Та вона була так заглиблена в свої принципи, що не зауважила мого тону, тітка теж схожа була на свою епоху, на ту епоху, що геть полишена почуття гумору, ось де б порозкошував доцент Крижень з його серйозністю! Та й для Держикрая знайшлося б місце в серці Пелагеї Йванівни. Може, Валерія, наслухавшись тітчиних принципів, несвідомо симпатизувала таким людям, як Крижень або Держикрай? Або вони вичували в ній вихованку Пелагеї Йванівни?
— Ви знаєте доцента Крижня? — спитав я тітку.
— Ні, на жаль... Валерія нічого не казала про доцента...
Видати, Пелагея Йванівна на весь світ дивилася з погляду Валерії. Племінниця слугувала єдиним джерелом інформації, чи що.
— А Держикрая теж не знаєте?
— Не чула, не чула...
Після цього можна було б ще спитати тітку, скажімо, про Шляхтича, про секретаря парткому Василенка, про старого Чемериса або про заводського поета, про яких вона, мабуть, теж не чула, а тоді сказати: "То про що ж нам з вами говорити?" Але я хотів справити враження вихованого хлопчика, хоч трохи, щоправда, їжакуватого, але все ж вихованого, тому не спитав Пелагею Йванівну про те, чого вона не знала, а сказав інше:
— А я бачив вас торік восени на базарі. Разом з Валерією. Ви купували троянди. Дві червоні, одна біла... Прекрасні троянди...
Пелагея Йванівна не хотіла відбігати пам'яттю аж так далеко.
— Забула. Це могла бути витівка Валерії. Вона любить купувати квіти, хоча в мій час було навпаки: хлопці купували дівчатам квіти.
— Тепер рівноправ'я,— нагадав я,— кожен має право купувати квіти сам собі.
Пелагея Йванівна хотіла зацікавитися не зовсім звичайною постановкою проблеми рівноправ'я, але передумала, піднесла до очей книжку, стала шукати місця, до якого перед тим дочитала.
Що ви знаєте про засоби для активізації розумової діяльності своїх слухачів? Найліпше діють так звані ситуації утруднення. Урвати думку на півслові, даючи змогу слухачеві домислювати решту. Поставити запитання, на яке немає відповіді. Приголомшити обіцянкою відкрити таємницю мало не державного значення. Один лектор завжди починав свої лекції з того, що просив щільно причинити двері, позачиняти кватирки у вікнах, стати кільком чоловікам коло дверей, щоб не пускати сторонніх,— і після цього слухачі вже були готові!
Але ж Пелагея Йванівна — це не рядовий слухач, охоплений на сто процентів лекціями товариства "Знання"!
— У нас принципи,— сказала вона,— нам не треба зайвого.
— А що зайве? — необережно поцікавився я.
— Те, що не стосується головного.
— А що не стосується головного?
Вона глянула з-понад книжки на мене, зміряла мою постать згори вниз, і навпаки; виміри, видно, дали картину невтішну, бо Пелагея Йванівна зітхнула і з великим болем дозволила мені нарешті:
— Тепер ідіть. Ідіть.
Я стрибнув, як олімпійський чемпіон Боб Бімон. Після цього стрибка мене можна б назвати чемпіоном по перестрибуванню малометражних квартир.
— Поговорили? — спитала мене ласкаво Валерія, несучи одному із своїх мовчазних розсідальників чашку кави.
— Це була незабутня розмова,—щиро зізнався я,—ми вияснили, що я — ідейно незрілий, а ваша тьотя ідейно перезріла. На жаль, нам ще не вдалося встановити, хто ж тут ідейно зрілий, але я здогадуюся: це ви, Валеріє!
— Хочете кави? — спитала вона.
— Кави? Стривайте,— я нахилився Валерії до вуха,— куди подівалися ваші друзі, товариші й брати? Коли я зайшов, їх було чоловік з дванадцять, а тепер бачу — чотири. Може, вони не витримали конкуренції зі мною?
— У вас троїлося в очах, Митю. Тут було всього троє, один прийшов з вами, отой руденький Вітя. Отже, четверо. Буває більше.
— Це я знаю. Знаю також про ваші принципи.
— Принципи не в мене — в Пелагеї Йванівни. Ви питимете каву?
— З умовою, що поможу вам наливати...
— Ну, дрібниця... Можете...
Я ще мав надію, що зумію бодай на кілька хвилин усамотнитися з Валерією, щоб сказати їй... Ну хоча б про неминучість закоханості, яку рано чи пізно повинен відчути такий громадянин, як Дмитро Череда. Одне слово, як учить нас доцент Крижень, хоч куди поткнешся, скрізь діють закони природи. І хоч Держикрай із своїми хлопчиками вперто тримається думки, ніби людина — це тварина, яка стрижеться, мені тепер відкрилося нарешті, що людина створена для любові, для кохання, для зачарованості й захопленості. І всі ці почуття, а також багато інших, для окреслення яких в нашій мові існує три сотні слів, викликає в мені вона, Валерія.
Для такої урочисто-наляканої промови, ясна річ, потрібна була обстановка — якийсь тихий закуток, трохи самотності, краплина інтимності. Я розгублено озирався довкола, мені здалося, що коли піду за Валерією на кухню, то зможу сказати їй свої високі слова під час готування кави. Однак виявилося, що ця квартира спланована й збудована так, щоб наповнювати глибоким розчаруванням душі всіх молодих і закоханих, все тут було відкрито, мов на корабельній палубі, все було без дверей, все на відстані людського погляду, голосу, ви могли простягнути руку з кімнати й узяти свою чашку кави на кухні — це квартира для гномів, для ледарів, для кого завгодно, тільки не для закоханих.
Валерія зайшла на кухню, а я став на порозі, бо мені вже там не лишалося місця; чашку з кавою, досить рідкою й холодною, дівчина тицьнула мені мимохідь, прямуючи в гущу своїх залицяльнико-вболівальників, я посунув слідом, упав на диван поряд з рудим хлопцем, сьорбнув кави, глянув у журнал, наставив вухо до транзистора, роззявив рота на магнітофон — тобто став повноправним громадянином маленької держави, громадяни якої навіки втратили почуття гумору, сповнившись телячим захопленням до біляво-ніжної, невловимо-виткої володарки цієї суверенної території.
Валерія ходила між нами, ніби в лісі між деревами. Переступала через ноги, спокійно забирала в когось порожню чашку, підкладала ще якийсь пошарпаний журнал, подавала нову бобіну з магнітофонною стрічкою. Вона нікому не виявляла особливої уваги, ніхто не користався почесною поблажливістю, ні на кому не затримувався погляд її сірих, уважних, як мені видалося в день знайомства, очей.
А що ви знаєте про фільм "Червоний намет"? В ньому грає сама Клаудія Кардінале. Грає дівчину Валерію! Там потрясаючі хлопці летять на потрясаючім дирижаблі до Північного полюса, переживають потрясаючу катастрофу, падають на кригу, ставлять червоний намет і ждуть, поки їх знайдуть. Їх шукає весь світ, літаки літають нам Арктикою, один літак пролітає над червоним наметом, потрясаючі хлопці вибігають з намету, махають руками, показують свої кінематографічні потрясаючі бороди, але літак не помічає нічого, летить далі, тоді потрясаючі хлопці співають потрясаючу пісню: "Пусть ко льду примерз ты задом, парапонцы, понцы-по..."
Я сидів на дивані серед мовчазних і, мабуть, глибоко нещасних хлопців і відчував, що теж незабаром можу перетворитися на парапонця. Парапонці-по...
Але тут Валерія скомандувала:
— Все! Можете йти!
У них, виявляється, збігалися принципи з Пелагеєю Йванівною. Маєш ноги — йди. І нікому не надається переваг. Всі встають і виходять. Сміх у пустому залі. Я спробував вдати парапонця, який примерз однією деталлю до дивана. Всі встали — я сидів.
— Вставайте, Митю,— сказала Валерія,— ви ж бачите, що вже всі йдуть.
— Я теж зараз примушу йти свої неслухняні ноги,— досить бадьоро заявив я, бо вже мав у голові новий план, переконавшись у неможливості стати парапонцем бодай на кілька хвилин, поки вийдуть чотири невдалих зальотники. План був простий: вийти останнім, затриматися на мить і хоч зітхнути перед Валерією, чи поцілувати їй руку, чи махнути безнадійно рукою, чи сотворити мовчазну молитву на честь жорстокої богині.
Та й цей мій план розвалився, мов дирижабль у фільмі "Червоний намет". Бо Валерія теж вийшла разом з нами, і вийшла... першою. Я міг лишатися заднім хіба що для того, щоб ще раз обмінятися думками з Пелагеєю Йванівною щодо її принципів.
Аби я вірив у відьом і нечисту силу, я б запідозрив, що Валерія зв'язана з ними досить тісно й безпосередньо. Бо вона з льоту розгадувала мої найхитріші заміри і вмить знешкоджувала їх, тобто зводила нанівець мої трудові зусилля.
Як тебе не любити, Україно наша? Слова Луценка, музика...
Музики не було. В моїй голові тепер били барабани з усіх джазів світу, під їхнє гудіння, в ритмі розчарування й безнадії зійшов я по сходах з третього поверху слідом за Валерією, став коло під'їзду разом з усіма, вистояв хвилину мовчання й роздумів, або молитов, як заведено десь серед віруючих, і з душевним трепетом вислухав останню заяву нашої богині:
— До побачення. Тепер розійдемося.
Всі слухняно виконали повеління, я теж розійшовся в усі боки, але лаври Боба Бімона на Мексіканській олімпіаді не давали мені спокою, тому я круто повернувся й стрибнув ще з більшим натхненням, ніж стрибав від Пелагеї Йванівни. Стрибок виявився напрочуд вдалим, я опинився в під'їзді поруч з Валерією, вона ще не встигла поставити ногу й на перший східець.
— Новини дня,—спробувала здивуватися Валерія.—Це ви, Митю?
— Здається.
— А що б це мало значити?
— Я подумав і вирішив, що не можу лишати вас саму на темних сходах.
— Ви дуже швидко думаєте.
— Маю деякий досвід. Мене включили в АСУ. Знаєте, що таке АСУ? Автоматична система управління. Компютери й автоматика. І я цілу зміну приймаю нестандартні рішення.
— Сьогодні це вам не вдалося. Досить стандартний прийом. Ви щось сказали про темні сходи? Бачите, скрізь світяться лампочки?
— Вони можуть перегоріти.
— Мені це якось не спадало на думку.
— А мені спало. В мене голова відкрита для всіх ймовірних думок. Але одна думка там запанувала назавжди. Я хочу сказати вам про це негайно. Це думка про те, що я не хочу вас більше втрачати. Після тих троянд... Невідомості... Мені здається, весь час здається, що я...
Тут я зрозумів, яка недосконала наша мова. Я бурмотів, белькотав, щось намагався виголосити, але нічого не виходило. Тому само собою якось вийшло, що я урвав мову, швидко нахилився, знайшов руку Валерії і поцілував її.
— Зовсім зайве, Дмитре,— трохи сердито сказала Валерія,— ми з вами ще й не знайомі як слід... І взагалі... Тепер хлопці не цілують рук дівчатам... Що ж до мене, то я...
Я стояв розгублений. Коли не цілують рук, то що ж вони цілують, сучасні хлопці, чорти його бери! А я колись цілував руки матері, а ще цілував, що вже й цілковита таємниця, пропахлі мастилом руки Чемериса в той день, як відчув, що цей жорстокий чоловік навчив мене гнати трубу! У кожного є свої принципи, коли на те пішло, а в Дмитра Череди принцип: поцілувати руку людині, яку він ставить над усіма.