим півнем Воскобойника викликано до Світлоярська і він прикотив своїми бігунками до сільради, то спитав у дядька Зновобрать:
— Що в тебе за жостір? Зновобрать виклав суть справи.
— Ну, нажостірилп! — гмикнув Воскобойник.
— Треба скласти протокол на Подана,— сказав Зновобрать.— Не можна так пропустити безпорядку.
— Жостір! — махнув рукою Воскобойник і покотив шукати вшіуватця.
Власне, на той час усе вже роз'яснилося, і Світлоярськ зрозумів учинок Педапа, а зрозумівши, простив. Бо й як пе простити!
Самусь, добувши з допомогою Рекордиста (цього не знав ніхто, бо Самусь мовчав, але автор пе має права мовчати навіть під загрозою звинувачення в надмірній балакучості) отруйних гербіцидів, обробив ними пшеницю і вночі посипав отруєну пшеницю від Педанового двору до бурякового поля. Щоб не звинуватили його в намірі потруїти людей, Самусь позакопував дерев'яні таблички з написом: "Стій! Отруєно!" Але Педаиові кури, хоч народилися й зросли в країні суцільної грамотності, все ж були тяжко неписьменні, неписьменним виявився й чорний півень, що так героїчно справлявся з своїми обов'язками, успішно обслуговуючи аж дев'яносто дві куркп; півень і повів курочок по пшеничному сліду, вони надзьобалися Самусевого зерна і до обіду подохли всі в кількості дев'яноста трьох штук, або осіб, як записав у складеному протоколі Воскобойник.
До протоколу він забув занести, що в Педана було трос маленьких діток, що кури песлп для тих діток яєчка, а Галинка різала коли-пе-коли курку, щоб смачпішпм і пожпвнігаим був борщ для діток, для механізатора Педапа і для неї самої, бо ланковій теж потрібні були спла й енергія.
— Все це жостір! — заявив Воскобойнпков, з особливим смаком розписуючи курячу неписьменність, через яку вони не змогли прочитати милостивих Самусевпх попереджень і внаслідок власної необережності поздихали всі до одної. Головне, ясна річ, було не в Самусеві й не в курях, а в дохлому півневі, яким Педан крутив над головою голови колгоспу в присутності всього колгоспного активу, висловлюючись при тому грубими, нецензурними словами. Коли б Воскобойнпка спитали, чи є негрубі, або лагідні, нецензурні слова, він відповів би своє "жостір!", але його піхто не питав, бо не для того ж чоловікові довірено дільницю завбільшки з Голландію.
Тут автор відчуває, що в своїх порівняннях Воскобойпикової дільниці може дійти до цілої Австралії, тому передбачливо усуває міліціонера з розповіді, залишаючи тільки його протокол, який другого дня був переданий слідчому райоппої прокуратури Сала-масі, а той, оформивши справу, мав доповісти прокуророві Дашку, який уже передав би її (тобто справу і, звичайно ж, па Педана) судді Верещаці.
Як ця справа потрапила до рук секретаря райкому партії Степана Михайловича, не може пояснити навіть доктор еру-дичнпх наук Варфоломій Кнурець, який твердо вірить у те, що рушнпця, повішена на стіні в першій дії п'єси, конче має вистрелити, а суддя Верещака, введений автором у цей не зовсім серйозний роман уже в перших розділах, повинен неодмінно когось засудити коли не в середині книжки, то хоча б наприкінці. Бо такі закони жанру, а всі закони, правила, постулати, формули, теореми, аксіоми, гіпотези Варфоломій Кнурець знає і вірить у своє знання так само, як вірить у своє призначення когось укусити великий злий собака, припнутий у дворі па довгому ланцюгу.
Від Воскобойника ж нам повинно перейти у спадок словечко "жостір", яке багатьма студентами може бути успішно використане для складання екзаменів з іноземних мов навіть при цілковитому їх незнанні. Тут немає помилки ні в застосуванні множини до слова "іноземних", ні в слові "пезнанпя". Бо "жостір" у справі складання екзаменів може стати ще могутнішим, ніж Гришин "талатай"
Скажімо, вам треба здати англійську. Хай вас не бентежить та обставина, що ви не знаєте жодного англійського слова! Не знаєте, то й не треба. Не морочте собі голови. Зате ви знаєте "жостір", якого пе знає жоден викладач англійської, і цей викладач буде так приголомшений своїм незнанням, що негайно поставить вам п'ятірку. Коли на здачу англійської буде черга, ідіть здавати французьку. Адже вам одпаково! Французи "жостіра" теж пе знають! Пе потовпитесь на французьку — здавайте португальську, хінді, суахілі, малайялам, будь-яку з живих і мертвих мов, навіть з отих вигаданих кібернетиками для їхніх ЕОМ! Успіх скрізь стопроцентний! Автор досі не може збагнути, як це Іван Ііеатурботний, Що сотні разів чув од міліціонера Воскобойника всемогутиьо-ма-гічпе слово, пе скористався ним для того, щоб вступити в якиіі-небудь інститут, захистити дисертацію і організувати (очоливши, ясна річ!) кафедру жостірознавства! Мабуть, тільки неймовірна зайнятість набагато важливішими справами стала Безтурботному на заваді.
Але про Безтурботного мова ще попереду, а нам треба повернутися до Педановпх курей. Шкода, що тут не застосуєш веселої формули Франсуа Рабле про постійну необхідність повертатися "до своїх баранів", бо нам доведеться повернутися лише один раз, та й кури — це все ж пе барани, хоч з вівцями Самусь і спробував їх порівняти, як ми бачили. Про баранів же можемо сказати тут тільки те, що їм, на відміну від козлів, бракує бороди і що в них, як засвідчував це ще вісімдесят років тому професор агрономії імператорського університету святого Володимира С. М. Богданов,— своєрідний голос. До чого тут козли і барапячі голоси? От цього вже пе знають ні автор, ні сам доктор ерудичних наук
1G7
Варфоломій Кпурець. Єдина надія на тих (деяких, деяких, дорогі товариші, а ще точніше — поодиноких) літературних критиків, які вміють гребтися в тексті, мов кури в попелі, і завжди щось там вигрібають (до речі, чи не іспус якогось ще не встановленого наукового зв'язку між цим процесом і прізвищем автора? Це могло б дати матеріал ще для одного роману, і, дивись, може, п вийшла б пепогана штучка).
50
Як стають секретарями райкому? В наш час, у нашій країні це надзвичайно просто. Спитайте Степана Михайловича. Він примружено погляне в далину голубими своїми очима, збере добрі зморшки у куточках очей, пустить ті зморшки понад вилицями і... пе відповість вам нічого або ж відповість так: "А що казати?" Шістнадцятилітнім пішов на фронт, всю війну автоматником, лишив руку в Празі, інвалід. Але з одною рукою став комбайнером, косив перші повоєнні пшениці (негусті, ой негусті!), вчпвся, головував у колгоспі, завідував райсільгоспвідділом, потім обрали головою райвиконкому, останнє семиліття — секретар райкому. Життя типове, але нестабільне. Не те, що в дядька Зновобрать, де тридцять років безперервного стажу на посту. Ото стабільність!
До Світлоярська Стенай Михайлович їздив частіше, ніж колись до Карпового Яру, і не тому, що й пим заволодів цивілізаціііний синдром, а через те, що було ж па що подивитися! Взірцем було не саме село, а й поля колгоспу "Дніпро", бо чи й знайдені такі ще десь, а вже що такого агронома, як тітка Лисичка, піде більше помає, то це вже папевпе. Степан Михайлович приїздив у поля "Дніпра" без об'явлень, не любив, щоб йому виїздили назустріч, давали пояснения, шанобливо стримували віддихп, ловили вказівки й мудрі зауваження. Та хоч як зненацька налітав на світлоярів-ські поля Степан Михайлович, завждц стрічав у степу тітку Лисичку і вже тут відводив свою душу, сповідався, причащався, надихався, карався, каявся, питав порад, тоді слухав скарги, просьби і просив сам.
— Не можу тобі давати порад для чужих полів,— казала тітка Лисичка.— Поля — мов люди. Зпаю свої поля, а більше — пі. Повчатиму людей, а в них пе вийде, і вони скажуть: "Ота Лисичка набалакала..." Все на світі неоднакове, неоднаковий і підхід до нього.
Цього разу, як завжди, Степан Михайлович спіткав у полі Лисичку, але про зустріч ту піхто не зпав, не зпали й того, що в машині з пим приїхала з райцентру Педанова Галинка і попросилася зійти саме тут, коло тітки Лисички.