Поцілувалися щиро. Смутна Маруся, змарніла — де її кров та врода з лиця поділися. Теж ніби хворіла. Розбалакалися. Тут-таки, в тюрмі, Федь, суд оце був: засудили на каторгу.
— Ой лишенько! — схлипнула Катря.— Ну, як же його жити тепер в світі білому?
— Треба якось жити,— сказала сумно Федьчиха й зітхнула важко. Потім іще стала розповідати за себе. Без роботи зосталась. Там на заводі звільнили були через Федя, що отакий він, як більмо їм на оці. Стала, була, на тютюнову фабрику. Та й теж недовго: майстер чіплятися почав. Та ще як довідавсь, що чоловік у тюрмі, так просто й заявив: "Хоч до мене ходи, а, як ні, то призведу, що сама на Катеринівську підеш полтиники заробляти". Ну, терпіла, терпіла та й захаркала очі. За це й звільнили. Трудно жити. На слобідці, як після чуми, скільки того народу перебито, забрато. Та й ті, що зостались,— багато без роботи сидять, без шматка хліба з дітьми малими. Оце недавнечко одна отруїлася — двоє дітей залишилося. А скільки звихнулося.'Як молода та коли ще вродлива, а безробітна — отак звечора і йдуть, як на роботу, на ту ж таки Катеринівську вулицю.
— Ой горенько,— журно й розпачливо хитала Катря головою.— Ну, а з чого ж ти, дочко, живеш?
— Ходжу де підлоги мити, шмаття перу. Не знаю, що далі буде, та думаю так, що ні труїтися не буду — дітей не посиротю, та й на Катеринівську нехай не виглядають.
Тоді поблизу збоку злий жіночий простуджений голос (видко, все чула):
— Не зарікайся, чесна. Всі ми були такі. А от як візьмеш дитину до грудей, а замість молока та сукровиця піде. Яка ти тоді станеш!
Жінки обидві разом глянули в той бік. За два кроки од них стояла худа, змарніла молода жінка з дитиною на руках і з кошиком. Очима у великих синцях жорстоко дивилась на них. І щось було в її змучених очах моторошне, наче з кручі над ямою себе в одчаї взріла. Маруся стривожена одвела погляд од її очей і раптом затулила долонею лице й затремтіла в німому риданні.
— Дзелень, дзелень!..— забило на вежі, видко, дев'яту годину. І в ту ж мить жінки з клунками рушили до тюремних воріт, однак не підступаючи близько — по стежку, втоптану у снігу вартовим. А згодом одкрилося в воротях віконце й стали приймати для в'язнів передачу.
Та Катрі з Докією Петрівною не скоро випало: людей таки дуже багато. Уже коли ті гудки прогули на обідню перерву і після обіду вдруге, а ще й потім не зразу підійшла їхня черга. Аж задубіли обидві, ноги й руки заклякли. Не догадалась Докія Петрівна заздалегідь написати цидулки, а потім як стала — ледве вивела каракулями. І собі, й Катрі. І передали разом: одна — валі'зку, а друга — клуночок. Ще й додала Катря словами, що в лікарні лежить, щоб легше було знайти. І так не відходили вже, стояли поблизу, на відповідь чекаючи.
Першій Докії Петрівні була відповідь — хвилин, може, за десять повернули порожню валізку і записку коротеньку, що все одержав, що суду не було ще, і щось далі було, *але старанно закреслено другим олівцем. А невдовзі гукнули й Катрине прізвище: "Гармаш". Подали клунок, навіть і не розв'язаний. "Нема такого". Катря розгублена взяла клунок, а вже тоді у віконце благально:
— Та як же нема? Та де б же він? У лікарні ж, кажу.
— Раз нема, значить, нема,— одрубав передатчик.— Давай далі!
Катря в розпачі нетямущими очима глянула благально на жінок, що обступили її. Але вони тільки зітхали співчутливо. Нарешті, котрась раду дала — піти в контору дізнатись. Не мають права, мусять сказати, де поділи. Це ж людина-таки, не будь-що. А ось зараз за рогом Тюремної вулиці і вхід до контори.
— Атож, Катре, більш нічого, як у контору піти треба,— сказала Маруся і взяла в неї клуночок з рук, подержить тим часом.
Катря пішла. І не верталася довго. Маруся ждала тут її біля воріт, у черзі, потім і собі пішла до контори. Стала біля ґанку піджидати. І ось вийшла, нарешті, Катря з дверей, плаче. Маруся до неї мерщій.
— Що таке, Катре? Що трапилось? — І вже сама догадалась: в руках несла Катря (думати більш нічого) стареньку, побиту _міллю кожушину, видко, Юхимову, й великі чоловічі старі виброджені чоботи. Більше вже й не допитувалась. Стала заспокоювати сердешну, розговоряти, що слізьми горя не виплачеш, що і так хвора та немічна, а ще як так убиватися; що берегти себе треба, бо не дай бог щось трапиться,— на кого ж тоді діти зостануться.
— Ой діти-діти! — Катря склепила в тузі очі й тихо, неначе заперечливо, хитала головою.— На кого ж ви тепер зосталися, діти мої?
Раптом ніби згадала щось і заціпила себе. Тихенько поклала на сніг кожуха і чоботи, старанно закуталася теплою хусткою і знову взяла в руки кожух і чоботи.
— Кажуть, що з рани... помер,— вимовила тихо, як би подумала вголос. І помовчавши трохи: — А від кого ж рана?!
Лице сухе й суворе в жінки. І вже не плакала, хоч і стояли очі повні слізьми, як криниці водою. Катря нахилилась і без рук витерла очі об стару Юхимову кожушанку. А затим, мовчазна і неприродно рівна, тихо пішла од тюрми.
XXIX
Дома вже був Павлуша, вернувся з гімназії, коли Докія Петрівна після оборонця зайшла до нього на квартиру до Якубовських. Чепурненька покоївка, що вийшла на дзвінок, упізнавши Павлушину матір, привітно всміхнулась і помогла роздягтись. Потім шмигнула кудись у двері. І майже в ту ж мить з дверей із їдальні, як гуска, перевалюючись з ноги на ногу, вийшла господиня, Віра Михайлівна. А за нею слідом Павлуша. Зашарівся з радості.
— Ви це просто з вокзалу, мамо?
Мати хотіла вже відповісти, але Віра Михайлівна перепинила її.
— Іще набалакаєтесь. Іди, йди, Павлушо, дообідуй. Мама нікуди не втече. Я вже постережу. Іди.
Хлопець знехотя вийшов з кімнати. А господиня з Докією Петрівною посідали до хлоп'ячого робочого столу, що стояв посеред кімнати. Віра Михайлівна й розмову почала. Не стільки з цікавості, як "для годиться", спиталася, яким це поїздом, та що чути про Макара Івановича, та як там на селі зараз. Докія Петрівна розповідала, але всі думки її вертілися навколо одного — Павлуші. На нього вона й звела-таки, нарешті, мову. Мовляв, що це з Павлушею — худий отакий? Чи він не хворів часом? Віра Михайлівна оживилася:
— Еге ж. Уже й сама думала, до лікаря водила. "Від перевтоми",— сказав. А від чого та перевтома? Занімається не більше, як і раніш. Коли б не менш іще, бо двійки став приносити. Апетит нівроку. А от— сон — поганий. Іноді полягають, підійду,— наслухаю: ті два, чути, сплять. А він і в ліжку ворочається.
— За батьком, мабуть,— зітхнула мати.
— А ви думаєте! Чи легко хлопцеві переживати оце все. Та й взагалі — час такий неспокійний. Це вже втихло трохи. А то ж як на війні було: стрілянина, з гармат же били, як барикади розбивали. Я от сама,— бачили ж мене влітку,— хіба остільки сивини було в волоссі! А то ж така дитина. Ну, а тут іще й з батьком. От і смутиться хлопець.
І певну рацію Віра Михайлівна мала, думаючи так. Хоча й не цілком. Дійсно, пригода з батьком спершу просто приголомшила була Павлушу. І жаль було. Але більше було жаль себе та матір. Тоді ж на різдво як приїхала,— схудла, змарніла за кілька днів. Як це вони й будуть тепер самі жити! І хоч тішила мати, що й старшина Чумак, і отець Ксенофонт обіцяли на його користь покази давати, дуже не вірилось, що з цього щось вийде. Та хоч і не засудять,— пригадував розмову дядька Сави з матір'ю,— однаково із школи то напевне звільнять. Куди він тоді? "Догрався з вогнем!" Єдину надію покладав Сава Петрович на Галагана: зв'язки в нього і в суді, і з інспектором земських шкіл. Аби тільки захотів. Зараз то немає що навіть і натякати йому про це: лютий дуже за свій маєток. Пізніше нехай, як уляжеться трохи. Оце одна надія. "А без руки хоч і випустять; після суду, куди він? Що ти сама, Докіє, на двадцять п'ять карбованців робитимеш? А Павлуша як?"
Оця розмова глибоко врізалась у пам'яті хлопцеві. Ще увічливіший, запобігливіший став з Ґалаґаном. На улиці при зустрічі, хоч би й через улицю з другого тротуару, завжди скидав шапку й розкланювався. І все шукав нагоди, щоб свою відданість йому виявити та й ласки запобігти. А нагоди все не траплялось. Став тоді хлопець в самій уяві своїй вигадувати всякі пригоди й переживати їх, тікаючи од неприємної дійсності в привабні мрії.
І особливо привабна була одна, що наштовхнув на неї випадок.
Якось побачив Павлуша у Лесі Мілоччин альбом. До половини він уже був списаний віршами подруг "на спомин". Павлуша прочитав усе підряд — дурні вірші.
Мила роза, Мила цвет, Мила розовый букет...32 —
і таке подібне.
Попадались й хороші вірші. Один особливо вразив Павлушу. Починався він такими рядками:
Только утро любви хорошо,
Хороши только первые робкие встречи...'
Глянув на підпис — "Н. Михно". (Це старший брат Вови,—чотирикласний. З ним чи не найчастіше Павлуша 1 й зустрічав Мілу.) "Так он воно що!" І не міг уже стриматись, щоб і собі в альбом не вписати щось свого навперебій "суперникові". Довго думав, підбирав усе щось незвичайне, щоб не тільки поряд з Кольчиним, а серед усіх вирізнялося.
І надумав написати українського вірша. Вибрав з "Кобзаря" — теж було про кохання. Чепурненько виписав на сторінці і підпис: "П. Діденко". Прибіг другого дня до Лесі схвильований: яке враження справило на Мілочку. Леся розповіла, нібито розсердилась дуже: що це альбом тільки для найближчих друзів. Але потім пересердилась. Розповіла, що папа, прочитавши, похвалив. Сказав, якщо сам Павлуша написав це, то дуже хороший вірш, просто-таки поет росте з нього. Допитувалася й сама Мілочка в Лесі, чи справді-таки сам написав. Павлуша зрозумів, яка це мить важлива для нього. "Справжній поет росте!" — "Да,*це не погано для початку!" Звичайно, Павлуша розумів, що на одному вірші, та й то чужому, далеко не заїхати, треба все нові та нові. А де їх взяти? Щоправда, "Кобзаря" б іще хватило надовго, та він не такий дурень, щоб не розуміти, яка це непевна річ, як легко на цьому "зрізатись". До того ж трохи неприємно було й від свідомості, що все це сталося ніби через якесь шахрайство. Ні, треба самому-таки вірші писати. Став пробувати — не виходило. Тоді хоч-не-хоч знову-таки вдався до "Кобзаря". Тільки тепер уже був обережніший: не списував цілого вірша, а два рядки з одного, потім підбирав до них з другого.