Тоді звернувся до барона німецькою. Сасько переклав для Потурнака:
— Бористен це — Дніпро, як я зрозумів. А він впадає в Чорне море, а не в якесь Мешехове. То, мабуть, алегорія?
— Точніше сказати: метафора, — перекладав Сасько відповідь німця. — Всі стародавні пророцтва загорнуті в метафору, від чого писання часто здаються нісенітницею. Звичайний чоловік, я вже не кажу про невігласа, їх не збагне, а відтак не намагатиметься й зашкодити збуттю. Втаємничені ж... Ну, на те вони і втамничені, щоб знати наміри Господа, не стоятимуть на заваді збуття волі його.
Подав голос Потурнак:
— Переклади, пане Сасько Федоровичу... Якщо відьмаки сюди націлилися, то, виходить, що вони спроможні зашкодити збуттю пророцтва?
Сасько переклав німцю слова Потурнака, а потім став перекладати слова німця:
— Темним справді відомо і про передбачення, і про те, що зашкодити збуттю його неможливо. Але вони все одно втручаються в перебіг подій. Користь для них у тому, що вони не бувають заскочені зненацька подією, яка для всіх виявиться цілковитою несподіванкою... Море ж, про яке йдеться в пророцтві, це людське море — людність імперії, яка виникне після того, як заслабне інша — могутня тепер держава. А заслабне вона через те, що "Бористен" її такою зробить. Князь над ним з’явиться. Уже з’явився... Ну, сила Вища. А те, що народ Бористеном названо, не така вже й велика метафора. Переважна більшість ваших людей п’ють з Бористена або з рік, що в нього впадають, а відтак є крапельками тієї великої ріки. От тільки, що це таке — місця сили, не відаю. Але знаю, що колись дуже давно, за багато століть до Різдва Христового, до Бористена приходив набиратися сили персидський пророк Заратуштра. А йому про ці місця було відомо ще з давніших писань. Моєю метою побувати у вашім краї, крім утечі від інквізиції, було ще й те, що я мушу розшукати бодай одне з тих місць, та пожити там якийсь час. Може, просвітліє чорна смуга життя мого. Нічого мені не треба, ні багатства, ні належних моєму титулові почестей. Я хочу тільки пожити спокійно та мати змогу займатися своєю алхімією.
Озвався Нечипор до барона, а Сасько перекладав:
— Ти сказав, пане алхіміку, що в далекому майбутньому нам напророчено жити п’ять поколінь і два роки, себто сто двадцять сім років. А по тому ми що, зникнемо?
— Ні-ні... — відказав барон. — Йдеться про наповнення в душах, яке гуртує людей в одне плем’я. Протягом п’яти поколінь і двох років відбудуться три великі злами, які потрясуть увесь Бористен. Через тринадцять років і п’ять місяців від дня, коли Бористен уже не впадатиме в жодне з людських морів, по тому — через двадцять один рік і вісім місяців, і по тому — через тридцять п’ять років і один місяць, а триватиме цей останній період п’ятдесят шість років і десять місяців. Щораз нова якість з’являтиметься у свідомості бористенідів. По четвертій — останній зміні Бористен іншим стане. Якби ті зміни пророкувалися на кінець часів, то я сказав би, що він на море обернеться. Але це станеться на початку нових часів, чи краще сказати: нового анарагонічного оберту, коли ангел вод у силу увійде... Що таке ангел вод? Це сила небесна, яка стежить за тим, щоб витоки племен і народів не замулювало. Він покликаний стежити також за тим, щоб не зникала різноманітність у земному світі, бо тоді, коли зливаються в одне різні народи, сатана приходить. А бористенідам накреслено стати однією з духовних потуг людства, довкола якої згуртуються всі, хто живе заповідями добра. З нього — Бористена вийдуть пророки й пророкині, Творцем утаємничені.
І тут подав голос монах, який звертався до барона. Сасько переклав для Потурнака:
— Події, про які ти кажеш, стануться за кілька століть, а ти називаєш навіть місяці. Пробач, учений мій друже, але я не можу повірити у таке точне віщування.
Навіть під густою бородою алхіміка можна було вловити поблажливу посмішку після слів румуна. Він казав, а Сасько перекладав:
— Пророцтво, якщо це справді таки пророцтво, передбачає не тільки роки й місяці, а й дні, і навіть години. Наводяться дні і в писанні, про котре я оповів, але я запам’ятав кількість днів лише для двох останніх періодів. Мабуть, тому, що в них однакове число — п’ятнадцять. Тобто тридцять п’ять років, один місяць, п’ятнадцять днів і п’ятдесят шість років, десять місяців, п’ятнадцять днів. У першому і другому періодах, здається, днів не наведено, а самі тільки повні місяці... Згадай, Іліє, хоча б пророцтво Даніїла про сімдесят сідмиць. З якою точністю все збулося!? А там же відстань між написанням і збуттям пророцтва — чотири з половиною століття.
Румун нічого не відповів, але було видно, що німець його переконав.
І тут до румуна озвався Нечипор, який досі мовчав:
— Іліє, чому ти Петра називаєш воїном, а на нас з паном сотником Саськом так не кажеш? Адже ми також воїни — козаки, як і він. Тільки старшина.
— Вельможний пане, — сказав монах, — щораз, як цей чоловік щось каже, у пам’яті його виникають картини великого бою. Не має значення про що він говорить чи думає, баталії — щораз інші — спалахують у його голові. Я не міг би описати жодної з тих картин, але єдине можу сказати напевне: це був жорстокий бій, крові багато, полум’я всюди, мури фортечні, жінки якісь. Сталося те недавно, але, здається мені, що воно супроводжуватиме цього козака до кінця життя. Я не вловлюю страху в його свідомості, а тільки співчуття і душевний біль від того, що сталося.
День згасав. Вогнище на якому готували вечерю козацька старшина й посланці, вже ледь жевріло. Кволий вітрець часом здмухував попіл з-над жару і тоді в обличчя людей хлюпало теплою хвилею. Не вгадувалося вогню також біля двох наметів з протилежного берега потоку.
Німець щось сказав до румуна й вони підвелися. Тоді перемовилися кількома словами, й алхімік звернувся до старшини. Обоє кивнули на знак згоди. Коли ті відійшли, Сасько пояснив Потурнакові:
— Румун попрохав узяти його в Січ. Ми погодилися. Які з них будуть козаки — хтозна. Але вченість їхня не завадить козацькому війську. До того ж хлопці вони товариські. Ніде так не пізнається людина, як у мандрах, надто коли небезпеку звідусіль очікуєш. Не критимусь, Потурначе, — натерпілись ми, коли перетинали Кучманський шлях. Не так за себе, як за посланців... Намагалися вислати на кілька верст попереду отих, що втекли, але вони не погодилися. Тоді зголосилися німець з румуном. Вони й були нашим дозором... Чого всі рвонули, коли ти ніби виріс посеред степу? Бо ми хоч і перетнули невільницький шлях, але від нього не так далеко від’їхали. Подумали, може, десь у степу й причаївся загін кримців. Сам розумієш — після того, що ви накоїли в Туреччині...
Озвався Нечипор:
— Це добре, що Ілія напросився в Січ, бо він знає, куди ми їдемо, а відтак, крім нього, нікому буде виказати таємницю посланців Рудольфових.
Потурнак також підвівся, але не поспішав іти. Тоді мовив:
— А якщо оті повернуться? Ну, що втекли... То саме лихо. Вони припнули були мене поглядом до землі, міцніше ніж мотузкою. І не тільки мене, а й мого коня. Такого я ще не звідував. Якби не Оникій...
— Авжеж то чорти, — погодився Сасько, — і автодафе для них вигадали. Але втішмося тим, що врятували двох чесних людей. Ми з паном Нечипором і посланцями дійшли згоди, що подорожні їдуть з нами до кордону з Річчю Посполитою. А ще ми домовилися, що крайня межа — ось цей байрак, а далі — хто куди. Бо вже за байраком, прямо на Схід — Січ, за два-три дні ходу.
— Вони не повернуться, — сказав Нечипор. — Оникія побояться.
— Мабуть що, — мовив стомлено Потурнак. — На добраніч, панове старшино.
...Петро прокинувся, коли вже сіріло, але табір посланців зник. По них не залишилося жодного сліду. Навіть місце багаття, доволі таки велике, присипали землею і прикидали пожовклою травою. Тільки вгадувалися відбитки підків біля потоку, які вели в густий чагарник на схід.
На узвишші, яким вони їхали вже півдня, не зустрічалося ні пагорба, ні балки, де можна було б причаїтися на відпочинок. Тим часом південним вітром нагнало важкі хмари, які ось-ось мали розрішитися дощем чи снігом. Потурнак потягнув за повід, і кінь, що біг неквапливою риссю, спинився.
— Діставаймо, Саво, накидки з клобуками, — сказав, зіскочивши з коня. — На сніг погода...
— Може, перепочинемо? — спитав Приблуда. — Та по шматку коржа...
Замість відповіді Потурнак звернувся до Наталки:
— Дістань, серденько, з сакви коржі й оливки — підкріплятимемося в дорозі... Зупинятися тут не можна — ми як на долоні.
— То, може, коней пришпоримо, — сказав Сава. — Щоб скоріше покинути рівнину.
— Ні. Поїздка тільки тоді надійна, коли кінь сам обирає, яким плигом йому бігти. Наші конячки біжать так, як бігають їхні родичі тарпани. Вони не стомлюються, і в лиху годину на них можна буде покластися.
Потурнак погладив по шиї свого бахмата, спішився, тоді поплескав його по коліну і став оглядати копито — кінь слухняно згинав нога за ногою. Так він зробив з усіма кіньми.
— Буває, колючка увіп’ється або копито пошкодиться.... Адже коники не підковані.
— Ти з ними — так лагідно, ніби в них є душа, — зауважила Меланія.
— Бо таки є. Поглянь-но, очі які розумні... І в тих овечок, яких я зарізав, була душа. Я попрохав у них пробачення перед тим, як пустити під ніж. І в оливках, які ви їсте, і в зернах жита, що з них борошно змололи, була душа. Тільки ось люди, на жаль, не всі її мають або ж — іще гірше — наділені душею скаженого звіра.
Дівчата накинули плащі поверх шерстяних хусток, що укутували їх до самих колін. Коли ж натягли на голови клобуки, то стали схожі на ординців. Петро оглянув їх, на чорних низеньких конях, з усіх боків, вдоволено посміхнувся.
— Погнали, — сказав.
ОБОЗ
Два десятки возів з добром, харчами та кормом для коней рухалися цілиною, притрушеною снігом, на якій ледь угадувалися сліди дороги. Валку супроводжували дві сотні козаків.
Богдан Микошинський, який разом з осавулом Нетудихатою та двома соцькими очолював обоз, випростався на стременах, вглядаючись у обрій попереду, а тоді озвався до осавула:
— Якщо мені пам’ять не зраджує, за отими пагорбами мусить бути вибалок, а в ньому ручай. До сутінок устигнемо. А там розкладемо шатра та заночуємо.
— Дні короткі, — зітхнув осавул.