Це тепер чи не єдиний музейний експонат, який можна помацати руками. Можна навіть погладити слово "свобода" – таке солодке, коли вона є, і таке гірке, коли її нема. Одні про неї говорять, що аж в ушах дзвенить, затуманюючи багатьом зір і розум. Інші ж думають, що свободи і незалежності ні словом, ні дзвоном не проголосиш.
Слова про волю землі і всім її жителям, що виражають найголовнішу мету народу, мету його життя, безперечно, нагадують нам про ту свободу, в ім'я якої справжні патріоти боролися, свято вірячи, що все так і буде, як задумано і написано. Але життя, як бачимо, не завжди хоче наслідувати букви закону.
Кажуть, що перші удари філадельфійського дзвона мали оповістити жителям Філадельфії про перше публічне читання Декларації незалежності 8 липня 1776 року на площі Незалежності. Жаль, що він тоді дав тріщину й людей на таку урочисту історичну подію довелося зганяти ледь не батогами.
Благовісту ви не почуєте й сьогодні. І дуже шкода. Бо заради того, щоб почути магічний передзвін, який провіщає найпрекрасніше на землі – Свободу, багато хто ладен не те що перелетіти, а й переплисти Атлантику без будь-яких допоміжних засобів.
Тішу себе тим, що бачив дзвін; його, як і міську таверну, показують безплатно. Це, звісно, далеко не рівнозначні пам'ятки. Не випадково біля дзвона ти можеш сфотографуватись, а в таверні пообідати. Фотографуватися дозволяють безплатно, а в таверні, де можна відчути дух кухні й атмосферу кінця XVIII століття, треба, як і всюди, заплатити пару доларів.
У цьому чудесному філадельфійському парку ніщо так не хвилює, як добра пам'ять про кращих синів і дочок Америки, котрі щиро хотіли свободи цій країні. Тут починалося відродження Америки і було закладено основи для утворення американської нації.
Бачив я філадельфійців, які буденно ставляться до минулого своєї країни. Можливо, й не знають її історії. У парку, де густо сиділи парочки закоханих і смачно цілувалися. Можна було подумати, що поцілунки їм заміняють обід, хоча я з власної практики знаю, що жоден поцілунок обіду не замінить.
Це спонукало мене запитати в гіда – досить привітної жінки похилого віку – таке:
– Чи не на цих лавочках була підписана декларація і прийнята Федеральна конституція?
Вона у відповідь тільки розсміялась і сказала:
– Ви, бачу, гуморист.
Я, звичайно, вдячний їй за це визнання. Бо вдома дехто сумнівається.
– Безперечно, не тут. А он у тому приміщенні, яке ви щойно оглядали.
Я їй сердечно подякував.
– Але ще за кілька років, – казала далі наш гід (і слід відзначити, що вона все робила на совість), – до здійснення американської революції державою керувала одна людина. Веніамін Франклін. Ще до початку війни з Британською імперією Франклін відсвяткував стільки перемог у різних галузях життя, що багато великих і мудрих могли б йому позаздрити. Його діяння ставали легендою. Ось таким був Франклін.
Вона так і сказала, дружньо, майже інтимно: Франклін. Я на таке не наважився б.
– Франклін у Філадельфію приїхав підлітком. – Гід наша дозволила собі скинути черевички на високому каблучку й одягти домашні капці, що були у неї в сумці. – Не маючи ні грошей, ні друзів (єдиним харчем йому була булка, яку їв, йдучи по Макет-стріт), він уже тоді думав про найбільші вершини, до яких тягнуться всі народи світу, свободу й незалежність. Нікого так не боялися найбагатші власники, як Франкліна, бо ніхто не мав більшого впливу в уряді, чим Франклін.
Кожне своє повідомлення вона подавала, як пісню. Говорила піднесено, майже патетично. Не знаю, чи є ще кращий епітет для характеристики мови нашого гіда.
Її пафос так передавався, що нам негайно захотілося побачити двір Франкліна. Він тут усе збудував своїми руками, і, на мою думку, збудував добре. Звичайно, можна краще, але навіщо? Головне – усе тут доцільно.
– Друкар, видавець, громадський, державний діяч і всесвітньовідомий учений.
Зізнатися, я був не підготовлений для сприйняття цього порівняння. Що він винайшов як учений, я не знав. Але гідові вірив на слово. В її віці вже не жартують. У моєму теж.
– У цьому ж будинку Франклін і помер. І, як належить таким великим людям, Франклін перед смертю написав записку до конгресу про необхідність відмінити рабство. Це був останній акт його громадянської діяльності й мужності. Уже цим актом Франклін заслуговує на безсмертя, – закінчила вона.
Щоб внести певне пожвавлення в наші ряди і не так втомлювати переліком фактів, які сипалися на нашу голову, мов зерно з елеватора, в стіні якого раптом утворилася дірка, гід повела нас до міської таверни.
– Перед вами найзнаменитіша в світі таверна.
Я чекав від гіда чого завгодно, тільки не цього. Знав добре, що у США все найзнаменитіше в світі. Так американці себе рекламують, але не думав, що й міс піде на цей сумнівний прийом. Гадав, що поставиться до нас доброзичливіше. Семюєл Адамс[11] був значно скромніший, назвавши цю корчму "найблагороднішою таверною в усій Америці". Вона ж пішла далі. Скромності їй, як бачимо, не бракує.
– Сюди двадцятого травня тисяча сімсот сімдесят четвертого року примчав на коні з Англії Пол Ревір, – повідомила міс.
– Як з Англії? – здивувався я, щоб потім запитати й про інше: "Який же то кінь, що пересік Атлантику?"
– Вибачте, – сказала вона. – Я мала на увазі Нову Англію.
Більше я ні про що не запитував. Бо це мені коштувало дорого. Я так і не дізнався, що змусило Пола Ревіра мчати галопом до Філадельфії. Пізніше з енциклопедії дізнався, в чому справа. Пол Ревір мав повідомити філадельфійську еліту, котра збиралася щовечора у таверні, про те, що закрито бостонський порт. Він так летів на своєму коневі, що обігнав телеграф. Як же реагували на сумну звістку завсідники таверни? Філадельфійці уважно вислухали гінця, висловили співчуття бостонському населенню і розійшлися по домівках. Це був чи не перший промовистий акт на здійснення ідеалу братерства...
Тут, у міській таверні, хотіли скликати конгрес тринадцяти колоній, але делегат із Джорджії провалив пропозицію, бо взагалі не приїхав. Форум перенесли в дім тесляра, де здебільшого зустрічалися філадельфійські майстри-теслярі. Саме тоді й відбулася перша велика бійка між консерваторами й радикалами. Гід цю подію назвала культурніше – драмою. Але спостережливому не треба багато казати. На те, що була в домі теслярів бійка, вказували риштування для реставрації стін.
Жарти жартами, а консерватори тут бились до останнього й перемогли. Делегати змушені були прийняти "Звернення до короля" Англії і цим самим закріпили за колоніями право вирішувати свої внутрішні справи на свій розсуд, а за населенням колоній – право свободи, рівності й недоторканності з боку імперії.
Отже, дім теслярів – це сьогодні символ національного суверенітету Америки. Це, мабуть, воістину єдина у світі така історична пам'ятка. Я про це, між іншим, запитав гіда, але вона сказала, що не знає.
Англійський король Георг III гадав, що філадельфійці в міській таверні просто собі граються у державу й державність, і спочатку не надавав тому великого значення. У нього ще жевріла надія, що старої імперії ніколи ніхто не повалить. Та коли після гарячого грогу хлопці з таверни (так шанобливо називали їх філадельфійці) написали Георгу "Декларацію про необхідність взятися за зброю", бо, мовляв, "наша справа справедлива – ми переможемо" (так сказав сам Томас Джефферсон), то він переконався, що філадельфійці уже не жартують.
За два тижні Томас Джефферсон склав Декларацію незалежності. Її підписали всі делегати. По суті, вона була першою декларацією про права людини.
Конгрес новостворюваної держави заручився підтримкою Франції.
Залишилось єдине – здобути незалежність.
І тут розкрилися здібності Роберта Морріса – філадельфійського банкіра, який почав друкувати свої гроші.
Хлопці з таверни не спали. Більшість із них вирушили на війну, чого вимагала надзвичайно складна ситуація.
Один із діячів визвольного руху північноамериканських колоній проти Англії Семюел Адамс писав тоді образно і переконливо: "Управління настільки складною і могутньою машиною, якою є Сполучені Колонії, вимагає покірливості Мойсея, терпіння Іова, мудрості Соломона у поєднанні з доблестю Давида".
Генерал Вашінгтон просив підкріплення грошима й харчами. його армія голодувала й була напіводягнена. А тут ще зрада Арнольда (де тільки тих зрад не булої), та, на щастя, Вашінгтону допомогли французькі загони і військові кораблі. Перемога під Сарагогою була повною. Завершилася вона попереднім миром, який увінчався визнанням Сполучених Штатів усіма великими державами світу.
На цьому гід закінчила свою філадельфійську екскурсію, а водночас і розповідь. Ми сердечно подякували їй, подарували по кілька сувенірів, що на втілених на них образах розповідали про рідний Київ, про Дніпро і кручі, чим вона була дуже задоволена.
У Філадельфії ми ще бачили перший банк США, філадельфійську біржу, будинок єпископа Уайта, будинок Тодда, Нью-холл, будинок Памбертона, бібліотеку, будинок Конгресу, стару міську ратушу, церкву Христа й церкву святого Йосипа, будинок Греффа, у якого Томас Джефферсон наймав квартиру і цим самим його прославив, будинок Дешлера-Морріса, церкву "Глорія дей" і, звичайно, будинок американського філософського товариства, де й досі куються кадри з місцевих Гегелів і Фейєрбахів. Ми багато чого ще бачили, але не все залишилось у нашій пам'яті.
З того, що запам'ятав, назову вулицю ООН, де висять 159 державних прапорів – усіх країн – членів цієї всесвітньої організації, і на згадку сфотографувався під своїм національним прапором. І зробив те не без гордості і вдячності місцевому муніципалітету.
А потім ми попрошкували до Філадельфійського національного музею, подібного якому теж нема в світі. І не побачити його – рівнозначно тому, що бути в Римі і не зустрітися з папою римським.
Протягом двох годин я розглядав філадельфійські сходи, на які витрачено сімсот тисяч доларів. Я стояв як вкопаний. Моєму захопленню не було меж, і якби музей не зачинили так швидко, то стояв би по півгодини в кожній з сімдесяти шести величезних кімнат. Я стояв і тоді, коли всі наші десь обідали. Вони запрошували і мене на обід, я подякував, сказавши, що ситий.