Виступив я перед комісією та й кажу: "Я н-не зволяю йому голосувати, це не є ніякий Іван Підогнаний, це — Мошко Райфур, я його знаю". Ей! Як схопиться той комісар, що був у нас на правиборах, та до мене: "Мовч, — каже, — хаме! Тебе хто сюди кликав?! Берцє його, —каже, —до арешту!" А жандар як із-під землі вродився. Уже мене ловить за рукав. Але пан жонца (дай йому боже здоров'я) визволив. "Най пан йому, — каже, — да спокій". А до мене: "Ти, — каже, — Сеньку, вступися геть відси". Вивів мене за двері та й каже: "Зачекай на мене, я тобі маю щось уповісти". Виходжу я надвір поміж наших. "Зле, — кажу, — дуже зле! Піп Тріщин із Підошвів та голосує на Шубравського". Не встиг я це вимовити, а піп осьде мені над головю каже: "Неправда, я ні на кого не голосував, бо нема такого кандидата, як би я собі бажав". —"Е!-кажу. —Панотче, один із нас бреше, та не я. Ось у мене карточка, як хто голосував". Та й тиць йому ту картку перед очі, що я собі записував голоси. А він тоді до нас усіх (ну, міркуйте собі) сварити: "А ви, — каже, — сякі-такі! То я, священик, та маю голосувати на безбожника?! Дивіться, — каже, — ви, закляті радикали, пекло під вами горить!" Та зле трафив, бо люди йому не стерпіли. "Ти, — кажуть, — рабине жидівський, а ти кого пеклом лякаєш? Іди, — кажуть, — там межи своїх парафіян пейсатих та налякай їх трохи пеклом. Ми не потребуєм, — кажуть, — факторів до господа бога. Як нас гріхи не пустять до неба, то й фактор нам нічого не поможе". Змили йому голову в порядку.
Зачекав я на Краньцовського. Бере він мене на шинок та й ганьбить. "То, — каже, — добре, що ти так твердо своє втримуєш, але, — каже, — зле, що ти такий дурний! Я ж тобі присягався, що Соснович не вийде! Твої д-дві сотки, — каже, — поміж жидами, шкода тебе". Добрий він чоловік, той жонца, тільки щось йому пороблено: водить його якась біда світами та лиш колись почуємо, що застряг у бульбоні!
Петро Оском'юк, що досі дивився в газету, тепер глипає спідлоба, чи слухачі вже забули, що Сенько втікав із хати розперезаний. Завважує по їх обличчю, що вони сумують ураз із Сеньком і не знають, як його потішити. Береться він сам до цеї штуки, одначе завдає Сенькові лиш більшого жалю.
— Ото раз! Та й такі суми платили за голос!.. — говорить Петро.
— Ой, п-платили! Вірну вам правду кажу, що платили. Отак-о на долоні показав мені д-дві сотки. Т-такі новенькі, с-сині. Панна змальована на них із вінком та й написано й по-нашому: с-сто к-ко-рон. Ех, смотолока.
— Та й отак підійшов би чоловіка, що міг би злакомитись! — обізвався війт, а очі в нього ледве помітно всміхалися.
Сенько кинувся на лаві, неначе чого налякався, й справив до війта обі долоні.
— Що ви це говорите? — крикнув з розпукою в голосі. — А дай боже, щоб я додому не зайшов, щоб я своїх дітей не побачив!..
— Не кленіться, Сеньку, не кленіться! — заговорив хутко Павло Гаєвий. — Якби ми були думали, що ви злакомитесь на гроші, були б вас не вибирали.
Щоби закінчити розмову на цю тему, обернувся Павло Гаєвий до Петра Оском'юка:
— Читай, Петре, газету!
— Читай, брате, читай! — промовив Сенько з тою самою розпукою, як перше до війта. — Ой, читай, читай!
Махав рукою над вухом, буцім обгонився від чогось.
Петро Оском'юк був читальняний читець. Ніхто так не знав прочитати газету, як він. Вивчився читати гладко ще тоді, як пас у панотця худобу та жбурляв камінням у корови. Він прочитував цілу газету від заголовку аж до оповісток. Та й читальники слухали терпеливо від початку до кінця. Таке читання звичайно перебивав хтось, що приходив до крамниці за справунком. Але це ніщо не значило, бо, залагодивши справунок, читав Петро далі, не дбаючи про те, чи слухачі розуміють гаразд прочитане. Зрештою, й він, і всі інші читальники привикли вже до того, що не можна всього вирозуміти докладно.
Оповісток слухали так само уважно, як і інших газетних статей. А війт покористувався навіть такою одною оповісткою. Спровадив собі з Відня "сто штук за одну корону п'ятдесят сотиків, а між тими штуками стінний годинник". Прийшло йому з Відня цілих сто штук: шпилька, ниточка, перо, папірчик тощо, а поміж тим стінний годинник з бляшки з дротяним маятником. Лиш кружечка на маятнику не було. Певне, забули вислати. Та війт собі порадив: зложив на дротик намість кружка малу барабульку. Та й воно цикало. Ще цикає й досі, хоч війтів Петрусь кидає в "те" піском, камінцями та тим, що лишень здужає підняти з землі.
Ще Петро Оском'юк не встиг дочитатися до "живого", ніби до такого місця, щоби всі притакували, як до крамниці ввійшов панотець. Держав з привички обі руки на животі, аби людям було вигідно цілувати. Отже цією вигодою покористувався лишень війт, що вважав себе за панотцевого приятеля. Інші читальники від часу виборів забули, нащо господь обдарував панотців руками. Але наш панотець, видко, не переймив ще від отця Тріщина його ідей, бо не лаяв за те мужиків ні свиньми, ні безбожниками, ні масохістами. По нім було пізнати, що має якусь важну справу зорудувати, бо як тільки Петро Оском'юк узявся читати, то панотець йому перебив:
— Лиши, тото пусте! Неважука нема?
— Нема! — відповів війт. — Але прошу, нехай панотець сідають, він зараз прийде.
— Гм! — сказав панотець і сів.
Якась біда не давала йому супокоєм і хвильки посидіти. Знов перебив Оском'юкові:
— Лиши, тото пусте! А може би, за Неважуком післати? Бо я страх не маю часу.
— Підіть котрий! — говорив війт і чухався в голову.
Знав добре, що "нікотрий" не піде, хіба він самий.
— Ага! Нехай би котрий пішов! — обізвався Гаєвий і ледве помітно сміявся очима, — а ти тим часом, Петре, читай далі.
Петро читав, війт журився, а панотець вертівся на лаві, немовби сидів на грані. Аж ось надійшов Неважук. Війт повеселів, а панотець схопився з лави і побіг просто до Неважука. Неважук також хлоп високий, то панотець мусив задрати голову догори, аби дивитись йому в очі.
— Лиши, тото пусте! — говорив панотець і махав рукою в той бік, де стояв за лядою Петро Оском'юк. — От Неважук скаже нам щось цікавіше.
Петро зупинився з "пустим", а панотець аж усміхався з удоволення. Як уже йому вдалося поконати той упертий сміх, тоді заговорив до Неважука поважно:
— Ти мені вчора казав, що капрал сварить більше вояків від капітана. Де ж це може бути? Адже капітан старший від капрала.
Неважук пояснив, що хоч капітан старший, то зате не пробуває раз на раз із вояками.
— Ага! — буцім дивувався панотець. — Тепер розумію! А як же капітан сварить?!
— Та як? Погано! — відповідає Неважук якось нерадо.
— Погано! Певне, що погано. Сварки прекрасної ніде не найдеш. А ти кажи, як саме погано?
— Погано, та й годі. Як же я це буду казати? Чи то мені, зрештою, голови держиться. То вже давно минулося.
— От куди він мені заїхав! — говорить панотець трохи сердито. — Це не може бути, аби ти геть усе забув. Адже мусиш щось тямити.
— Та як я маю це говорити? — аж просився Неважук. — Погано, та й тільки!
— Він усе своє! — сердився панотець. — Я вже чув, що погано. А ти кажи, як?
Неважук тільки соромливо всміхається й мовчить. Панотець здогадується причини його мовчанки. Уважає за свій обов'язок додати йому сміливості.
— То нема стиду в такій речі. Ти говори правду, як було!
— Та як мав сварити? — зважується вже Неважук на відповідь. — Ду фафлюхтер гунд тощо.
По Неважукові пізнати, що він ці слова кинув відчіпного й не думає їх більше повторювати.
— Ду ферфлюхтер гунд? — запитався врадуваний панотець, буцім не дослухався гаразд.
— Та так!
— Ду ферфлюхтер гунд! То буцім: ти проклята собако! Хи-хи-хи!
З цими словами обернувся панотець до решти читальників.
— Но, а ще як?
Неважук здобувся тепер на найбільшу простацьку лайку. Думав, що в той спосіб скараскається напасті:
— Так як?.. Матір твою!
— Матір твою? — буцім не вірить панотець.
— Та так!
— Матір твою! — переказав панотець і таки заходився від сміху.
— А ти сварив?
— Я й бив!
— Навіть бив? — Знов переказування й щирий сміх.
— Та ніщо тобі ніхто за те не казав?
Спомини про військову службу, про час безжурної молодості додають Неважукові охоти, й він розповідає вже з своєї волі, без примусу:
— Мало що хибувало, а був би мене один новобранець засадив до гарнізонового арешту. Чоловік усе чоловіком: роз'їв своє серце з тими новобранцями, бо не беруться науки, та й не одного шарнув у лице. Бо як що зле зроблять, то я відбираю за них ганьбу. Але один мудрагель стає на мене до рапорту, бешверується, що я його бив. Питається мене капітан, чи правда, а я кажу, що ні. А мужик дурний був та й буде. Намість мовчати, а він каже, що я кождого б'ю. Закликав капітан усіх рекрутів, питається: "Б'є вас капрал Неважук?" А вони всі в один голос: "Ні!" Капітан тоді до того, що бешверувався: "Не бреши другий раз, шість годин шпанги!" Отак він виграв зо мною. Але це ще не решта. Приходить неділя по розказі, всі йдуть на спацир. Лишаюся лиш я та й той, що бешверувався. Думаю собі: "Не буду я мати неділі, але й ти не будеш мати". Іду до його ліжка, кажу, що штрозак зле напханий, не має кантів. Бери, кажу, та набивай. Я собі сів на лавку при столі, а він товче буком свій штрозак. Минає година, я й не дивлюся на його роботу, лиш водно кажу, що зле. А він проситься: "Бийте вже, — каже, — пане капраль, лиш пустіть". —"Е, ні, —говорю, — бити при воську не вольно". А він у плач: "Бийте, пане капраль!"
— Таки просився, аби бити? — дивувався панотець.
— Просився!
— Просився, аби його бити! — переказував панотець та й сміявся щиро, як мала дитина. Потім випитував Неважука про всякі сорти військової сварки.
Усе ішло гладко. Неважук відповідав, панотець перепитував ще раз. Неважук потакував, а панотець переказував другим і тішився. Лиш не могли обидва порозумітися на тій точці, чи вояк відповідає коли на сварку старшому. Неважук казав, що ні, а панотець уперся, що це не може бути. Він був певний, що старшому забракло би концепту до сварки, якби так вояк анітелень. Панотець знав, що непитаному не вільно говорити. Отже все-таки був переконаний, що старший десь, певно, не раз та сам спонукує вояка до відповіді, аби найти собі причину до продовження сварки. Отож на цій точці не могли обидва порозумітися. А саме: Неважук не розумів панотця, а панотець знов не хотів свою думку сказати зовсім виразно.