На його думку, якщо зверху все виглядає ніби пристойно, то насправді є великі проблеми, і розвиток літературного життя на Галичині є менш удатним, ніж в Україні загалом.
"Галичина – се одинокий край, де наш народ, наша освіта, наша література мають можність свобідно розвиватися". Кілько разів в остатніх роках читали і чули ми ті слова! А кілько в них правди?
Без сумніву – свободу, можність маємо. Хоч не таку як слід, хоч не без важних не раз перешкод (де їх нема!), та все-таки маємо її стільки, що дай Бог нам сили і снаги заповнити ті рамки. Використати все те, що нам вільно, зібрати й засіяти порядно ту ниву, що нам відмежовано".
Іван Франко не заспокоюється спогляданням загальної картини, бо зсередини дуже добре знає проблему, яку аналізує:
"Але як стоїть діло з нашою літературою і наукою? Глянувши зверху, здавалось ніби: що ж, нічого собі. На нашій мові виходить стільки-то часописей, друкується стільки-то книжок, подається науку із стількох-то кафедр університетських; руське життя національне і товариське купиться у стількох-то товариствах і інституціях, проявляється в вічах і зборах, в агітації і житті партійнім. Значить – чого ж іще більше? А тим часом, приглянувшися ближче сьому всьому, бачимо на дні дуже сумне явище, бачимо в е л и к у д у х о в у б е з п л о д н і с т ь… велику неспроможність до дійсного програму, брак творчості, брак свіжих думок, брак не раз віри в себе самих і в своє діло. Апатія, оспалість й сердечне прив'язання всього, що називається традицією і шаблоном, формулою; несмілість і невмілість шукати нових доріг і проявляти свою індивідуальність справді самостійно і повно, якась незлічима половинність думок і пуття, дуже часто маскована дешевим скептицизмом перед часом дозрілої дитини. Що воно значить і відкіля у нас береться?".
Іван Франко знаходить відповідь, посилаючись на статтю добродія М-ея, чия стаття "Нема грошей" була опублікована в "Зорі": "Там було показано на драстичних примірах нутро тої літературно-наукової галицько-руської фабрики, котра назверх ще сяк-так презентується. Там було показано, як галицько-руські видавництва борються з дефіцитами, книжки лежать нерозпродані, автори мусять тратити свої сили на роботу, далеку від усього круга їх думок і інтересів – для насущного хліба, товариства ледве вегетують, а про ширший розвій своєї діяльності і думати не можуть, спеціалісти майже в ніякій галузі знання і праці духової і не виробляються, за новими явищами в світі думок і науки слідити нікому, через що всі ми і в літературі, і в науці, і в політиці еклектики, живемо кришками, случаймо нахапаними з різних боків, по приміру тої кози-дерези, що
Ішла через місточок –
Та вхопила кленовий листочок;
Ішла через грабельку –
Та вхопила води крапельку".
Розмірковує Іван Франко і про справу реформ Товариства імені Тараса Шевченка – "в такий спосіб, щоб перетворити його в правдиву о р г а н і з а ц і ю н а у к о в о ї л і т е р а т у р н о ї п р а ц і, підніс я конечність – завести щомісячні збори науково-літературні з відчитами і дискусіями яко конечну основу для видання "Записок", уважаючи, що без таких зборів, без постійної обміни думок, без взаємної повірки здобутих результатів "Записки" товариства будуть тільки збіркою случайно набраних, може, й цінних не раз праць, та нічим не зв'язаних з тим, що в даній хвилі занімає загал нашої інтелігентної громади. Д[обродій] Барвінський вповні згодився з тою думкою і, здається, реферував опісля на зборах товариства в тім дусі про зміну статуту. І на чім розбилася думка? На тім, що не було відповідного локалю для утворювання таких засідань".
З'ясовується, що майже нічого не змінилося за цей час, особливо в провінційних містечках, де "Просвіта" вмерла, просто є люди, які вважають себе її членами.
З гіркотою Іван Франко пише: "Ся наша безплідність і безсильність духова ніде так ярко не проявилася в минувшім році, як на полі літератури, белетристики. Адже ж у нас в минувшім році не появився ані один твір, про котрий можна би сказати, що він займе тривке, хоч би й як скромне місце в історії нашого письменства". На цьому тлі ще гірше виглядають, на думку Івана Франка, галицькі письменники, які до єдиного літературного часопису надіслали лише 5 малесеньких оповідань і 25 віршів.
Порівнюючи галицьких і українських письменників, Іван Франко теж приходить до невтішного висновку: "Візьмім найлихші твори українців, друковані у нас, і порівняймо їх з нашими. Яка різниця! Там бодай широкий розмах, бодай пориви до свіжості обсервації, бодай мова гарна і поетична. А у нас все або сухе, або вимушене та афектоване: бідність фантазії, брак обсервації живих фактів, маскований іноді шумною риторикою".
Втім, Іван Франко зауважує, що є чимало талановитих письменників, особливо серед молодих. Так, він згадує імена Бобикевича, Ярошинської, Маковея, Лавріна, а серед науковців – отця Петрушевича, професора Огоновського, Коцовського, Пачовського, Колессу, Левицького, Верхратського, Лосуна. Іван Франко коротко характеризує їхні твори, що буде цікаво читачеві. Як бачимо, знову той же підхід: поруч з відомими іменами маємо незнаних, але без вивчення їхньої творчості важко буде зрозуміти ту літературну епоху.
Завершує свою працю Іван Франко такими словами: "На тім кінчу свої уваги. Багато в них недоповідженого, неповного, може, й невірного, хоч я бажав совісно нікому не робити кривди, але зробити якомога правдиву діагнозу нашого сучасного літературного життя. Як се трудно, се пізнає кожний, хто пробує взятися за таку саму роботу. А на питання: що ж нам робити? як лиху радити – яка моя відповідь? Повищі уваги почасти вже дають її, а докладніша дискусія не належить до огляду нашого торічного літературного життя".
Вкотре пересвідчуємося в актуальності творчості Івана Франка. Те, що він писав про літературний 1892 рік, уповні, з певними викрутасами, можна застосувати й до нашого часу, особливо того, що стосується сенсу письменницької праці та відсутності літературних центрів.
НЕЗВИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ЗВИЧНІ РЕЧІ
У двадцять дев'ятому томі 50-томного Зібрання творів Івана Франка вміщено ряд коротких літературно-критичних заміток, в яких автор має незвичний погляд на звичні речі.
Розглядаючи статтю Кості Арабажина "Галицко-русское литературно-общественное движение", Франко зазначає, що в ній "систематично зведено докупи і в відповіднім світлі поставлено велику масу фактів з нашого суспільного і літературного життя від кінця ХVІІІ віку аж до остатніх часів… Особливо інтересний початок його статті, де він вказує на одноцільність розвою Галичини під Австрією з тим, що Австрія застала з польських часів, і далі на перші пориви до організації освітньо-літературної праці русинів в часи реставрації по скінченні війн наполеонських… Гарно і фактично вірно показаний далі рух, викликаний Шашкевичем, Вагилевичем і Головацьким. Багато фактів зведено для історії 1848 року, хоч історія та не схарактеризована так всесторонньо, як би того треба; та тут не вина автора, а не достаток праць, з котрих він міг би був черпати. Часи від 1849 до 1859 року пропущені д. Арабажином, і се ми вважаємо важною хибою його праці… Для характеристики дальших часів від 1860 року д. Арабажин розпоряджає доволі багатим матеріалом і користується ним уміло. Кінчить свою працю характеристикою теперішніх галицьких партій і галицької публіцистики. Оригінальних дослідів не дає, але за старанний звід фактів, мало звісних російській публіці, належиться йому повне признання".
Як бачимо, Іван Франко вдається до звичного для себе об'єктивного методу літературно-критичної статті, коли вказує на позитивні та негативні сторони досліджуваного об'єкту.
У статті "Нове видання творів Міцкевича" Іван Франко зазначає: "Дуже цінний і гарний різдвяний подарунок зробила польському народові "Книгарня польська" у Львові. Це нове видання спадщини Адама Міцкевича в чотирьох томах, яке охоплює всі твори безсмертного поета-пророка, написані польською мовою". При цьому він підкреслює: "Незважаючи на численні, більш чи менш повні видання творів Міцкевича, досі в польській літературі не було видання, виконаного на рівні вимог наукової критики, яке б відповідало потребам сучасних читачів. Навпаки, колишні видавці не раз поводилися з текстом творів безсмертного поета з недопустимою легковажністю або – ще гірше – абсолютно самовільно скорочуючи, змінюючи, перекручуючи і по-своєму виправляючи первісне звучання твору. Тому першим завданням критичного видання було відтворення чистого, первісного тексту Міцкевича… Частиною цієї праці над відтворенням тексту Міцкевича було також поновлення оригінального правопису автора, а скоріше – загальновживаного в той час польського правопису, який в деяких моментах значно відрізнявся від того, який ми вживаємо зараз… Треба також визнати, що збереження первісного правопису Міцкевича зовсім не справляє неприємного враження при читанні тексту; полум'яні строфи Міцкевича нічого не втрачають, незважаючи на оту дещо вже для нас застарілу форму".
Дуже бажаним для Івана Франка виявився той факт, що видавець увів рубрику "Народні мотиви в творах Міцкевича", а також те, що "деякі твори нашого геніального поета мали особливе значення для часу і обставин, за яких вони появилися на світ".
Також у чотиритомнику вміщені критичні напади на Міцкевича. Нині з усмішкою читаєш тодішніх "класиків" літератури, які не сприймали Адама Міцкевича: "Сонети Міцкевича, — пише, напр., Каєтан Козьмян у березні 1827 р., — найкраще охарактеризував Мостовський одним словом: паскудство. Не знаю, що можна в них знайти доброго, все ганебне, підле, брудне, темне; усе, можливо, кримське, турецьке, татарське, але не польське. Це у стократ гірше, ніж усі витвори Марцінковського. Марцінковський банальний і справжній віршомаз, Міцкевич – недоумок, випущений з лікарні божевільних, що, всупереч доброму смакові, плутаниною слів незрозумілої мови меле незрозумілі і дикі речі; Марцінковський – лише дурний, Міцкевич – божевільний; Марцінковський писати не повинен, Міцкевич – думати не вміє; Марцінковський у своїх амурах банальний і нудотний простак; Міцкевич – брудний, брутальний; важку і тупу фантазію Марцінковського розгойдали до неможливості люблінські dziedille (у первісному значенні – богиня кохання, тут вжито в переносному значенні – сентиментальна закохана красуня – А.В.), розхристаний ентузіазм Міцкевича роздули брудні литовські посудниці; Марцінковський не знає, що він простак і неук, Міцкевич зарозуміло і пихато переконаний, що божевілля є поезією, бруд – кольором, темнота – світлом і незрозумілість – досконалістю".
Іван Франко звертає увагу і на такий факт: "Щоб задовольнити вимоги різних кіл суспільства, книгарня випустила видання в троякій формі: найдешевше, яке охоплює тільки текст Міцкевича разом з варіантами – без поправок і бібліографії; друге – повне, а третє, надруковане лише у 50 нумерованих екземплярах на веленовому папері з доданими репродукціями портретів Міцкевича".
Розглядаючи працю харківського професора і заслуженого етнографа Миколи Сумцова, Іван Франко у статті "Писанки", як це зазвичай у нього буває, іде далі за рамки рецензованого матеріалу і всесторонньо охоплює тему, викладену автором.
Подаю розлогу цитату із цієї статті, з якої ми більше дізнаємося не лише про саму писанку, а й про сутність Воскресіння Христового, а також поринемо у світ апокрифічних легенд:
"Вже весна воскресла!".