Жодного пфеніга!.. Забирайтеся звідси геть, або я покличу поліцію… Гей, Конрад, Стефан, Пауль!.. До мене!..
Весь дім гримить від кроків, коридорами біжать слуги, гупають по килимах, хряпають дверима. Густав зриває з стільця плащ.
— Гаразд, батьку!.. Ми ще зустрінемось…
— Геть!.. Геть!.. — шаленіє Вальтер Кірхенбом.
Похмурою стіною виструнчились біля дверей слуги.
Прохід вільний. Швидко, хапливо, нервово озираючись на всі боки, Густав і його поплічники спускаються вниз. На блідих напружених обличчях — неприхована погроза. Вони ще прийдуть в цей дім. І скажуть своє слово президентові Вальтерові Кірхенбомові, який зрадив інтереси Німеччини!
ДОУЕЛЛ РЯТУЄ ЛЮДИНУ
Неймовірний день випав сьогодні Патріку Доуеллу. Вперше за все своє життя він, стопроцентний бізнесмен і політик, людина загартованого серця, піддався сентиментальним настроям. Такого ще з ним ніколи не було. Зламавши всі свої правила й звички, Патрік літає по місту, обдзвонює всілякі контори й агентства. Він шукає Гельду Губмахер. Вперто шукає, не шкодуючи сил, часу і вміння. Шукає тому, що рівно через дві години Гельду Губмахер буде забито, знищено, викреслено зі списку живих.
Все почалося з короткого дзвінка, із звичайної службової розмови. О восьмій ранку Доуелл був уже в своєму бюро, гортав його папери, уважно вислуховував звіт агентів. День як день. Із своїми загадками, із своїми несподіванками й примхами.
Раптом брязнув телефон. Патрік здригнувся і невдоволено взяв трубку. Ранкові дзвінки мало віщують приємного.
— Алло, Доуелл слухає, — буркнув він.
Дзвонив старший слідчий Фрідель, дуже тихий і непоказний з виду чоловічок. Ось уже кілька тижнів Фрідель сидів, добре замаскувавшись, у кімнатці по вулиці Трьох капуцинів і з допомогою електронної апаратури фіксував з невеликої відстані все, що діялося й говорилося в штабі асберівського ордену. Дзвоник Фріделя трохи сплутав плани Патріка Доуелла. Він саме збирався набрати номер вілли Вальтера Кірхенбома і розпитати в нього, що там чути із здачею корабля, чи не приїхали ще повноважні експерти з Нью-Йорка?
Фрідель, ніби вгадавши настрій свого шефа, не став розпатякувати про сторонні речі і коротко доповів, що за останній день у штабі ордену ніяких особливих подій не відбулося.
— Можу зачитати короткий звіт, але все це звичайні, буденні речі, шеф, — сказав він тоном довіреної людини. — Всілякий дріб'язок.
Доуелл глянув на годинник, млісно потягнувся.
. — Знаєте що, Фрідель… Подзвоніть мені за годинку. Тоді й почитаєте.
— Гаразд, шеф, — відгукнувся із службовою готовністю його помічник і хотів був покласти трубку, як зненацька щось зойкнуло в його апаратах, почувся гелгіт голосів, і Фрідель закричав у трубку — Стривайте, шеф! В апараті шум… Ці дияволи чогось з самого ранку збираються в штабі. Мабуть, у них буде екстрена нарада. Не маєте бажання послухати?
Доуелл насторожився.
— Переключіть на мене! Ведіть запис!
Він забув про Кірхенбома, кожною клітинкою тіла, кожним нервом став знову детективом. Якимось внутрішнім чуттям здогадувався, що асберівці готуються до серйозної операції, що вони неспроста зібралися на термінову нараду саме в день приїзду міжнародної комісії Аеросиндикату, в день урочистої передачі "Левіафана".
Бувалий детектив, шукач грізних таємниць і інтимних салонних загадок, він знав, що зараз кожна деталь може мати вагу золота. Його досвідчений розум розкинув свої тенета, його серце наперед розкошувало від утіхи.
І ось тут він почув ім'я Гельди Губмахер. Говорив секретар ордену Гуго Штраус:
— Далі зволікати небезпечно. Губмахер знає надто багато, панове. Може, я помиляюся, але мені здається, що вона в усьому відкрилася Ріхтерові. Через дві години її треба ліквідувати. Негайно ж після акції "Голуба надія". Брате Сімонський! Ліквідація доручається вам. Я наказав Губмахер після зустрічі з Кремпке чекати нашого вістового, який начебто має завезти її в штаб для прощальної аудієнції. Для полегшення справи можете ще раз запевнити и, що орден не змінив свого рішення: закордонний паспорт готовий, винагорода також. В машину і подалі від міста… Дівчина спритна, вміє оборонятися… Якщо поліція знайде сліди…
— Ніяких слідів, брате секретар! — вигукнув ображено інший голос. — Орден не вперше доручає мені такі делікатні справи. Хай бог прийме безневинну душу нашої дівчинки!
— Багато говорите, Сімонський! — гримнув на нього Штраус. — Ми чекаємо від вас відомостей не пізніше дванадцяти двадцять. Ідіть і дійте!
Грюкнув стілець, хряпнули двері. Певно, той, кого звали Сімонським, вийшов на завдання. Своє діло він мав зробити за дві години… Зараз було двадцять по десятій… Патрік Доуелл відключив апарат, сперся головою на руку. Думка його перенеслася до Гельди, згойднула в душі якийсь легкий смуток. Доуелл згадав обличчя дівчини: втомлені очі, худеньку шию, загострене підборіддя… "Жаль, дуже жаль, коли люди гинуть в такому віці, — промайнуло в голові старого детектива. Відкинувшись на спинку твердого, солом'яного крісла, він спробував зосередитись на чомусь іншому. Ліквідація ординарного асберівського агента, зрештою, його мало зачіпала. Але біляве волосся знову вималювалося перед зором, і він навіть почув тонкий запах парфумів, лоскітливий і хвилюючий. Йому ще дужче стало сумно, щось навіть дряпнуло по серцю. — Бідна дівчина! Якщо її попередити, вона, звичайно, врятується… Тільки попередити — і все. Хай собі живе, насолоджується життям, яке й без того надто отруєне людською ворожнечею".
Патрік Доуелл подзвонив на завод Кірхенбома, попросив викликати до телефону Гельду Губмахер. Довелося довго чекати — на заводі ждали іноземних гостей, всі мали доволі своїх клопотів, і ніхто не хотів відриватися від діла.
— Хто просить? — поцікавився жіночий тенор.
— Скажіть… в кримінальної поліції, — збрехав навмання Доуелл.
— Ах! Вибачте!.. Одну хвилинку!..
Знову потягнувся час, напоєний тривогою й ваганням, знову в душі Доуелла згойднулася болісна роздвоєність. Він не любив піддаватися сентиментам, сфери чисто інтимного життя його мало тривожили, якщо в тих сферах він не знаходив поживи для свого прискіпливого, аналітичного розуму.
Раптом у трубці озвався голос Кремпке:
— Директор слухає. Вам потрібна Губмахер?
— Так… якщо можна…
— Гельда Губмахер захворіла… — голос директора затремтів від напруження. — Недавно пішла додому… А в якій справі?.. Може, я передам…
Доуелл злісно кинув трубку на важелі. Що там він передасть, цей товстопикий!.. Доуелл давно мав його на оці, давно відчував в особі директора вельми підозрілу людину. Бракувало тільки прямих доказів, щоб до кінця розкрити його. Жаль дівчини! Кожна втрачена хвилина може коштувати їй життя. Бреше товстопикий!.. Затіяв якусь каверзу, відіслав дівчину подалі і тепер потерпає при одному слові "поліція"… Але її треба знайти… Вона ж мусить десь бути… Мусить зникнути, доки не пізно…
Справа починала не на жарт інтригувати його. Жаль до дівчини поволі переростав у азарт мисливця. Всі коліщатка його натренованої, шерлок-холмсівської психіки прийшли в рух. Спочатку він хотів послати за нею свою людину, щоб тут, у конторі, розповісти їй правду. Потім відкинув цей варіант і став лихоманково шукати інший. Адже Гельда нікому не повірить, вона вкрай знервована, вона жахається власної тіні. Тільки він міг би врятувати її. Поїхати і врятувати.
Поїхав до неї. Зайшов у дім, постукав у підвальне приміщення. Але двері з латунною табличкою не одізвалися на його стук. За чорним дерматином зачаїлася ляклива пустка.
Він знову подався в контору. Викликав своїх найдовіреніших агентів, дав усім завдання. Шукати Гельду Губмахер; Негайно шукати! По місту, по установах, по барах…
Через півгодини знову вирушив до Гельдиного дому, злісно шарпнув до себе двері і… мало не полетів сторч головою вниз по крутих сходах, що вели у вогке, напівтемне приміщення.
Біля столу сидів хлопчик. Перед ним купкою лежали книжки. Він щось читав.
— Ти…
— Я — Віллі.
— Ти не брат Гельди Губмахер?
Хлопчик закрив книжку, встав перед високим джентльменом.
— Я її брат.
— Тоді ось що, Віллі. — Патрік Доуелл щільно закрив за собою двері. — Сідай і гарненько слухай, що я тобі скажу. Тільки не лякайся. Будь мужчиною! Ти мені допоможеш у важливій справі. Ми мусимо знайти твою сестру. Розумієш? Мусимо її знайти. Бо якщо ми її не знайдемо… — Він пильно глянув на русяву голівку. — Одним словом, одягайся! Життя Гельди в твоїх руках, Віллі.
Важко сьогодні Бруно Крейському. Хворий він, ледь-ледь іде, ледь пересуває старечі ноги. Лежати б йому вдома, в своїй маленькій, затишній квартирі, ковтати пілюлі, гріти ноги, згадувати молодість. Товариші по партії оберігають його, кажуть, що вже своє одробив на мітингах, і по в'язницях, і по судах. Йому, мовляв, потрібний тепер спокій і чиста голова, щоб міг він працювати над прекрасним витвором Ріхтерової фантазії, щоб пильно стежило його серце за витівками асберівських молодчиків.
Ось і сьогодні: хворий, а йде Бруно Крейський на завод. Іде до свого друга Ріхтера, щоб разом із ним провести нелегкий, радісний день оглядин іноземними гістьми чудового красеня, їхньої мрії — "Левіафана". Приїхала делегація інженерів з Нью-Йорка й Москви, будуть приймати корабель, готувати його до підйому в повітря. Хіба ж можна в такі хвилини вилежуватися в теплому кубелечку?
Уже близько завод. Уже й видно знайому браму. Там, за брамою, мов сніжна гора, мов куповиння хмар, здіймається над дахами будинків корабель-велетень. Очі Крейського здалеку пестять сріблястий тулуб, насолоджуються величними, розкішними формами "Левіафана".
Тільки чому це біля заводської брами стільки машин? Ах, да! Гості! Сам статс-секретар по зовнішній торгівлі мав прибути з столиці. Що не кажіть — оформлення найбільшої за останні роки міжнародної торговельної операції.
Ой, як же сяє красень "Левіафан"! І люди на вулицях ідуть, мов п'яні, мов зачаровані його сяйвом. Всі дивляться тільки туди, тільки вгору… Стривайте, ще як здивуєтесь, коли полине наш милий чарівник до сонця! Засліпнете, людоньки, повмираєте з подиву! Стривайте, стривайте, ще буде вам і радості й сміху. Ще не раз…
— Дядьку Бруно!..