— Пробачте, що я зачепився за ваше плаття. Ви можете вважати мене дріб’язковим і…
— Заспокойтесь, прошу вас, — сказала Аміна, — я про вас зовсім іншої думки.
— Дякую. Так що з доктором Візнером?
— Він жде вас у своїй віллі.
— Де це?
— В околицях Бейрута. Я мала б сказати: Великого Бейрута. Але це не дуже далеко. Над морем. Тихо. Доктор Візнер любить тишу. Ви, мабуть, знаєте це?
— На жаль, я з ним незнайомий. Мені просто сказали, що він тут, а для мене було б корисно й повчально…
— От і прекрасно! То ми можемо їхати?
— Їхати? Але чим? Я не замовляв машини… Хотів побачити… відчути вулиці Бейрута…
— От і гаразд! Тепер ви відчули і ми можемо їхати. Згода?
— Власне, я не маю нічого проти. Але чим їхати?
— Ідіть за мною, і ви все побачите…
В сусідньому провулку стояв досить розчухраний "віліс", але Аміна підійшла до нього з такою гордістю, ніби то був принаймні броньований шестидверний лімузин для коронованих осіб.
— Прошу, — показала вона, — раджу на заднє сидіння. Коли почнеться стрілянина, негайно випадайте з машини і притискуйтесь до землі.
— А що? Нас справді можуть обстріляти? — наївно поспитав Лукас.
— Дивуватися будете, коли нас не обстріляють. Ми вже їдемо, чи як?
Він зігнувся на задньому сидінні, Аміна дала газу й зірвалася з місця з швидкістю не меншою, ніж шістдесят миль.
Їх обстріляли двічі, що можна було вважати великим везінням. Перший раз це сталося мало не в центрі міста, стріляли звідусіль, навіть мовби з-під землі, але Аміна, заспокійливо махнувши Лукасові, вирвалася з тої загрозливої зони з такою зухвалою легкістю, ніби це була просто гра.
Але вдруге били вже по них, Аміна закричала, щоб Лукас випадав з машини, вона вилетіла з "віліса" на другий бік, встигла вихопити з-під сидіння короткий автомат й сипонула кілька злих черг туди, звідки свистіли кулі. Постріли не діляться на чоловічі й жіночі. Нападники не знали, що їм відповідає жінка, і ганебно відступили, Аміна ж, зовсім не дбаючи про своє торжество, а тільки заклопотана тим, щоб довезти цього молодого американця туди, куди вона повинна була його довезти, мерщій стрибнула у машину, покликала Лукаса і гнала далі вперто, відчаєно, несамовито.
Ось тобі й зелене дівчисько!
Лукас посміювався, думаючи, як би сприйняв цю божевільну їзду обережний і добропорядний містер Ор. Але містер Ор десь ще спав, як кажуть американці, "without wheels in his head", без коліс в голові, а тут колеса крутилися з дикою швидкістю, щохвилини наближаючи Лукаса до доктора Візнера, відважного представника американської психологічної науки на цих безмежних обширах, де так трагічно переплуталися найвищі знання і найдикіші забобони.
Машина зупинилася так несподівано, ніби ткнулася радіатором в кам’яну стіну. Лукас спам’ятався тільки тепер. Де він?
Напіврозвалена будівля над самим морем. Школа, казарма, спортивний комплекс? Одразу не збагнеш. Скелястий берег. Байдужа бірюзова вода. Незвична тиша. Тільки дихання води, мов зітхання вічності…
— Це що? — спитав Лукас. — Куди ви мене привезли?
— Куди треба, — сказала Аміна знову, як при останній стрілянині, висмикуючи з-під сидіння автомат і чомусь наставляючи його на Лукаса. — Вилізай, паршивий америкашка, і вперед, не озираючись.
З будівлі над морем тим часом вискочило двоє хлопців з автоматами, підбігли до машини, мовчки наставили зброю на Лукаса.
— Куди ви мене привезли? — намагаючись бути спокійним, звернувся Лукас до Аміни, яка спокійно обійшла довколо "віліса" і приєдналася до хлопців. — Де доктор Візнер? Я вимагаю, щоб мені пояснили!
— Містер, — насмішкувато сказала Аміна, — ці хлопці не розуміють англійської. А ще: вони мають звичку спершу стріляти, а вже тоді слухати, що їм кажуть. Раджу їх не дратувати. Ми приїхали. Велком! Мархаба![39]
Вона пішла до дверей будівлі, показуючи рукою, щоб Лукас рушав за нею. Автоматники сунули за ним, мов приклеєні.
То був спортивний зал, майже цілий, тільки в одному місці пробита стеля, але все інше ціле, на вікнах гратниці, підлога покрита пластиком, по кутках— купи поролонових матів, попід стінами розставлено інвентар, в протилежних кінцях залу — баскетбольні щити з осиротілими кошиками. Принаймні такими вони здалися Лукасу, якому здавило горло при погляді на ці простенькі нитяні сіточки, що ними пробувало впіймати його життя. Яка зустріч і де!
Мабуть, привезли його сюди тільки тому, що вікна зарешечені. Дуже зручно для в’язниці. Здається, Піночет перший показав приклад раціонального використання спортивних споруд, загнавши на стадіон своїх політичних противників. Але чий противник він, Лукас?
Він озирнувся. Хлопці з автоматами зникли. Аміна стояла в тім кінці спортзалу, де були роздягалки, свій коротенький автоматик вона тримала націлений на Лукаса.
— Я не розумію! — пробурмотів він. — Що це все означає? Де доктор Візнер?
— Влаштовуйся от там під стіною, сидий не рипайся, — спокійно порадила дівчина. — Твій доктор встиг злиняти. За ним прислали військовий вертоліт, і тільки це його врятувало. Зате попався ти.
Лукас згадав, як він довірився цьому зеленому дівчиську. Ніби якесь наслання!
— Це просто смішно, — нервово розминаючи плечі перехрещеними руками, вигукнув він. — Я подорожую як турист і не маю ніяких намірів встрявати в ваші заплутані справи!
Аміна поглянула на нього майже співчутливо.
— Містер, не мороч мені голову! Американські туристи всі старі. А молоді — коли не морські піхотинці, то шпигуни.
— До вашого відома, я вчений! Який з мене може бути шпигун?
— А хіба хто каже, що ти не вчений? Тепер шпигунами дурнів не посилають. Кому сказала: сядь отам і не стовбич у мене перед очима!
Лукас ніяк не міг зрозуміти всієї загрозливості свого становища. Він спробував пожартувати:
— Ви хоч скажіть, хто ви: шиїти, мароніти, палестинці, ісмаїліти, ліві, праві, середні?
— Нащо це тобі?
— Щоб я знав, кому молитися: аллаху, Христу, палестинським керівникам…
— Молися своєму президентові, який повсюди всовує свій зад! — презирливо промовила Аміна.
Вона так і сказала "got a bug up his ass", і тільки ці грубі слова в устах дівчини нарешті привели Лукаса до тями, і йому не те що стало страшно, а якось байдуже до всього, що з ним станеться, і взагалі до всього на світі.
— Виходить, я заложник? — мляво поцікавився він, — Це, здається, зараз модно? Може, ви хочете виміняти мене на сотню палеетинців? Але навряд чи за мене щось вам дадуть. Сам не являю ніякої цінності. Державного становища не займаю. Маєтку ще не заробив. Тільки борги.
Аміна мовчки всілася на стільчик під стіною, поклала автомат собі на коліна. Стулки її так званого плаття вільно випускали на простір смагляве дівоче тіло, і Лукас повинен був визнати, що ноги в Аміни просто грандіозні, але йому було не до дівочих ніг.
Він тяжко опустився на поролонові мати (до речі, теж оливкові), трохи посидів, незручно зігнувшись, тоді пересунув наперед свою торбу і вжакнув змійкою.
Аміна одразу підхопилася і наставила на Лукаса автомат.
— Гей, містер! Сиди тихо, бо я можу зробити з тебе кетчуп!
Лукас усміхнувся. Все ж приємно знати, що цивілізація проникає в найдальші закутки планети. Ця дівчина могла б пообіцяти, що пустить з нього гранатовий сік, зробить з нього шашлик, перетворить на пасту з сезаму, але сюди вже дійшов кетчуп, і ось ця східна красуня погрожує представникові західної гемісфери[40], що доведе його до консистенції саме цього продукту.
— Я хочу дістати з торби не лазерний пістолет, а лист від коханої дівчини, — доволі миролюбно пояснив він. — Читати мені не заборонено?
Аміна мовчки стежила за кожним його рухом. Не заспокоїлась, поки не переконалася, що він справді має в руках невеликий пакет і що в пакеті, здається, не пластикова бомба, а тільки папір.
А Лукас розривав пакет вже нетерпляче, бо в каїрському конверті з грифом готелю "Семіраміда" був фірмений конверт фонду "Імансипейшн", в ньому — конверт з "Магнолії", все це нагадувало артишоки з учорашньої вечері з містером Ором з тою різницею, що в артишоках він так і не добирався ні до якого ядра, а тільки випльовував пірця, а тут у сповитку всіх офіціальних конвертів нарешті знайшов вузький конверт, обклеєний різнокольоровими марками і з адресою, виписаною рукою Пат.
Лукас рвав конверти, як свою душу. Знала б Пат, де він і що з ним!
Обережно вивільнив він лист, розправив аркушики з примхливим почерком і заглибився в читання.
"Мій маленький баскетболістику!
Тебе ще не переманили з "Магнолії" в "Чепін" або "Сен-Тімоті"[41]? Я не хочу, щоб ти помер од туги, як Лен Бейас[42], і тому не стала затримуватися в високих широтах і вже розгойдуюсь на сороковій паралелі, яка незримо поєднує такі далекі одна від одної точки на земній поверхні; Ньюпорт і Самарканд. Тільки подумати; ти в маєтку "Тамерлан" на краю американського континента, а я в самому серці Азії — коло могили Тамерлана!
Я здійснила подорож, про яку можна б написати навіть у "Нью-Йорк таймс", а "Нешнл ревю"[43] заплатив би шалені гроші за репортаж, виготовлений за його паскудними рецептами. Але "Нешнл ревю" не діждеться від мене й рядка. Хіба що написати їм про лорда, який озвірів од зброї? Це — будь ласка. А про цю подорож я напишу тільки тобі, мій безслідний коханий.
Від проіржавілого наскрізь лорда я хотіла втекти до Франції або до Італії, але в останню мить передумала і опинилася в літаку, який перекинув мене через усю Європу — ти вже здогадався? — до Москви! Аеропорт Шереметьєво — чи не вчувається тобі, chere amie[44]? По-російськи я знала тільки "ікра", "водка", "Толстой" і "Достоєвський". Мене лякали, що туристів там приймають тільки групами, а одиночних повертають назад одразу з аеропорту, вважаючи шпигунами. Звичайно ж, усе це виявилося низькопробною брехнею. Довкола було безліч руських, які прекрасно володіють англійською. Мені одразу дали перекладача, справжнього молодого джентльмена, стриманого, мов принц крові. Звали його Міша, ім’я просте й ласкаве, але сумніви й підозри терзали мою американську душу, і я не стерпіла, спитавши Мішу:
— Ви з КДБ?
— Вам треба було заздалегіть прислати заявку в "Інтурист", щоб до вас прикомандирували співробітника КДБ, — сказав він, не приховуючи іронії, — я ж тільки студент-філолог, який підробляє, щоб доточити трохи до стипендії.
Коли б Міша став виправдовуватися й заперечувати, підозри в моїй душі розрослися б, як тропічні джунглі, але він просто вбив мене своєю іронічністю.
— Ви навіть не заперечуєте такого факту, що у вас є КДБ?! — вигукнула я.
— А чому б ми мали заперечувати? Хіба ми не маємо права дбати про безпеку своєї держави? По-моєму, в Америці про свою безпеку говорять набагато більше, ніж у нас.
— Говорять? — гірко засміялась я.