Прочувши, що така маєтність продається на лівому березі у Броварах (містечко три милі від Києва), Костомаров на святах, взявши Тараса та слугу свого Хому, поїхали в Броварі куповати землю. Власниця землі — вдова, мати двох дорослих дівчат, — радо повітала купців тих. Як його було їй і не повітати! Обидва нежонаті, молоді, доволі вродливі... може, женихи!.. Та й чи не женихи ж! Один — професор університету, другий — відомий поет і художник. Пані радо та щиро приймала гостей; частовала їх наливками, а Тарас весело лицявся до панночок. Вже ж не без того, може, що таки добряче випили. За ціну на землю з’єдналися; купчий акт відложили зробити навесні; випили, нашим звичаєм, могорича і попрощалися. Вже ж певна річ, що гостинна пані не забула й на Хому і його почастовала... Поїхали "купці". Мабуть, Хома трохи переборщив: бо, ідучи по Дніпру, не втрапив на дорогу. Усі свята стояла тоді відлига, інде кригу на Дніпрі пойняла вода. А купці забули якось про те. Як на те ж, ніч була темна і веселі подорожі наші шубовтнули в ополонку! Ще добре, що попали на мілину і відбулися тільки холодною купелію. До господи вернулися вони мокрими, обмерзлими; усю верхню одежу покрила крига. Дякуючи молодій силі та міцному здоров’ю, що при-/212/рода наділила і Костомарова і Шевченка, вони не зазнали з тої купелі тифу 398.
Небавом після сієї пригоди Шевченко поїхав 9 січня р. 1847 399 в Борзенський повіт до знайомого свого Віктора Забіли 400. Живучи нещодалеко від села Качанівки, маєтності багатого дідича Грицька Тарновського, Забіла бував у його доволі часто влітку, коли Тарновський жив в Качанівці. Тут ото Забіла спізнався і з Шевченком: обидва поети, обидва щирі українці, обидва глибокі патріоти — вони швидко сприятелилися. Кожен раз, коли тільки Шевченкові доводилося переїздити через Борзну або бути де недалеко, — він не минав Забіли, гостював і в сестри його Надії, що жила в Борзні. Але раз якось з невідомої причини Тарас, хоч і був в тих краях, одначе не заїхав до Забіли. Віктор Миколайович зараз післав до його ганьбу і дорікання, нарікання, написане віршами в гумористичній формі. "Посланіє" те показує нам, які близькі та щирі були відносини наших поетів. "Лютую я на тебе дуже, — признається Забіла в тому "посланію" 401, — за те, що в хутір не забіг:
Якогось жида віз з собою,
Мерзеного і з бородою,
І через те мене минув.
Який же ти земляк, який писака!
Неначе гнав тебе собака,
Боявся день подарувать,
Щоб побувать у мене в хаті".
В Борзні і в Борзенському повіті, найпаче на хуторах під Борзною у Шевченка було чимало знайомих.
398 Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 600]. Русская мысль. — 1885. — Кн. V.
399 З документів ще не оголошених.
400 Віктор Забіла — родом з Борзенського повіту. Куліш каже, що він учився разом з Гоголем у Ніжинському ліцею. Одначе в реєстрі студентів ліцея за увесь час його існування я не знайшов наймення Забіли Віктора. Є Забіло, але — Яків; та сей помер ще р. 1833. Мабуть, коли Віктор Забіла і був у ліцеї, дак не скінчив його. Чоловік він був з великим талантом поетичним; та, на превеликий жаль, сам він не вмів, а навчити було нікому довести той талант до пуття. Вмер Забіла р. 1869.
401 [Лукич В. В. Забіла і його жартобливе "посланіє" до Шевченка]. — Зоря. — 1893. — [№ 5]. — С. 103. /213/
X
Останнім разом перед своїм арештованням Шевченко поїхав з Києва в Борзенський повіт властиво на весілля до Куліша, куди його запрошено за старшого боярина.
Як знаємо вже, Куліш ще восени р. 1845 перейшов на службу з Києва в Петербург; звідкіль ото під кінець року 1846 Академія наук вирядила його за границю, щоб він вистежив слов’янські мови і, вернувшись до Петербурга, взяв кафедру. З початку року 1847 Куліш, ідучи ото за границю, був і в Києві.
"Не було, — каже Куліш, — може, тоді й на всій Україні такого щасливого чоловіка, як я. Я їхав простісенько до учителя і до друга Пушкіна, до Василя Жуковського, і мав у пазусі лист від Плетньова. Лист той починався словами.: "Посилаю до вас другого себе", а в Жуковського жив тоді Гоголь". Та не в сьому єдине було тодішнє Кулішеве щастя: їдучи за границю, він завернув на Україну, щоб одружитися з сестрою Василя Білозерського — Олександрою 402.
"Щасливим застав я, — каже Куліш, — своїх любих киян, а найщасливішим між ними був тоді Шевченко; бо він сам у собі чув тоді і всі ми те чули, що він яко поет подає надії грандіозні. Тоді вже муза його запротестувала з усією своєю енергією проти ледарства сильних мира сього". З новими творами Шевченка Куліш тоді не був ще ознайомлений і коли перечитав їх, дак вони "здалися йому якимсь відкриттям з неба". Півтора року Куліш не бачив Шевченка і тепер, зустрівшись з ним, бачив, що "Шевченко зробивсь не таким, яким він його покинув, їдучи з України до Петербурга. Се вже був не кобзар, а національний пророк". Кулішеві здавалося, що "сталося те, чого зазнав на собі ветхозавітний посол господень, — те, що змалював по його слову такий же великий, як і сам Шевченко, геній слова".
Для Куліша, признається він, сяєво духа Тарасового було чимсь надприродним. Куліш бачив тоді, "що київська інтелігенція обгортала українського барда глибоким почитанням 403. З других джерел 404 знов відомо нам, що того часу у Василя Тарновського збиралися у Києві літературні вечори,
402 Хуторна поезія. — С. 12.
403 Ibidem. — С. 12 — 15.
404 Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниях разных лиц (1831 — 1861 г.). — Киевская старина. — 1882 — Кн. X. — С. 69. /214/
де завжди бажаними гостями були Шевченко, Костомаров, Білозерський і інші з їх товариства. На одному з таких вечорів Шевченко прочитав своє "Посланіє до земляків". Зміст "Посланія", найпаче ж ті місця, де говориться про гетьманів українських, зробили на всіх притомних страшенний вплив". Знаємо ще, що губернатором тоді у Києві був Фундуклій, людина освічена, щедра і сам письменник. У його теж збиралися письменники і інші освічені кияни, а між ними бував і Шевченко. І скрізь Шевченка шановали, і скрізь він робив свій вплив. Вже задля сього не досить було самої його кебети яко художника і письменника. Хоч би яка велика була кебета, а до неї треба ще відповідного розвитку духового і морального на те, щоб художник мав вплив на публіку: треба, щоб твори художника чи письменника стояли коли не вище, дак хоч врівень з культурою людей, на яких він впливає. Оця, коли можна так мовити, спільність зміцняє вплив письменника, та й саму творчість його вона править на певну стежку і дає йому серед громади поважане місце і впливову вагу. От і з сього ми й бачимо ступінь духового і морального розвитку Шевченка і ймемо цілком віри Кулішевим словам, коли він каже, що "наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання і заруку своєї будущини" і що кияни "взирали на Шевченка як на якийсь світильник небесний, і се був погляд праведний... Шевченко з’явився між нас яко видиме оправдання нашого натхнення звиш" 405.
Таким чином, зовсім натурально було і Кулішу, і його молодій бажати, щоб Шевченко бояриновав у їх на весіллі. Олександра Михайлівна Білозерська, тоді молоденька дівчина-красуня, "була людина хуторна, мало тямуща в рідному слові, бо московщина вкупі з французщиною прибивали його до землі. Але людина вона "розумна і великочуйна до краси і сили рідного слова". Коли Куліш став їй читати напам’ять (бо, каже він, всі ми знали їх, як "Отче наш") Шевченкові плачі да пророковання, дак творчість поета освітила і осіяла душу Олександри Михайлівни так, мов небесне обітовання чогось грядущого в перевазі світа над темрявою, правди над лжею, любові над ненавистю" 406.
405 Хуторна поезія. — С. 9.
406 Ibidem. — [С. 16].
Слухаючи вперше поетичні твори свого сподіваного боярина, Олександра Михайлівна плакала. "Се були сльози воскре-/215/сіння в нову, вічну народну жизнь". Певна річ, що Кулішева суджена і глибоко, і щиро раділа бояринованню Шевченка на весіллі. Та й те мовити, хто б з нас не бажав, не радів, щоб в день нашого шлюбу церковного вінчала нас сама слава України, держачи над нашою головою вінець рукою Тараса Шевченка.
І от, 22 січня р. 1847 бачимо ми: в сільській церкві в селі Оленівці (Борзенського повіту) стоїть перед аналоєм на рушничку незвичайно вродлива пара молодих: і віком, і вродою, і серцем, і мислями обоє молоді саме під пару: щирі українці, ентузіасти, певні діти "заплаканої" нені України. На головах у молодих сяють церковні вінці. Церква гарно сяє свічками, ще більш сяють лиця і очі молодих і бояр. Здається, замість "Ісаія, ликуй" співають: "Україно, ликуй! воскресни, мамо! відпочинь!"
Коли з-під вінця молоді вернулися до господи на хутір Мотронівку, Шевченко, підійшовши до молодої з поздоровленням, мовив: "Чи ти царівна, чи ти королівна!" — "На чужий коровай очей не поривай, а про свій дбай", — відповів до його жартуючи молодий.
Весільні гості більш за всіх після молодих уважали на старшого боярина, властиво на його пісні. Гостей на весіллі були повні світлиці: гули вони по всіх кутках, мов ті чмелі; інде щебетали, наче горобці, взагалі стояв гомін великий. Аж ось старший боярин, заложивши назад руки, почав ходити по залі та й заспівав:
Ой зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя,
Ой вийди, вийди, дівчинонько моя вірная...
Усі гості, почувши, як співає Тарас, ущухли, наче зістався сам тільки співака. Та й співав же він як! "Такого або рівного йому співу не чув я, — каже Куліш, — ні в столиці, ні на Україні. Від того співу заніміла розмова і між старшими, і між молодими: з усіх світлиць гості посходилися до залі, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, немов в темному лузі серед червоної калини. Скоро він вмовкав — його зараз благали співати, і душа поета обернула весілля поклонниці його таланту в національну оперу, якої, може, ще не швидко чутимуть на Україні! "Молода княгиня" на спомин того вечора подарувала поетові дорогий клейнод, дорожчий з усього добра, яке коли мала, свою квітку вінчальну. Отим подарунком задушевним вона знаменовала в мислях своїх на нім і вітала /216/ його грядуще величчя, котрого так жадала для щастя України" 407.
Бажання Олександри Михайлівни хоч потроху справдилося: її старший боярин став і буде довіку славою, гордощами і величчям України, але, на превеликий жаль, шкода тому, що на оте величчя нації трохи чи не першим підняв руку і кинув болотом на музу генія нашого слова ніхто більш, як не Пантелеймон Куліш!..