Ліси були густі й доволі великі, а вечорами почувалися з їх глибини голоси звірні. Бач, важко було відтіля вивозити поташ до Гданська, бо до балтійських рік було доволі далеко. Тому-то й не оплачувалося панам випалювати ліси, а зате з року на рік більшала кількість панських фільварків, а меншало число населення, яке вимирало від нужди, праці, побоїв, зарази або тікало з душею на схід.
А ось тепер і сей побідний похід великопанських обшарників підтяла поява другого ворога краю і народу – татар. Усі оселі, крізь які їхали мандрівники, світили пустками. Зі сих, що лежали на окраїнах лісів або в отвертому полі, не остало і головні. В інших, до яких не заглянули татари, не було й живої душі.
Наче крізь якесь дивовижне кладовище їхали їздці, кладовище, на якому поховано цілий народ. Ще заки показувалися перші згарища, з сумом спочивало око на здичавілих нивках та ланах, зарослих бур'яном. Витолочила їх орда кіньми, випасла здичіла худоба, перерили дикі кабани. Ні плуга, ні воза, ні мужика на всьому просторі! А ось там уже показалося руде або окіпчене гілля дерев. Легкий вітерець підіймав цілі хмари сірого попелу і, граючись ним, <идав то сюди, то туди або вертів ними, наче водою у чорториї. Опісля появлялися по обох боках шляху згарища…
Купи румовищ, попелу, головень, серед яких торчали лише виліплені з глини комини, неначе нагробні камені. Перед появою їздців раз у раз тікали зі згарищ собаки, які збігалися з усієї околиці, щоби спільно з вовками поживитися непохованим трупом. Тільки що вони одні живилися уднину, а другі вночі. Але для всіх старчило бажаної страви, а місце, де вона лежала, вказували цілі хмари гайвороння, круків, галок, що кружляли над ним. Віяло з нього страшним, прегидким ропухом трупів, а людьське око з відразою відверталося від нього, як звичайно відвертається людина від горя, якому не годна зарадити.
Мовчки, не оглядаючись, переїздили мандрівники крізь таке село. Та дарма! Не раз траплялося і на шляху побачити якусь безвидну, обгорілу та криваву масу, порозтягану на всі боки собаками, вовками та птицями. Якнайшвидше минали їздці погане місце, але ще довго-довго неслася навздогін за їздцями, неначе спомин страшної сонної мари, гидка-прегидка воня зарази…
Посеред усіх тих понурих появ у пустині, покиненій татарами, не видко було й живої душі, немов усі, що врятувалися від смерті та неволі, покинули сльозами та кров'ю насяклу землю і переселилися ген, на край світа. Аж виїхавши з лісів, під селом Качанівкою побачили їздці якихось людей, що крутилися по полях та луках. Вони підійняли похилені голови, як зачули тупіт коней, а, побачивши людей, покинули все і вмить щезли в найближчих корчах на окраїні лісу.
Не дивно! Хто ж знав, що се за люди їхали? Може, татари, а може, що гірше, гайдуки дідича, який шукав у пустині пропавших кріпаків!.. Аж коли постаті їздців пропали у гущавині за закрутом шляху або за хвилями поземелля, з куща ліщини або калини вихилялося лице мужика, яке краскою нагадувало землю. По хвилині сей чоловік вилазив з укриття і гарячково брався знову за роботу: зібрати з поля дещо збіжжя чи городини. Він спішився та добував останки сил, щоби спасти від голодної смерті !хоч сі незначні останки населення, що залишили татари. Бо вслід за татарвою ступали ще завсіди два товариші: пошесть і голод…
Через усю дорогу не стрічали їздці нікого, з ким можна б було поговорити про події, які тут скоїлися. Тому, переїхавши через Збруч, стали підганяти коні, щоби якнайшвидше минути полосу, обняту татарами. Одначе аж другої днини з полудня найшли кілька осель, неспалених, та, проте, пустих. Дідичі повтікали у Тернопіль, Збараж або і Львів, а мужики не мали ще відваги вертати до хат, де в кождій хвилі міг загостити якийсь спізнений загін. Тому крилися по лісах, печерах, доки не впевнилися, що бодай їх життю не грозить небезпека.
Коли звечоріло, їздці опинилися знову на краю великої діброви, що простягалася від села Медведівки аж до міста Бару. Властиво, дорога відклонювалася раз у раз то вправо, то вліво від простого напряму, одначе Олекса й не гадав їхати селами. Ще їдучи на Поділля як гетьманський гонець, намітив собі шлях, простий, мов лет стріли, та найкоротший. В його пам'яті лежав сей шлях зовсім ясно, так що осаул провадив Юрка й Івана швидко, певно, без надуми та вагання.
Часто приходилося з'їздити на манівці, але завсіди так, що се не спричинювало труду ні людям, ні коням. Так вміли їздити тільки запорожці. З неймовірною скорістю, серед найтяжчих умов поконували вони простори та через день-два відбували подорожі, на які хто інший потребував дві неділі часу та багато-пребагато труду.
Діброва була велична, стара, поважна. Рідко стоячі дуби-велетні чорніли на тлі неба, неначе склепіння якогось величезного храму. Широчезні, розлогі крони дерев спліталися зі собою вгорі у непробитну крівлю, а сподом вкривала землю грубезна верета напівзбутвілого листя. Воно накопичилося тут від десятиліть. Спіднє утворило м'яку підстилку, що враз із верхнім, торішнім листям розвернулося, неначе м'який ковер. Верхня підстилка, висушена продувом, шелестіла під ногою мандрівника, але зберігала завсіди вологість. Ось чому посеред сухого листя виростали гриби та губи й виводилися мільярди хрущів або нічних мотилів. У галуззях, на дуплах гніздилися цілі рої співучих птиць, а десь високо, немов орел на скелі, оддалік від усіх інших, осідав цар ночі – пугач.
Під захисним склепінням дубів находило прибіжище багато-пребагато всякої лісної звірні, що над потоками та на ясних прогалинах, порослих травою та зіллям, находила безпечну і обильну страву.
Опинившися біля перших корчів, що росли на окраїні ліса, зміркували молодці сейчас, що се більший та старший ліс, чим усі, які переїздили досі. Корені росли тільки з берега, а далі стояли лише зрідка грубезні пні столітніх дубів, на яких опиралася смарагдова кровля діброви. Молодці спитали Олекси, а сей відповів:
– Не бійтеся, товариші, ся діброва не урветься вже так швидко, як попередні. Ось ми вже минули осілі сторони. Тут, у лісі, нема вже ні хуторів, ні сіл. Аж біля Бару та Брацлава є села, але ті вже напів— або зовсім під козацьким присудом. Тому й татари пішли, здається, не туди, а на Кам'янець, щоби не зачепитись о наші уходи. Коли б ми не мусіли їхати на Брацлав, то поїхали б просто дібровою на південний схід і швидше були б на Запорожжі, чим татари у Перекопі. На жаль, нам треба у Брацлав, а я раджу вам слухати Кіркора. Ну, а тепер ходіть за мною, поведу вас у козацьку хату.
– Хату? Яку хату? – питав Іван.
– У сій хаті, – відповів осаул, – сам Бог поклав зелену стріху та устелив пол м'яким листячком. На місці сволока – столітній дуб, а на місці стіни – ліщина.
Зліз з коня і, взявши його за поводи, подався у гущавину. Молодці послідували за ним. Добру хвилю пробиралися крізь гущавник ліщини, калини та рябини, а там підшиття ставало чимраз нижче, вершилися дуби, аж корені уступили зовсім, а коні ступали нечутно по м'якому підложу праліса. Олекса виглядів місце, куди пропливає невеличкий потічок, а на прогалині росла буйно трава. Отут задержався і, оглянувши, сказав:
– Ось тут спічнемо!
Всі три поздіймали кульбаки з коней а, повитиравши звірята свіжим дубовим листям, пустили їх на пашу. Олекса поприпинав їх на аркани, щоби другої днини довго за ними не шукати, а відтак стали всі три збирати та зносити сухе гілля, якого немало пообломлювала буря з дерев, і воно валялося під ногами. Розвівши ватру, розстелили молодці покривала на коні та поклали кульбаки під голови. Потім попоїли, що Бог післав, позакурювали люльки і полягали довкруги ватри.
Недалеко чути було жування коней, що гризли траву на березі потоку, часами трісла у вогні вогка галузка, а хвилями проходив легіт понад лісом та нашіптував мандрівникам якісь незрозумілі, чарівні казки. Було тихо та спокійно і здавалося, що вся та гаєнна плачу, крові, стонів, смерті та неволі – се лише якась чорна змора, що давить груди крізь сон.
Якось дивно було пригадувати собі серед сього справжнього раю сю неймовірну вагу горя, яке звалилося на всю землю та її населення, і аж тепер порозумів Юрко, чому зажурені та нещасні тікають у пустиню. Тут душа пристає лише з Богом та природою. Вона говорить лише зі собою і звільна перестає вірити, що поза самотою та спокоєм є ще щось більше, що поза деревами є ще й хати, в сих хатах – люди, а в серцях сих людей – люта, кривава рана.
Неначе робітник, який утомився і вечором протягає змучені члени, так і тепер спочивали мандрівники, передумуючи події дня. Юрко глядів у огонь. Він чув довкруги себе безмежну тишину, а над собою бачив чорну безодню нічної темряви. У сю пітьму поринали звільна страшні картини, якими займалася уява молодця. Замовкло й горе, заснуло, уколихане до сну втомою тіла та навалою вражінь. Бач, і радість, і терпіння вичерпують свою силу і слабнуть з часом та зі зміною окруження. Хоч і яка гарна пісенька, хоч яка страшна картина, обі зуживаються, і душа ставиться до них, як до чогось знайомого, звичного… І молодець почув, що тут, серед сеї тишини, зумів би дух його віднести утрачений спокій, хоч би й утратив усе інше… Тут зумів би погодитися з долею та, обтерши останні сльози, сказати Богу: "Да будет воля твоя!"
– Скажи, Олексо, – спитав по хвилині, дивлячись усе ще недвижно у палаюче полум'я, – скажи, чому-то нам у світі так погано живеться? Здається тобі не раз, що ти ся пташка, яку пташник прив'язав, щоби на неї ловити шулік та соколів. Ось-ось із синього неба паде стрілою лютий грабіжник і розірве тебе, ще заки успієш зітхнути до Бога за свою грішну душу. Чи який проклін тяжить над нами та нашою землею, чи нам уже ніколи просвітку не буде від сеї лютої степової саранчі? Чи вже ніколи не розживемося у спокою, але завсіди плакатимемо по сьому, що добром називається? Чому воно так? Коли-то вже Бог змилується над нами та освободить нас від лихої години? Гей! Чи я кому яке лихо вчинив, чи согрішив важко перед Господом? Коли сам подумаю, то, їй-Богу, не находжу у свойому житті ніякої погани та ніякого гріха, за який так тяжко треба б покутувати.
Козак мовчав зразу і хитав головою.