Жаїра. Том 2. На волі

— Але не всі з тим згодяться. Зрештою, я не хочу боротися за берло і корону, я без опротиву відступлю їх кожному, хто покажеться мудрішим і гіднішим від мене...

Жаїра раптом закрила йому уста рукою.

— Цить! — засичала. — Нема ні мудрішого, ні гідні­шого від тебе! Тільки ти і ще раз ти мусиш стати волода­рем! Я перегризу горло кожному, хто лише посміє стати тобі на дорозі!

Йому підлестили її слова, але все ж він уважав за обо­в'язок сказати:

— Не можна бути такою засліпленою, Жаїро. Звідки ж ти знаєш наперед, що серед тих, яким збираєшся пере­гризати горло, не буде якраз такого, хто зуміє здійснити те, про що я тільки мрію? Створити державу, дівчино, та ще й серед наших людей, державу на таких величезних теренах — це дуже важка справа. А я ж ще такий молодий! Сказавши правду, то й потерпаю часами, бо ж не знаю, чи вистачить у мене сили й хисту?

Жаїра знову затулила йому уста рукою і засичала ще грізніше:

— Цить! Не смій так говорити! Ти не знаєш, але я знаю: ти все зможеш, коли схочеш! Нема мудріших і силь­ніших від тебе! Де вони? Коли є, то чому сидять, як миші?! Хай починають, хай кинуть ворогові виклик! Хто почне пер­ший — того й право! І ти не смій потерпати, не смій вага­тися, не смій ламати моєї віри в тебе! Ти хотів, щоб я була твоїм джерелом, твоїм світлом і твоєю піснею? Я буду нею! Але я буду й батогом, Татаурано! Я перша шмагатиму тебе до крови, до кісток, коли ти почнеш вагатися, сумніватися і зупинятися на півдорозі! Мені легше буде вбити тебе са­мого ніж свою віру в тебе!

З силою, якої ніяк не можна було сподіватися від та­кого хворого, він раптом обернув її і поклав її голову го­рілиць на свої коліна.

— Ось слово, якого я давно чекав від тебе, Жаїро! — сказав з глибоким хвилюванням, суворо дивлячись їй в очі. — Лише тепер бачу, що ти гідна стати дружиною морубішаби. Як тільки одужаю — зараз же одружимось.

Жаїра страшно злякалася й сіла.

— Як?! — спитала, збліднувши. — Як ти хочеш одру­житися?

— Одружимося по законах нашого племени: спочатку і я і ти дамо себе посадити в окремі клітки, де сидітимемо місяць, найкраще від молодика до молодика, в пості й не зустрічаючись. По місяцеві Ірасема, яка заступає мені матір, повісить мій гамак над твоїм, а ми підемо увечері збирати дрова для нашого окремого родинного вогнища... Це гар­ний звичай, Жаїро, і я, як морубішаба племени, а ти, як моя дружина, мусимо перші його дотримуватися.

Та Жаїра так схвилювалася, що їй аж зуби дзвеніли:

— Ні, Татаурано, ні! — заговорила благально. — Ми ж християни! Ми повинні взяти церковний шлюб — інакше я не погоджуся!

Зраджувала лише невеличку частину того, що відчула в даний момент, і то не головну. Бо відразу страшна туга, близька розпуки, зануртувала в її серці і потягла назад до того середовища, з якого вона втекла. Так ясно згадала собі шлюби, що їх бачила в Паранаґві, так виразно висту­пили перед нею всі подробиці цих урочистих подій! Ах, це були справжні казки, в яких молода, вбрана в шовки та коронки, ставала королевою дня! А тут шлюб — ніяка подія, скоріше огидна комедія. Спочатку молодих садять у клітки, мов звірину, місяць морять їх голодом і не дозволяють ба­читися, а потім — як сказав Татаурана. І ніяких відзначень, ніякої уваги такому фактові не уділяють. Збір урожаю — це свято, пробивання вуха — ціла подія, але шлюб — ніщо. Звичайний собі буденний випадок у цих жалюгідних дво­ногих.

І в Жаїрі знову закипіла ненависть до аресів, до всіх індіян і до їхньої майбутньої держави. Став осоружним і Татаурана, бо ж це він носився і з дикунами і з божевіль­ною думкою — зробити з них народ!

Була б уже розплакалася й вибухнула, але в той мо­мент заговорив він:

— Твоя правда, Жаїро: ми мусимо взяти християн­ський шлюб. Адже я, перше всього, християнин, а потім уже морубішаба. Дякую, що пригадала мені про це. Я так запаморочений своєю любов'ю до тебе, що сліпну від неї. Пригорнися ж до мене, кохана, і говори щось. Давно вже не бачив тебе і не знаю навіть, що ти робила весь цей час. Дуже було тобі сумно?

Жаїра якось відразу примирилася з ним і почала опо­відати. Непомітно перейшла на сьогоднішній випадок біля ріки, нервово затряслася і притулилася до Татаурани:

— Вона така страшна, ця Сторожиха!..

— Дійсно, вона страшна й загадкова, — задумався вождь. — Хто вона, звідки і як попала сюди? Я багато ду­мав над тим, але безуспішно. Схильний вірити, що це не просто людина, а якесь надприродне створіння...

— Я боюсь її, — призналася Жаїра. — Здається, бою­ся її так, як води...

— Води?! — здивувався Татаурана. — А то чому ти боїшся води?

Жаїра розказала йому випадок над рікою Ітібере ще в Паранаґві, а він, вислухавши все, лише засміявся по­блажливо.

— І це все? — спитав, притискаючи її до себе. — Ох, тиж моя дурненька! Звичайно, ліпше тобі самій до ніякої ріки не ходити, а до Ітараре зокрема. Це ріка небезпечна. Але, щоб ти позбулася страху, ми, коли лише я стану на ноги, будемо ходити разом. Зі мною не будеш боятися. Не будеш?..

— З тобою — ні! З тобою мені завжди безпечно, хоч... Ти сам мене колись хотів утопити...

— Не згадуй про це! — засміявся. — І зовсім я не ду­мав тебе топити — тільки трохи остудити і привести до порядку. Більше того не зроблю. Кажи ще щось...

— Ні, це ти кажи. Що буде далі?

— Та ти ж знаєш... Сьогодні скличемо раду племени. Не знаю ще, що врадимо: чи вишлемо знову післанців, чи підемо всі разом?

— Знаєш що, Татаурано? — оживилася Жаїра. — Хай ідуть вперед післанці. А ти тимчасом накажи, щоб усі зай­нялися збиранням тих скарбів, які тут валяються під но­гами...

Чуйний Татаурана відразу насторожився і з несмаком зморщив свого м'якого носа.

— Знову те саме! — сказав холодно. — Для чого ж їх збирати?

— Бо держава мусить мати свою скарбницю!

— Не бійся, вони не втечуть від нас! Перше здобудьмо державу, а тоді думаймо про скарбницю.

— А скарби лишити порозкиданими по землі напри­зволяще?!

— Коли вони порозкидані в такій закутині, як Ітараре, і лежать під наглядом Сторожихи — ліпшого місця й пев­нішої сторожі для них не може бути в цілому світі. Але, коли б ми їх забрали і почали б тягати з собою — зроби­ли б подвійну дурницю. Раз те, що виставили б їх на небез­пеку втрати, друге — зв'язали б собі руки і, замість воювати, мусіли б пильнувати скарбів. Дай спокій камінцям, дівчино! Вони мене тепер ніяк не цікавлять...

Цю межуючу із зневагою байдужість до того, що для Жаїри становило сенс життя, дівчина сприйняла, як осо­бисту образу, і, забувши всяку обережність, вибухнула гнівом:

— От заговорила з тебе та проклята індіанська тупість, яку я так ненавиджу! Чи ти чув коли, чи ти можеш собі уя­вити, щоб біла людина могла так ставитися до справи?! І як же ти збираєшся воювати проти білих, коли найдурніший з них показався б у даному випадку мудрішим від тебе — наймудрішого серед індіян?!

Татаурана різко відіпхнув її від себе, безсило відки­нувся назад і примкнув очі.

— Годі! — сказав утомлено. — Вже знаю все! Іди собі геть... Не хочу тебе ні бачити, ні слухати...

Жаїра поволі звелася на ноги.

— Татаурано, — сказала з понурою погрозою, — по­думай добре перше, ніж повториш іще раз те, що сказав... Можу піти, але, коли я зараз піду, то піду раз на завжди і більше не повернуся до тебе ніколи! Я звичайна собі дів­чина, але також маю свою амбіцію і не дозволю, щоб мене то ласкали, то відкидали ногою, як цуценя!

Татаурана розплющив очі й сів.

— Іди! — вказав від себе рукою. — Спіши чимдуж до тих, які викликають благоговіння у твоїй рабській душі! Іди! Я, коли хочеш, поможу тобі до них дістатися. Там бу­деш щаслива. Коли ж навіть доведеться тобі бути копаною ногою білого, то ти за ласку уважатимеш облизати чобіт на тій нозі, і твоя амбіція заспокоїться... Іди, Жаїро, і не думай, що можна грати на моїй любові і зробити з мене ляльку на подобу хоч би найліпшого у твоїй уяві білого!

Знову безсило відкинувся назад, примкнув очі і звів докупи тріпотливі брови. Мав вираз людини, що перемагає важкі фізичні терпіння.

Жаїра дивилася на нього і не відходила. Розуміла, що коли відійде, відріже за собою всі стежки повороту, і від цього її огортав страх. Боялася цього складного і суво­рого життя, в якому була безпомічна й самотня, боялася майбутнього, потребувала оборони перед грядучими небез­пеками, і Татаурана був одиноким, на кого могла поклас­тися. Її порвала нова хвиля жалю й кинула на коліна перед Татаураною.

— О, мій Таїна-Кане! — заридала вона. — Я не маю сили відійти від тебе! Не жени мене геть! Бачу, що ти не любиш мене... Я така нещасна!

— Не говори порожніх слів, дівчино, і не змушуй мене співати про любов! — болісно вистогнав Татаурана, вгоро­джуючи до болю пальці в її плече. — Скільки б я тобі про неї не говорив — слова не скажуть нічого в порівнянні до того, що є в моєму серці. Але я й ненавиджу тебе в од­наковій мірі. Люблю й ненавиджу, розумієш? Моя нена­висть родиться з надмірної любови, а мудрість каже, що не вміє любити той, хто не знає ненависти...

Замовк і, гладячи її плечі, час-від-часу боляче впивався в них пальцями, а сам думав над тим, що у відношенні до Жаїри, може, найяскравіше виявляються його почування до свого народу: любив його і ненавидів. Готовий був для нього на все, але одночасно пік би його розпеченим залі­зом, клепав би його молотом на ковадлі, щоб зробити з нього людей. Одна, була лише різниця: Жаїри він міг зректися, народу — ніколи!

А Жаїра між тим, схлипуючи і ластячись, скаржилася. Татаурана не слухав того, що вона говорить і піймав лише останні слова:

— ... сильніший той, хто культурно стоїть вище, хто розумніший...

— Неправда, Жаїро! — заперечив енергійно, хоч і не знав до чого вона це говорить. — Ти не вчилася історії й не знаєш, що в багатьох випадках було якраз навпаки. Свого часу завоювали дикі монголи країну тисячолітньої культури — Китай. Ти чула щось про монголів? Ні? Отже, це були справді дикі, страшні й кровожадні орди, перед якими наші ботокуди виглядали б невинними ягнятами. Вони навіть землі не вміли обробляти, як індіяни, мандру­вали з місця на місце й живилися сирим м'ясом. Та це їм не пошкодило підбити значну частину китайської імперії, знищити опановані землі, зруйнувати чудові будівлі, спога­нити й засмітити міста, сади і квітники, в яких так дуже кохалися китайці.