Де шукати голландця? Де та казкова стежка інків, про яку він стільки марив ночами?
Нарешті вони повернулися в хижу Палехо. Бунч підсів до професора.
— Я гадаю, Василю Івановичу... — почав обережно, ховаючи очі в себе на колінах, — що ми тут нічого не знайдемо.
— Мабуть, що так, — згодився Крутояр. — Жодного сліду!
Бунч важко засопів.
— То коли ж назад? Завтра?
— Так, Кириле Трохимовичу, завтра.
— Треба поговорити з Палехо. Без провідника ми не впораємось.
— Тумаяуа піде з нами.
Тим часом в хижі готувались до врочистого обіду.
Невисокого зросту жінка розстелила перед гостями циновку й почала викладати страви. Стіл індіанського вождя справді вражав щедрістю. Тут була смажена риба, печені папуги з бананами. В глиняному горщику на гостей чекала густа затірка "цяпу" з маніокового борошна. На великих пальмових листках лежали шматки вареного м'яса тапіра й пекарі — дикого кабана.
Всі заходилися біля їжі. Зголоднілим гостям страви індіанського касіка здалися розкішними ласощами. Не торкався до них тільки сам господар дому. Він сидів сонний, обважнілий, з якоюсь глухою печаттю суму й безнадії на обличчі. З подальшої розмови мандрівники дізналися, що вождя Палехо мучить лихоманка. Окрім того, він був пригнічений подіями останніх днів.
— Двадцять воїнів нашого племені загинули від стріл людей апіака, — сказав він і, запустивши пальці в густе чорне волосся на голові, став безжально роздирати собі шкіру.
Він розповів про те, як добросерді люди племені аре-куна, повіривши миролюбним запевнянням Ганкаура, вирушили до нього з щедрими подарунками. Жорстокі апіака напоїли гостей горілкою і потім безжально повбивали їх. Двадцять молодих хлопців не повернулись додому. Лише на третій день апіака повісили на деревах біля річки спотворені трупи юних арекуна.
Вождь витяг люльку і став набивати її тютюном.
— Ви чимось завинили перед Ганкауром? — спитав Крутояр.
— Люди арекуна нікому не чинять кривди, — зітхнув Палехо. — Люди арекуна хочуть сіяти маніок, ходити на полювання і жити зі всіма в злагоді. — Вождь глибоко затягнувся димом. — Чорний Себастьян гнівається на нас за те, що ми торік під час великих дощів прийняли в себе голодних каучеро й годували їхніх жінок і дітей. Чорний Себастьян лаяв мене, кричав, що застрелить...
І тут був Чорний Себастьян! Крутояр раптом згадав його слова: "Туземці ненавидять білих".
"Це ви сієте зненависть, сеньйоре Олів'єро, — подумав Крутояр, — Ви нацьковуєте людей апіака на людей арекуна. Ви боїтесь, щоб індіанці не порозумілися з нещасними каучеро. Ви винищуєте цілі селища..."
Коли Крутояр спитав Палехо, чи не чув той що-не-будь про білолицього мандрівника, вождь замислився. Потім підняв голову і сказав безбарвним, вимученим голосом:
— Білолиці приносять нам лихо. Ми боїмося білолицих.
Це була відповідь не стільки на слова професора, скільки на його власні таємні думки. Більше він не сказав жодного слова. Горе гнітило його душу, і він був увесь в полоні своїх гірких роздумів...
Сонце, пробиваючись крізь шпарини в бамбукових стінах, розсікає прохолодну темряву. Тремтять в його скісних стрілах дрібні порошинки, з темних кутків тягне прілим духом. Крутояр, розморений їжею, пригортає до себе сонного Олеся і слухає глухе бубоніння касіка.
Великий спис на сті'ні сяє в сонячному промінні. Спис довгий, гарно, зі смаком вирізьблений, з розкішною оздобою на держаку. Чорне дерево матово відбиває світло. Крутояр згадує щось, придивляється уважніше до списа, обводить очима просторе приміщення, і враз йому згадуються слова Тумаяуа: "Великий вождь Палехо забрав собі все, що належало по праву розподілу здобичі". Невже це з тієї печери?
Індіанець перекладає касіку професорові слова. Печера древніх предків! Великі подарунки добрих духів! Обличчя Палехо жвавішає, він з невластивою йому легкістю встає з землі, йде в куток хижі і незабаром повертається з потемнілими від часу речами: жіночим гребінцем, важким бронзовим наконечником для стріл і ще якимись кістяними дрібничками. Крутояр уважно роздивляється трофеї, передає їх друзям. Це все? Старий винувато розводить руками. Все. Він багато чого продав білим, які приїжджали до нього з льяносів.
І тоді в розмову втручається Тумаяуа. Є ще одна річ, але, мабуть, вона нецікава сеньйорам. Тумаяуа просить батька принести "священну книгу білих".
Палехо знову ніби прокидається від байдужості. Іде на жіночу половину хижі, довго там говорить з кимось, нарешті повертається. В руках у нього велика, в темній палітурці книга. Тумаяуа пояснює: коли в їхній сім'ї хтось захворіє, вони виривають сторінки і спалюють їх на вогні. І тоді злі духи незагайно покидають хворого.
Дикий, забобонний світ!
Крутояр бере книгу і з гіркотою відкриває затерту палітурку. Можна було б забрати її з собою, цікавий екземпляр середньовічної культури.
— Тумаяуа, — каже професор, — спитай свого батька, чи він часом не продасть мені цю річ?
Індіанець переказує вождеві Крутоярове прохання. Вождь ніби вагається хвилину, навіть усмішка сходить з його лиця, і губи щось мляво шепочуть. Він готовий віддати священну книгу, але тільки з одною умовою... Якщо сеньйор естрангейро дасть за неї білого порошку від пропасниці.
Білого порошку! Он воно що! Бідний Палехо, бідний, замучений лихоманкою Індіанський вождь благає порятунку для себе й своїх родичів.
— Скажи своєму батькові, — усміхається Крутояр, — що ми дамо йому багато хініну. Для нього, для його синів і для синів його синів.
Обмін зроблено. В Крутоярових руках старенька книжка, потерта, вигоріла, більшість листків в ній вирвано. Ті, що лишились, пожмакані, надірвані, не листки, а якісь клапті. Магічні листки! Скільки забобонної віри породжували вони в душах тубільців, яким дурманли-вим чадом труїли вони мозок нещасного касіка! З якого віку вона? З яких країв? Ні автора, ні титульних реквізитів. Цю книгу, як каже Палехо, його воїни дістали в іншому місці, з-під руїн старовинного монастиря. Може, вона розповість про загадкову стежку червоношкірих?
Після обіду касік вкладається спати. Тумаяуа відводить гостей у "громадський дім" — простору хижу під розлогими пальмами асаї. Там волого, тихо й дуже затишно. Під стінами лежать мішки з тютюном, — через кілька днів їх відвезуть на продаж до великої ріки. Гострий запах прив'ялого зілля п'янить і хилить на сон.
Як бути? Втома відбилася на обличчях мандрівників. Усі мовчать. Крутояр бездумно дивиться на похмуру стіну лісу, що підступає до самого селища, немов згуртований загін ворожого війська в чорних панцирах. Таємниця лишилася нерозгаданою. Заклик Ван-Саунгейнлера назавжди згасне в безгомінних нетрях.
Сівши на мішок з тютюном, Крутояр згадує останні слова молодого Тумаяуа: "Люди арекуна вдячні вам за любов і повагу. Вони завжди будуть пам'ятати своїх братів з далекої Радянської країни".
Самсонов і Бунч уже сплять. Олесь, охоплений дрімотою, вмощується в кутку на копичці сухої трави. Крутояр думає, що треба б і йому відпочити. Адже завтра до схід сонця вони вирушать у дорогу до селища каучеро.
Так, треба відпочити. Але сон втік у сельву, знявся кудись у сіре безбарвне небо. І раптом Крутояр згадує: він досі не заглянув у пошматовану книгу касіка Палехо. Як же він забув про неї? Крутояр сідає біля входу, спирається спиною об грубо тесаний стовп і на хвилину заплющує очі. "Люди арекуна вдячні вам за любов..." Він розгортає книгу, довгим, невидющим поглядом втуплюється в жовту сторінку.
Чіткі латинські букви виступають перед його очима, думка поволі загострюється, тягнеться до тих букв. Іспанський манускрипт!.. Святе письмо старого ченця...
— Ну, що ж, поговоримо з тобою, святий отче. Може, ти будеш щедрим на слова, — промовляє з тихим усміхом Крутояр і низько схиляється над книгою.
В КРАЇНУ "ЗОЛОТОЇ ЛЮДИНИ"
"...Жадоба розпалювала жорстокість, казкові багатства паморочили людям голови. Кращі королівські офіцери, забувши заповіді Христові, ставали грабіжниками й блюзнірами. Вони піддавали винищенню й загибелі багатолюдні поселення Нового Світу. І бог карав їх своєю десницею, І кидав їх напризволяще, і посилав мор на їхнє військо.
Таким був і безсердечний муж Гонсалес Пісарро, який ділами своїми осквернив добре ім'я іспанського кабальєро.
Як став його брат віце-королем нововідкритих земель, молодий Пісарро, запишавшись і втративши почуття християнської покори, зажадав від брата свого, від Франсіска, призначення на високий пост губернатора Кіто. І одержав він губернаторський пост, солдат одержав і зброю, і коней, І каравели.
А що мало було йому земель, завойованих і освячених перстом божим, зважився він на похід — за гори Анди, у казкову країну Маноа, в царство "Золотої людини".
340 іспанських вояків та 4000 індіанців зібрав Пісарро для великої конкісти. І всі вони, під грім барабанів та музику сурм, вирушили в похід, славлячи свого командира і радіючи наперед неймовірним багатствам.
Перші дні добрий настрій вів завойовників. Далека дорога рівно слалася попереду, коні жваво поспішали до зелених гірських пасовиськ. І, тішачись солодкими думками, сеньйор Гонсалес квапив людей, і люди, не маючи зла на нього, вибиваючись із сил, ішли за командиром.
Але далі гори почали крутішати, потоки шумовиті понеслися в прірвах. Поки дісталися до вершини, багато вояків і індіанців, зморених, побитих камінням, попадали на шляху. І великий страх опанував душу сеньйора Гонсалеса. Як бути далі? Куди поведе його дорога — до слави чи до смерті? Все нижче спускалися іспанці за високі Анди, в темні лісові нетрі, в жарку, таємничу країну. Бачили звірів, яких не знали раніше, людей зустрічали, що тікали їм з дороги. В лісі москіти пожирали солдатів, дерева хижо виривали з рук зброю, пустеля наганяла в душу жах і відчай. Все густішим, непроник-нїшим ставав ліс, не було їжі, не було води.
Сеньйор Гонсалес скаженів від безсилля. Не хотілося йому вірити, що замір його гордовитий приречений на ганьбу й загибель. І бив канчуком він своїх носіїв і рубав мечем солдатів, що непокору й острах виявляли до нього. Та бог позбавив його своєї підтримки, і не було йому вже відтоді більше ні просвіту, ні радощів.
Так дійшли вони до великої ріки, що текла з гір, і стали біля неї табором.