Вони йдуть у пошуках свого місця, натикаючись то на плечі, то хапаючи когось за голову чи за руку, а коли, нарешті, їм починає світлішати і вони, здається, знаходять своє місце, воно виявляється зайнятим.
Карла Івановича захопила його почесна місія. Він наче повернувся у вчорашній день, який завжди здається трохи кращим, ніж був насправді. Бубон навіть підтягнувся і став молодшим. Жінки впливають на чоловіків так само, як креми і пудра на жінок: хоч не роблять їх молодшими, але надають моложавого вигляду.
"Ех, якби, шановний, винайти невидимку,— мріяв по-школярськи Бубон.— Я зумів би до них підійти впритул і записати на магнітофон їхній шепіт. Цікаво, про що сучасна молодь шепочеться?" Та Карло Іванович був уже в тому віці, коли мрії до нього приходять так само рідко, як до підстаркуватих знаменитостей коханки. Він вважав себе людиною серйозної професії, а тому безглузду мрію про невидимку відкинув геть. Так відкидають лише їжака, на якого несподівано натикаються під власним ліжком...
Бубон важко зітхнув. Йому хотілося швидше вийти на завдання, а тому нетерпляче чекав сигналу від Адама. І він незабаром пролунав.
— Єва тільки-но вийшла з дому і попрямувала в район Києво-Печерської лаври,— повідомив Адам по телефону.
Карло Іванович натяг на голову свій фетровий зім'ятий капелюх, поклав у кишеню металеву коробку з монпансьє від кашлю і задишки під засекреченою назвою, що читалася ззаду наперед, як прізвище винахідника ("Кетібос"), і попрямував до виходу.
— Карлушо, куди ти? — запитала його Мацеста Єлізарівна, як учителька учня, що намагався непомітно вискочити із класу.
— Піду провідаю Адама, моє серденько,— сказав він заздалегідь придумане пояснення.
— А що з ним?
— Десь протягло.
— Не бреши. У тебе, Карле, це не виходить. Я тебе бачу наскрізь...
Карлу Івановичу така зіркість дружини не дуже сподобалася, і він на мить розгубився:
— Можеш перевірити!
— Це нижче моєї гідності,— гордо мовила Мацеста Єлізарівна.— В молодості не перевіряла. Не вистачало тільки на старість це робити.
Карло Іванович щез у проймі дверей, як тінь на світлому екрані.
На вулицю він вийшов замаскований, переодягнувшись ще у під'їзді, але, на наш погляд, зробив це передчасно, бо Єва його й так не знала. На голові у Бубона був берет, а на носі — темні окуляри, які він ніколи не носив навіть на Південному березі Криму. З плечей звисав двобортний японський плащ, один бік якого скидався на колір футболок львівських "Карпат", другий — на пригорілу манну кашу. Хлястик перевернути забув, і тому він світився, як зелений шматочок, освітлений сонцем, на жовтому тлі. В одній руці Карло Іванович тримав свій важкенький портфель, набитий "Бухгалтерськими відомостями", в другій — парасольку у вигляді більярдного кия, тільки на добру половину обрізаного.
— Тепер чорта лисого впізнають,— заспокоїв себе Бубон і викотився на Хрещатик, де, здавалося, кілька піхотних дивізій ніяк не могли вишикуватися в колони і піти маршем в одному напрямку.
Йти було важко, люди маневрували, як паровози в депо, і це навіть спокійного Бубона виводило з себе. Він котився тротуаром, не забуваючи про перехожих і свої лікті, що були красномовніші за всякі слова. Вимиті широкі тротуари виблискували, наче коридор "Фіндіпошу" зранку. Накрапав дощ. Він не дуже сподобався Карлу Івановичу, а ще більше йому не сподобалися поливальні машини, що раптом вирвалися звідкись, ніби колона мотопіхоти, і дали одночасно кілька черг по тротуару. Тато Карло ледь врятував свої вельветові штани й ноги, несподівано для самого себе стрибнувши за кіоск із гуцульськими сувенірами.
Повз нього промчала зграйка дівчаток з вереском і сміхом, які, наче переганяючи обгортки від морозива й цукерок, пострибали прямо по воді, тримаючи в руках босоніжки. Карло Іванович вийшов із-за прикриття і непомітно прилаштувався за Євдокією Карапет, що йшла зі своєю улюбленою величезною господарською сумкою. "Такі сумки переважно носять працівники громадського харчування та продавці продовольчих магазинів",— подумав Бубон. Хоч Карло Іванович з матусею Карапет особисто не був знайомий, але вона на нього почала діяти негативно. Він зміряв її кілька разів презирливим поглядом, бо йому здалося, що Карапет навмисне перекривляє його ходу. Бубон не міг витерпіти такого відвертого знущання і шуснув у темний під'їзд. Цього разу не з метою конспірації, а на знак німого протесту.
РОЗДІЛ VIII,
в якому розповідається про френологію, сватання, генерала Чудловського, його пса Цербера, про рай і пекло, "морського вовка", дивовижні порти, "гастрономічний день" і несподіваний спалах столового ножа з нержавіючої сталі
— Ну, як, докторе? — запитав Грак Сідалковського, вийшовши з електрички.
— Якщо вірити такій науці, як френологія, то я повністю згодний зі Стратоном Стратоновичем. Ви, Грак, далеко підете. І закінчите, як Бонапарт, десь на Лені...
— На Єлені,— поправив Сідалковського Грак.
— То великий Наполеон на Єлені, а ви, Грак, невеликий, тому на Лені. Не перебивайте, будь ласка. Так-от, якщо вашу біографію писатимуть слідчі, то я вже сьогодні певний: до вас приїде пані Віленська. Торбина на сухарі буде. Сухарі, гадаю, теж. До речі, ви які, Грак, любите сухарі: чорні чи білі, з питльованої? Я повинен про це на всяк випадок знати. Зося, мабуть, теж згодом горітиме таким бажанням.
— Йдіть ви до біса, Сідалковський. Вам нічого говорити. У мене таке враження, що ви інколи ведете мову, яка не має ні найменшого логічного розвитку. Ви говорите так, для красного слівця. Що вам в голову стрельне, те й паляєте.
— Слухайте, Грак! Ви ще не проведені наказом,— нагадав йому Сідалковський.— У вас ще є всі шанси десь на периферії бичкам хвости вузликом зав'язувати.
— Помиляєтесь, докторе. Наказ уже надрукувала Маргарита Ізотівна. На суботу я із Стратоном Стратоновичем їду по рибу. До Барінова...
— Хто такий Барінов?
— Директор рибгоспу. Знайомий Стратона Стратоновича.
— Отже, я не помилився, ви, Грак, далеко підете. Таких зупиняють тільки слідчі органи.
— Що ви з мене злочинця робите? Я нічого поганого не вчинив.
— Правильно. Не вчинили! Але, думаю, колись вчините. Я вже вам казав — у вас щось є. Я теж вірю у френологію. З таким, як у вас, обличчям, каже Стратон Стратонович, благородним не будеш.
— Саме тому ви мене охрестили Наполеончиком?
— А ви вже й про це знаєте? Я не питаю, хто вам сказав, але заздалегідь вдячний тому. Я радий, що цей влучний постріл не приписали комусь іншому.
— А чому ти, докторе, думаєш, що я обов'язково покінчу на Лені?
— Тепер ви, Грак, мені ще більше починаєте подобатися,— сплеснув руками Сідалковський, оцінюючи його вміння так природно переходячи на "ти".— Я від вас у захопленні. Скажу чесно, я вас, Грак, люблю. Мені давно не вистачало (от відчуваю) саме такої людини, як ви. Вашого, скажімо, нахабства. Людині завжди не вистачає того, чого в ній самій нема. Ви зі мною згодні, Грак?
— Тобі, докторе, не здається, що ти мене починаєш ображати?
— А вам, Грак, не здається, що все це йде від моєї любові до вас?
Грак не відповів. Він робив величезні кроки, широко розкидаючи ноги на обидва боки, і йшов трохи попереду Сідалковського, як господар Кобилятина-Турбінного. Погано вимощені вулиці містечка були вузькі. Верховіття дерев густо перепліталися між собою, і Сідалковському та Граку весь час здавалося, що вони йдуть зеленими алеями фруктового саду.
— Це найкращі місця в Кобилятині-Турбінному, Грак. Одружитесь із панею Віленською, не забудьте про мене. Дозвольте хоч раз на місяць відвідувати вас. Житимете, Грак, як у садах Семіраміди. Генерал Чудловський для такого зятя, як ви, думаю, і небесний замок збудує. Це райський куточок, Грак.
— Тільки ти мене посилаєш у пекло.
— Ви мене вбили, Грак.— Сідалковський зупинився, як у фотокадрі.— Я вас не впізнаю. Хто ж із нас залицявся до Зосі? Я чи ви? Ви не хочете йти? Я повертаю, Грак. Вам не подобається Зося? Ця романтична постать, яка у наш час така ж рідкісна, як мамонт! Ви думаєте, що ви говорите, Грак? Ви знаєте, що Чигиренко-Рєпнінський зробив на знак протесту? Він поголив бороду і тім'я, а тепер загрожує Стратонові Стратоновичу і всім нам залишити "Фіндіпош". Ви зробили штучну пересадку Зосиного серця у свої груди, а тепер даєте задній хід. Стратон Стратонович вас так не прийме. Так і знайте. Грак,— Сідалковський передав знаменитий київський торт з трьома каштановими листочками Гракові.— Я вас не силую. Я вважаю, що допомагаю вам, Грак, знайти своє місце в житті. Ви мені просто подобаєтесь... У вас щось таки є від Наполеона Першого Бонапарта. Вважайте, Грак, ви перша історична постать, з якою я мав честь познайомитися. Після Ховрашкевича, звичайно.
— Йди ти до біса! — лайнувся Грак.— Пішли.
— Ви мені ще більше подобаєтесь, Грак. Я незабаром у вас закохаюсь остаточно.
Рушили далі. Сідалковський перестрибував невеличкі калюжки, намагаючись не замастити своїх лакованих черевиків. З воріт виглядали допитливі кобилятинці турбінівці і про щось загадково перешіптувалися. Сідалковський приблизно знав, що їх цікавило, але вгамувати спрагу їхньої допитливості не міг, бо вони безпосередньо до нього не зверталися. У Чудловських йому вже доводилося бувати. Сідалковський відвідував їх тоді, коли захворіла Зося. Він запам'ятав старого генерала. Високого, худорлявого, з рудими, аж червоними, як у вареного рака, вусами (за кольором і за формою). Очі генералові, здається, вставляли трохи поспішно, бо як слід не засунули в глибину, і вони, наче дві опуклі лінзи, виривалися з високого чола. Схематично світосприйняття Філаретом Карловичем Чудловським (так звали генерала) можна показати так:
Наведені співвідношення точні лише в області параксіальних пучків, коли ж на очі Філарета Карловича падають бокові сонячні промені, то в них виникає аберація двох однакових оптичних систем.
Філарет Карлович людина мовчазна, непривітна, фігура чимось нагадує ресторанного швейцара. Він, як слідчий, більше слухав, ніж говорив, і ставив короткі, як постріли, запитання. Про свою військову кар'єру ніколи нічого не розповідав. Якщо ж цим у нього цікавилися, він коротко обривав співбесідника і посилав його до "Історії Великої Вітчизняної війни".
— До речі, Грак,— промовив Сідалковський.— Хочете завоювати серце генерала — ні слова йому ані про битви, ані про баталії.