Перед ними виник неосяжний простір. Позаду, — там, звідки вони прилетіли, де тільки що клекотіла стихія вогню, — блищала блакитна сфера ніжних тонів. А внизу — майоріли райдужні обриси невідомого світу. "Психодвійник" метнувся туди. Він бачив казкові спле-тіння барв і променів, з яких виникали форми будівель і утворів.
Це був новий світ. Це був Сонячний Світ, Світ Полум’яний. Невидима, плавна, але вражаюча по своїй потужності сила зупиняла "психодвійник", не дозволяла йому наблизитись. Ріона та Буревій посилювали уст-ремління, але годі було.
Чарівний світ залишався внизу. Як фантом. Як химерна мрія. Як марево на обрії в пустелі. Не вистачало енергії, щоб пізнати його, заглибитись у нього.
Та ось раптом хтось метнувся до них з того світу. Перед "пси-ходвійником" виникла гігантська блакитна постать. Не можна було визначити її форм. Ясно сприймалися лише очі, погляд. Ріона і Буревій відчули радісну дружню енергію істоти. В свідомості "психодвійника" відбилося щире вітання Сонячного Брата, який радів дерзновенному успіху людей Землі. У цьому вітанні була велика віра в майбутнє такого Розуму, який не стра-шиться польоту в Полум’яний Світ, у невідоме…
Підійшла остання межа. Свідомість "психодвійника" не витримала напруження Сонячного Світу. її ки-нуло назад, до блакитної сфери.
Замерехтів полум’яний океан. Протуберанці. Чорний Космос з міріадами зірок. Ніжно-зелений ореол Зе-млі… І легка тінь забуття покрила їхню свідомість.
Вони стояли перед Багряном — радісні, урочисті, мовчазні.
— Я ніколи не прощу вам цього, — із сльозами на очах казав Багрян. — Як ви могли? А якби нещастя? Я б не пережив такого. Як ви могли? Як ви сміли?
А вони мовчали, не в силі сказати й слова. Що могли сказати слова про те, що в серці вкарбувалося віч-ними знаками радості і торжества? Про те, що віднині ставало їхнім вічним дороговказом.
Багрян, поглянувши на їхні блаженні лиця, махнув рукою.
— Я бачу, що від вас нічого не доб’єшся. Ви втратили від радості здатність говорити. Хоч скажіть — є там Світ? Матакрішна правду сказав?
— Є, Багряне, — прошепотіла Ріона. — Є Світ Полум’яний. Але хай трохи пізніше. Пізніше. Ми зараз не можемо…
Вони вийшли з приміщення. Тихо, мовчазно пішли в гори. Друзі зачарованими поглядами проводжали їх.
Сяяло Сонце на блакитному небі. Воно щирим золотом, ніжним променем вінчало чола дітей своїх за їх-ній великий подвиг. І співали деодари, шуміли привітально потоки, задумливо лаштувалися в надійну охорону скелі, щоб зберегти, щоб захистити грудьми своїми перших сонячних мандрівників — провісників вогняної епохи людства
Вона прийде. Якщо двоє, об’єднавшись, змогли піднятись до Сонця, то те ж саме зможе зробити Об’єднане Людство. Воно проникне в Полум’яний Світ, до Вогняних Братів.
А піднявшись до них — воно стане такими, як вони. Бо піднятись до Вогню — це значить стати Вогнем.
Частина друга
Вогонь Прометея
І п’ядь за п’ядею ми місця здобували.
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
ІВАН ФРАНКО
ЩИТ СЕРЦЯ
Пролунав мелодійний звук. То настінний хронометр відзначив схід Сонця.
Самі собою відчинились широкі віконниці. Гірське прохолодне повітря дихнуло в кімнату, запрошуючи до праці.
Учитель Сонцезір встав, хутко одягнувся в робочий костюм — голубі спортивні штани і куртку з корот-кими рукавами. Вийшовши на широку веранду, він завмер на кілька хвилин, повернувшись до сходу Сонця.
Промені світила ковзнули з-за гряди гірських снігів, легким і грандіозним помахом змітаючи з долин за-лишки нічного присмерку. Вершини сліпучо заблищали. Зарожевіли над ними нерухомі хмарини.
Сонцезір радісно вбирав у себе животворну силу Сонця, пив разом з пробудженими луками та лісами щедрий вогнистий напій, відчуваючи себе клітиною пульсуючого полум’яного диску.
Проробивши кілька гімнастичних вправ з глибоким диханням, він збіг вниз, до шумливого гірського по-току. Роздягнувся до пояса, обмився холодною водою.
Одразу стало бадьоро, легко, весело.
Сонцезір повернувся до Школи. Ввійшовши до своєї кімнати, ввімкнув Мережу Зв’язку. На екрані з’яви-лося привітне обличчя юної дівчинки. Вона білозубо всміхнулася Учителю.
— Я вітаю тебе, Сонцезоре. Що потрібно?
— Бажаю ясності, Ластівко. Мені потрібна Велика Матір.
— Вона буде зайнята десять хвилин. Це влаштує тебе?
— Так. Я буду ждати.
Ластівка зникла з екрана. Сонцезір, хвилюючись, підійшов до дзеркала, поправив куртку на грудях, при-гладив сивіюче волосся на скронях. Темно-сірі очі дивилися на світ впевнено і строго. Ні, Учителю не соромно буде зустріти погляд Великої Матері Зірниці — Покровительки Вищих Шкіл. Він може пишатися своїми учнями, яких незабаром треба випускати у перший самостійний шлях на простори Всесвіту. Уже десять років він веде групу з семи юнаків і дівчат, готує їх для Великої Місії — як представників людства Землі в далеких світах при галактичних польотах.
Сонцезір почув сигнал апарата Зв’язку, повернувся до екрана. Ластівка сяяла посмішкою.
— Велика Матір готова слухати тебе, Учителю Сонцезір.
— Дякую, Ластівко.
Голубий екран покрився білою хмаринкою, потім на ньому виникло зображення кабінету. Стіл, шафа з книгами, на стінах кілька старовинних картин з гірськими пейзажами. З глибини кімнати з’явилася висока гра-ціозна постать жінки. Вона наблизилась, зупинилася біля столу.
Це була Зірниця, або, як її любовно називали учні Вищих Шкіл, Велика Матір, Покровителька Учбових Закладів Космічних Проблем. їй минуло вже вісімдесят років, хоч зовні цього й не видно. На худорлявому об-личчі не було зморщок, блакитні очі випромінювали енергію і любов, темно-синя сукня підкреслювала тонку струнку постать.
П’ятдесят років тому Зірниця віддала трьох синів своїх у Школу Космопілотів. Через п’ятнадцять років вони побували на кількох супутниках Юпітера і Сатурна, зробивши багато чудових відкриттів. Але в п’ятому польоті трапилась трагедія. Корабель зник. Сини Зірниці не повернулися на Землю. Розшуки не привели ні до чого.
Сумувала вся Земля. А печалі Зірниці не було меж. Вона місяць перебувала в Гірському Будинку Само-тніх, а потім ще з більшою енергією кинулася у вир праці. Самовіддане служіння на благо людей, любов до юних привели її на вершину учительської праці. Рада Старійшин Землі обрала її Покровителькою Вищих Шкіл.
Все це блискавкою майнуло в думці Сонцезора, і серце його радісно забилося, сприйнявши в себе глибо-кий, дружній погляд Великої Матері.
Мовчазно, одними лиш ледь помітними жестами привітались вони. Усміхнулись одне одному. Потім во-на сказала:
— Один твій учень сьогодні вступає у повноліття. Ти це хотів сказати мені?
— Так, Зірнице. Ім’я його — Ясноцвіт.
— Прекрасне ім’я. Воно відповідає його суті?
— Я вірю в це.
— Ти добрий учитель. Чого ж бажаєш від мене?
— Перше: кілька хвилин твоєї присутності. Звичайно, з допомогою екрана.
— Згода. Кілька годин зранку у мене вільні.
— Друге: мені потрібна ще одна дівчина. Ти знаєш, Зірнице, що Космічна Група повинна бути гармоній-ною. Для цього потрібна рівновага Начал.
— Подруга потрібна Ясноцвіту? — строго запитала Велика Матір.
— Так.
— З цим треба обережно, — задумливо сказала вона. — Не поспішай.
— Але ж скоро — Великий Іспит для групи. Без необхідної повноти Іспит небажаний.
— Я сказала — зачекай. Я сама поговорю з ним сьогодні.
— Я цього й бажав, — зрадів Сонцезір.
— Ну от і гаразд. Ще що-небудь?
— Третє: нам потрібна енергія для проникнення в інші виміри. Сьогоднішня лекція — на цю тему.
— Надовго?
— Хвилин десять.
— Гаразд. Я зв’яжуся з Радою Старійшин. Вони розпорядяться. Про час повідомлять тебе з Центрально-го Енерговузла Землі. Все?
— Все.
— Я буду чекати. Викликай мене упродовж години. Велика Матір послала Сонцезору привітну посміш-ку, махнула ледь помітно рукою. Екран згас.
Учитель полегшено зітхнув, поглянув на хронометр. Наближався час зустрічі з вихованцями.
Сонцезір зайшов до спільної їдальні. Там вже нікого не було. Учитель приязно всміхнувся. Напевне, зі-бралися в аудиторії і ждуть. Знають, що сьогодні буде щось незвичайне.
Він переглянув список страв. Вибрав собі ананас, яблучний компот. Швидко поснідавши, рушив нагору, до центральної аудиторії.
Його вже чекали. Двері до залу відкрив Ясноцвіт.
Сонцезір зупинився на підвищенні, оглянув свою групу. Всі учні, привітавшись з Учителем, стояли. Во-ни ніби чекали чогось від нього.
Учитель збагнув їх настрій. Наказавши жестом сідати, мовчав. Дивився на рідні, близькі обличчя, думав.
Незабаром розлука з ними. Надовго. Це буде Великий Іспит, або, як звали його педагоги Землі, — Іспит на Людину.
Важко буде Сонцезору розлучатися з вихованцями. Уже зараз дрижать, напинаються туго незримі ниті зв’язку, які міцніли протягом багатьох років. Недарма Учитель вкладав у кожного з них серце і душу, знання і весь свій час, досвід і любов. І тепер не можна сказати, що учні його — це щось окреме від Учителя. В кожному з них — його частка, зернятко його ідей, його безсонних ночей, його волі і бажання. А коли зернятко виростає згодом у могутнє дерево — хіба дерево і майбутні плоди його не завдячують всім, що матимуть, колишньому непомітному зерну?
Чи витримають учні важку Дорогу? Чи не зігнуться, не впадуть під натиском бурі?
Колись життя саме посилало тяжкі випробування кожній людині. А тепер відсутність хаотичних перепон замінюється іспитами, призначеними Учителями, перед тим, як групи учнів вступають у самостійне життя.
Сонцезір з надією і вірою оглядав принишклих, здивованих вихованців, ніби хотів заглянути в глибину їх сердець.
Космослав. Найстарший з них. Йому — вже сімнадцять років і три місяці. Могутня, широкоплеча по-стать. Гордовита постава голови. Він схожий на античного героя. Чорні кучері, бліде обличчя, палаючі темним вогнем очі. Здається, що всередині його весь час горить світильник, який не дає йому спокою, пориваючи все вперед і вперед.
Так воно і є. Космослав ніколи не задовольнявся знаннями, які здобував від учителів та книг. Він ненаси-тно прагнув все більшого і більшого, він ніби бажав поглинути в себе, в свій спраглий мозок весь неосяжний Космос. У цьому Сонцезір відчував щось тривожне, хоч і відзначав потай геніальність старшого учня.
Вже в п’ятнадцять років Космослав легко проаналізував теорію відносності Ейнштейна і розкритикував формули так званої "сферичності" часу–простору.