– Як там Віра?
– Потерпіть. Краще раз побачити, аніж сім раз… Є в нас така приказка.
Лікарня нова, у вестибулі, як заведено, сувора чергова, кілька хворих у заношених халатах шепочуться по кутках з відвідувачами. Сікора лишив унизу художника і притьмом злетів на третій поверх у хірургічне відділення. Його зустріли стримано. Мовляв, так рано не приходять за тими, кого виписують. Ще буде консиліум, порадяться, перевірять останні аналізи. І, взагалі, чого поспішати? З переломом ноги не слід квапитися. Краще зайвий день побути під наглядом лікарів.
– Який перелом? – збілів лицем Сікора. – Моя родичка поранена. – Слово "онука" йому не далося, не уявляв себе "дідом".
Виходила плутанина. Миттю погукали з ординаторської лікаря, вийшов в чисто накрохмаленому халаті, лице байдуже, відсутнє. Не дивлячись на Сікору, схилився над журналом обліку, довго щось там вишукував, звіряв, водив олівцем по рядках. Врешті підвів очі і запитав хрипко:
– А ви хто їй будете? Чоловік? Брат?
– Даруйте… це моя онука, – зважився врешті на незвичне слово Сікора. – Бачите… тут ситуація… Приїхав з Америки її чоловік. Він внизу, і я оце зайшов за нею.
– Ви щось не теє… Хвора старша за вас, а ви кажете: онука! – Лікар криво посміхнувся. Йому, видно, спало на думку щось недобре. Він знову втупився в журнал обліку, засопів носом і враз пожвавішав, наче спіймав за руку злодія: – Ви нас не плутайте! Ми не ту виписуємо, за якою ви приїхали. На виписку сьогодні Сікорська Галина Павлівна. Якраз після перелому ступні. Упала з ґанку, і ми тут рятували їй ногу. А ви говорите про Віру Олегівну… Стоп! Є й така. – Лікар став ще впертіше вишукувати щось у журналі, мовби розгадував складного ребуса. – Та ви ж її родич Сікора! Передача була про вас по телевізору… Вибачте, дорогий, ми трохи заклопотані. Доводиться чергувати мало не щотижня. А ваша Віруня… онука чи що… – лікар загадково хмикнув, – її давно немає. Ще тиждень тому виписалась. За нею навіть приїхали… Хто її забрав?… Оксано Серафімівно, ви не пам'ятаєте, хто чекав унизу на Віру Олегівну?
Огрядкувата старша сестра стенула плечима і уникливо заявила, що це їй не положено знати. Були якісь женщини. В чорному, в чорних хустках, як монашки. Вклонилися чемно, забрали її речі… ну, не речі, а такий собі кульочок з женською білизною, і – в дорогу.
У Сікори засіріли перед очима кола, ноги послабли, загупала в скронях кров. Віруня щезла! Як у чорну воду впала. Це вдруге вже… Його люба онучка (а таки онучка, онучка!) виїхала кудись з невідомими жінками. Добровільно, без шуму і протесту… Начебто всім на зло.
– І не сказала куди поїхала? З ким? – спробував Сікора витягнути бодай якусь краплинку істини із похмурої старшої сестри.
Та від старшої сестри годі було чогось довідатися. У неї була одна відповідь: їй того не положено знати!
– А, може, в палаті хтось знав?..
– В палаті?.. – задумалася сестра-жалібниця. – Одна дівчина в неї в палаті лежала з нею. Авжеж, Соня Санчук, із сімферопольського м'ясокомбінату. Усе шепотілися між собою, наче мали якусь спільну таємницю. А почалася їхня дружба з того, що коли Вєрочку привезли сюди з раною і хутенько повезли на операційний стіл, то виявилося – треба крові їй для переливання, а у неї була кров по групі і по резусу така, що в лікарні у нас не знайшлося, хоч пробі кричи, і тоді стали опитувати декотрих з видужуючих, і одна дівчина, отаж Соня Санчук із Сімферополя, що лягла до нас з апендицитом, загалом здоровенька і по групі підходяща, зголосилася: беріть мою скільки треба! Мені не жаль для молодої женщини!
Сікорі зблисла в очах надія:
– То дозвольте мені погомоніти з Сонічкою?
– Виписалася також, – сказала строго і безапеляційно сестра-жалібниця, хоча при цих словах в очах її засірів туманець печалі. – Позавчора тато за нею приїздив, взяв додому. – Старшій сестрі наддалося доброго настрою: – Можемо дати її адресу.
"Хоч це вдалося", – кисло подумав Сікора і записав у блокнот адресу Соні-добросердниці.
Коли зійшов у вестибюль і розповів американцю про нову пригоду, той на коротку хвилю занімів. Лице йому стало білим, і губи сіпнулися, наче в судомі болю.
Сікорі стало його жаль. Мав би себе жаліти, за свою рідну онуку побиватися, а проте кинувся втішати художника. Взявши його за руку, мовив йому з чоловічою прямотою: мовляв, жива вона і здорова, видно, тяжко переживала, катувалася в самотині, і зрозуміти її можна, коли отака втрата. Та й подалася ж кудись добровільно, без примусу і грубого насильства. А куди подалася – хутко з'ясується. Зрештою, є адреса…
– Спасибі вам, містер Сікора, за співчуття, – сказав розчулений художник. – Якщо міс Віра думала весь час про мене і зникла через мене, вірніше – через мою загибель, як їй уявлялося, то, може, варто б сповістити її, що я живий, їй треба повертатися в місто, і все буде добре. По-нашому – о'кей!
– О'кей то о'кей, – замислився Сікора. – Тільки де ж вона зараз?
– Дайте мені адресу, і я поїду в Сімферополь до її подруги.
– Може й так, – знову потер в задумі чоло Сікора. – Жаль, у мене служба на кораблі, а то б я вирушив з вами.
– Не треба, містер Сікора, – скромно кинув художник. – Я попрошу мера, і він мені допоможе. – Художник багатозначно гмикнув, пригасивши посмішку. За сто мільйонів доларів мав право на таку послугу.
– Може, і мій татусь попросить. У них тепер дуже добрі стосунки.
– Ще й які добрі! – зрадів Сікора, якого в душі починала трохи дратувати віруньчина легковажність.
– Ідемо до господаря міста. Хай включається в діло.
Поїздка в Сімферополь нічого путнього Теренсу не дала. Софійка зустріла його у своєму маленькому будиночку на околиці міста настрашено, спершу й у хату не хотіла впускати. Простеньке собі дівча з коротенькими кісками, кирпатий носик в ластовинні, перелякані очі. Чого вам треба, мовляв? Хто ви? Якщо з міліції, до завертайте назад! Нічого не знаю про Віру Олегівну, виписалася з лікарні і кудись поїхала. Сама поїхала, ніхто її не силував!
– Може, дозволите мені зайти, – неоковирною українською мовою попросився американець.
– У мене не готель! – відрізала досить грубо дівчина і тут же, ніби вибачаючись, додала: – Не прибирала я ще хату, звиняйте! – їй було ясно, що перед нею делікатна людина. – Гаразд, заходьте і сідайте отут о, – вказала вона на стілець в кутку крихітної кухоньки. – Ми з мамою живемо. Вона на роботі, а я… мені ще положено три дні больничного. Після операції.
– Знаю, – закивав слухняно художник. – Ви ногу пошкодили собі. Не переживайте, скоро загоїться.
– Авжеж, загоїться.
Софійка дивилася некліпно на худорбастого, в сірій джинсовці хлопця (чи, може, дядька), і він усе більше видавався їй наче знайомим. Справді, схожий на іноземця, на отого самого американського художника, про якого їй розповідала в нападі відвертості Віра Олегівна. Проте все ж таки зважилася уточнити: – Скажіть, ви справді аж звідти? З Америки?
– Клянуся. Ось мої документи. – Теренс спробував добути з нагрудної кишені портмоне.
– Господі! – враз забідкалася в нападі жалю Софійка, – Вас же викрали бандити! І цілий місяць від вас не було ніяких чуток. Віра Олегівна навіть їздила на дачу до Президента… Ні, не на дачу… забула куди… А потім бандити в неї стріляли, їх стільки зараз розвелося в Криму. Лишенько! То Віра Олегівна, слава Господи, не вмерли. їй операцію зробили, і ми з нею лежали в одній палаті. Така славна женщина!.. А коли її привезли поранену, була як мрець. Я бачила її…
– І дали їй свою кров, – вдячливо мовив художник, відчувши до дівчини раптову симпатію. – А тому я дуже прошу вас: скажіть, де зараз Віра? Ви, мабуть, знаєте?
– Знаю, – нахилила голову дівчина і густо зашарілася. Коротенькі кіски в неї тепер тирчали, як ріжки в упертої кози. Не піднімаючи очей, ледь чутно запитала: – Скажіть по-чесному… ви справді американець?
– Господи! Скільки ж можна доводити, – не розсердився, а чомусь звеселів Теренс. – Я – американець. Але, якщо говорити строго – по крові я німедь. Батько мій з Німеччини. Потім переселився в Штати, там він одружився, я світ побачив, став художником. – Теренсу закортіло похизуватися перед дівчиною, щоб остаточно схилити до себе її серце і змусити її до відвертості: – Цими днями мене нагороджено Нобелівською премією! Може, читали в газеті? Дуже серйозна премія!
– Не читала, – зізналася Соня. – А газети тепер дорогі, ми з мамою не купуємо їх. Більше дивимося телевізор. – Вона підвелася, запалила газову конфорку: – Хочете чаю?
– Спасибі, – не відмовився Теренс і дістав з целофанового пакета коробок солодощів. – Ось візьміть.
– Хай на столі буде, – кивнула Софійка. Сіла навпроти нього, широко розставивши лікті. Глянула йому в обличчя строгим поглядом: – Раз ви художник з Америки, то я вам вірю. І скажу вам таке, щоб ви нікому, жодній живій душі не говорили! – Її очі налилися слізьми. – Вона мені відкрилася, що без вас жити не хоче. Кінець! Бог забрав вас до себе, і вона піде до Бога!
Теренсу не все було ясно з її слів, мова її була затаємничена, думка уривалася. Тільки одне він зрозумів, що Софія мала на думці щось лихе, остаточне і безповоротне в житті міс Віри. І трагедія та була зв'язана з Богом, якому міс Віра наважилася себе віддати і все своє життя віддати. До Бога пішла вона! В услужіння йому! У вічність!
Запала тремтлива тиша. Теренс довго не міг знайти в собі мужність. Аж нарешті запитав пошерхлими губами:
– Ви знаєте, де вона похована?
Дівчина зиркнула на нього сполошено, її веснянкуватий носик сердито підскочив угору:
– Я ж не сказала: похована! Віра Олегівна пішла служити Богові. Пішла у монастир. У черниці. Щоб там назавжди зостатися по закону Божому.
– Ага… по закону… – промимрив Теренс. Тоді, подавлений, підвівся з-за столика, обвів невидющими очима кухоньку і рушив, не попрощавшись, на двір. Дівчина метнулась за ним.
– Почекайте… ви ж хотіли знати… – Вона вчепилася Теренсові в руку. – Хоч Віра Олегівна просили не говорити нікому, але я вірю вам. – Її голос забринів сльозами: – Скажу вам, де вона зараз.
Це його зупинило. Він окинув її недовірливим поглядом. Стояли в тісному дворику на стежці, що вела до воріт. Дівчина якийсь час вагалася, однак намір відкритися до кінця подолав у ній нерішучість, і вона прошепотіла:
– Це в горах… Там є монастир Кара-Джу… ні, селище Кара-Джу, а монастир жіночий… Тільки не кажіть, що я зрадила її… Вона вас безумно кохає.