Достатньо на склі ікони намазати чоло матері Божої або якої-небудь великомучениці помадою пігмеїв і...
— Я не заперечую... Ідея чудова, але тут є одне "але"... Отрута діє на третій день. У ніч напередодні третього дня йому слід влаштувати десь "таємну вечерю". Вона має обов'язково складатися з рибних страв. Тінь падає на організаторів цієї вечері, а не на власника антикваріату. Під будь-яким приводом кандидат має прийняти запрошення на нічну аудієнцію.
— Але як? Як його запросити на вечерю? — розвів руками Миронович.
— Хай це буде таємна нарада з вечерею. Або про вечерю взагалі не говорити... Просто нарада.
— Нарада кого?
— Щурів, — відповіла, не замислюючись, Роксана.
— Поясни?
— Щурів, які тікають з тонучого корабля. Але не простих щурів, а своєрідних вождів цього невмирущого племені.
— Давай-но, Роксано, перейдемо на... людей, — попрохав Миронович.
— Пояснюю конкретніше, любий. Кого найбільше сьогодні боїться кандидат і хто йому найшвидше може стати впоперек дороги? Як ти гадаєш?
— Влада.
— Правильно. А хто здійснює захист існуючої влади і хто може раптом несподівано прискіпатися до кандидата за те чи інше порушення?!
— Силовики, — як учень під час іспиту відповідав Миронович.
— Абсолютно правильно. Так ось, зробимо вигляд, що силовики, будучи при владі, постійно дивляться на крок уперед, і сьогодні вже впевнені, хто завтра буде їхнім президентом. Що вони роблять? Шукають з майбутнім достойником контакту. Йдуть на змову. З ким? З майбутнім президентом, щоб зберегти і свої еполети, і свої посади біля державних корит. Логічно?
— Логічно, — погодився Вітольд.
— А тепер уявімо картину, яка, може, вже відбувається поза нашим сценарієм. Силовики самі додумуються до того, аби піти на контакт з майбутнім президентом. Обіцяють йому захист, повну інформацію...
— Абсолютно логічно... Якщо такого контакту між ними ще нема... — погодився з нею Вітольд.
— Якщо нема, то ми їм маємо підкинути таку ідею, якою, певна річ, вони давно живуть.
— Над цим серйозно слід подумати, Роксано...
— А чого тут довго думати, Вітольде? Ми не маємо часу на роздуми. У твоїх руках силовики. Виклич до себе ще одного генерала. Тільки не розумного і кмітливого, а такого, що постійно кланяється і дякує. Дякує і кланяється та вважає за честь прислужитися держсекретарю, сподіваючись, що йому у разі перемоги кандидата це не забудеться. Хай і він думає, що ти також тікаєш з корабля, що йде на дно... Зустріч ти йому маєш підказати. Йому та його кільком довіреним особам. Зустріч бажано провести де-небудь за містом. У приватному будиночку, на дачі.
— Геніально, — вигукнув Вітольд. — Роксано, ти геній. Ще більший за мене. Я все це втовкмачую в голову силовикам, мовляв, дбайте про завтрашній день. Завтра буде вже пізно і для вас, пане генерале, і для мене, держсекретаря. Ісус Христос і той вирішував свої проблеми під час "таємної вечері"... Ми їх також змусимо вирішувати. Аналогічно... Роксано, ти геній...
— У спідниці, — показала вона на досить таки широкий розріз. — З розеткою, — додала. — У якій, любий, завжди струм високої напруги і який ще ж одного чоловіка на смерть не вбив...
— Не кажи, — посміхався щасливий Вітольд. Ідея ця й справді геніально проста і він у змозі її розв'язати.
— Затримка за тобою, кохана. Кандидат має поцілувати ікону. Ікону нам надасть Московський патріархат. Там наші люди. Надійні люди. Вони освячували наш шлюб, вони освятять і образ чудотворної Богородиці...
XXVIII
Від своєї людини із "ворожого штабу", тобто зі штабу кандидата від народу, наступного дня на стіл Вітольда Мироновича ліг детальний маршрут поїздок майбутнього президента. А в тому, що народний кандидат стане президентом, сумнівалися хіба що політологи. Переконаність соціологів, відповідно з проведеними екзитполами, передавалася й більшій частині електорату республіки.
Образ чудотворної Богородиці, здається, так іменували цю ікону попики з Києво-Печерської лаври, було доставлено в один із райцентрів Чернігівської області. Саме там Роксана планувала знімати свою програму, що мала вийти в ефір одразу ж після інавгурації майбутнього Президента. Затримка залишалася за дрібницею — за "поцілунком кобри". Принаймні, під такою кодовою назвою й планувалася ця операція благородним і високопоставленим сімейством держави.
Роксана, замовивши техніку на телестудії, негайно виїхала у відрядження. Миронович переживав лише за одне: аби вона не намастила для підстрахування власні губи і сама не поцілувала претендента.
"Це в її характері і манері", — міркував Миронович. Тим часом, на його заміську віллу прибув інший генерал з гоголівським прізвищем Пацюк. Мироновичу він не сподобався. Товстий, пикатий, самовдоволений.
"Очевидно, виростає на шашликах і свіжому повітрі", — не спускаючи очей з генерала, думав про нього Миронович, а вголос запитав: — Що питимемо?
— Що ви, те і я. Горілка — не харчі. Я не перебираю.
— А що з харчів, як ви висловилися, вам до смаку?
— Те, що й вам. Харчі — не горілка.
— Зрозуміло, — не дав йому докінчити завчену фразу Миронович.
Він покликав служницю Настю і наказав їй накрити стіл. Та звично розпочала свою справу. На столі з'явилися свіжі пироги, чорна і червона ікра у розеточках, оливки, біле й червоне м'ясо, з риби — сьомга, осетрина. У вазах піднесла фрукти: груші, яблука, виноград кишмиш, порізаний ананас і узбецьку видовжену диню. Окремо поставила тарілочку з жаб'ячими лапками в лимонному соусі.
— На любителя під гарне німецьке пиво, — мовив Вітольд Володимирович, не називаючи страви. — І не забудь про гриби, — обернувся він до гарненької, середньої на зріст Насті, яка чимось нагадувала йому рідну маму. Така ж худенька, жвава, з маленькою гарною голівкою, глибокими голубими очима і рівним коротким носиком. Русяві коси, заплетені на потилиці, трималися в прозорій світлій сіточці, приколоті величезною, як для її голови, срібною шпилькою. Поверх скромної сукенки накинуто білий накрохмалений сарафан з мережками такого ж кольору. Руки мала маленькі, майже дитячі, але, як висловлювалися на Чернігівщині, — ловкі.
— І картоплю фрі, Насте. Без картоплі — вечеря для мене не вечеря, — побідкався Миронович.
— Ми маємо однакові смаки. Я — теж, — виявив солідарність Пацюк.
— Приємно чути, — похвалив генерала Миронович. — Сподіваюсь, і в усьому іншому наші погляди збігаються? А не лише в картоплі фрі.
— Можете бути певні.
— Радий це чути. — Миронович обернувся до служниці: — Насте, на сьогодні ти можеш бути вільна. Дякую за гарно сервірований стіл...
— А посуд, Вітольде Володимировичу? — запитала вона.
— Я все приберу сам. Ви знаєте, генерале, що я вдруге одружений?
— Так, я чув.
— Ну, при вашій спеціальності ви зобов'язані не лише чути, а й знати.
— Так, я знаю.
— Так ось, моя перша дружина належала до касти учених — донька професора. Міщаночка. Не любила мити посуд, підлогу, виносити з хати сміття... Не в переносному розумінні, а в прямому...
— Я зрозумів, — мовив генерал, не спускаючи очей з щедро сервірованого столу. Хотілося пошвидше випити і закусити.
— Так ось, вона і її татусь-академік мені, як приймаку, завжди казали: "Ми вам дозволяємо помити... посуд". Або: "Ми вам дозволяємо помити... підлогу, ми вам дозволяємо винести... сміття". І єхидно, майже в унісон, додавали: "Ми не ображатимемося... Ха-ха-ха!" Це був єдиний їхній сімейний жарт. Можете уявити мій моральний стан у цій родині?! Я нагадував сам собі пса, який весь час намагається зірватися з ланцюга і забігти світ за очі...
— Я б таку розмазав об стінку, — сказав, не задумуючись, генерал Пацюк.
— З вашою статурою, біцепсами, — глянув на генерала Миронович, а подумки собі сказав: "Навряд чи він ці свої центнери тілес може підтягти на турніку. Таких кабанчиків тримали тільки до Великодня". — Що питимемо? — вголос запитав він Пацюка. — Горілку "Абсолют", коньяк "Хенессі" чи червоне грузинське вино?
— Я б не відмовився від коньячку.
— Нема проблем, — Миронович налив генералу коньячку, а собі — червоного грузинського вина. Після того, як генерал закусив коньячок лимончиком на липовому меду, Миронович, смакуючи вино, мовив:
— Запросив я вас, пане генерале, в ось якій справі.
— Я вас уважно слухаю, Вітольде Володимировичу, — генерал намащував маслом французький білий хліб (який випікався впереміш з курагою, горіхами і ще з якимись екзотичними фруктами), а потім на все це щедро накладав чорну паюсну ікру.
— Скажіть, ви за своєю пильною працею інколи маєте змогу подивитися телевізор? Новини? Суперечки нардепів, версії політологів, припущення соціологів?
— Рідко, але інколи ми знаходимо трохи часу, — відповів Пацюк.
— Ви, звичайно, чули про так звані екзитполи і про те, що в більшості країн, де їх проводять соціологи, вони, як правило, підтверджуються? Якщо не на сто, то на дев'яносто відсотків.
— Так. Я це чув, — запихався генерал ікрою.
— Тепер ви, мабуть, зрозуміли, чому я вас запросив... ну як вам краще сказати... не як офіційну особу до офіційної?.. А швидше, як приятель — до приятеля... Кожен з нас у ці хвилини сконцентровує свої думки над завтрашнім днем. Чи не так? Ставить перед собою питання: яким цей завтрашній день стане особисто для мене? Скажімо, з ікрою чи без ікри? Ви мене розумієте?
— Цілком. Я весь час думаю так само, як і ви.
— Мені це приємно чути, пане генерале, і відчувати, що поруч зі мною мій однодумець.
— Сто відсотків, — генерал взявся за сьомгу, навіть не глянувши на Мироновича.
— Держсекретарі також не вічні. Вічний тільки Господь Бог і, сподіваємось, небо над нами.
— Так, — погодився Пацюк.
— Ви не образитеся на таку — здається, у літераторів так називається — метафору, або образність, що першими тікають з корабля, який іде на дно, — він хотів сказати "пацюки", але вчасно спохопився, — першими тікають щури.
— Безперечно, — генерал не підводив голови, зосередившись на сервіровці.
— Ми з вами, як однодумці, не збираємось утікати. Але... всі ми під Богом ходимо...
— І під еСБеУ, — пожартував генерал.
— І під еСБеУ, — погодився Миронович.