І коли почав складати назад до кишень непотрібні вже речі, руки у нього помітно тремтіли.
— Я також, подібно до дона Ґабрієля, можу сказати, що є бразилійкою, але від того по суті нічого не зміниться... — поворухнувшись, обізвалася дівчина.
— Від того, що ти будеш говорити, Жарі, дійсно нічого не зміниться! — гамуючи хвильовання, відповів фрей Жоакінь. — Зміна викликається не говоренням, а чином, що випливає з сили внутрішнього почуття. Назвавши себе бразілійкою, докажеш тільки, що того внутрішнього почуття ти не маєш, а тому не маєш і підстав для чину. Але про це шкода з тобою говорити...
Дівчина бачила, що священик тратить терпеливість і збирається йти.
— А як же я мала би себе назвати, коли б у мене було оте "внутрішнє почуття"? — спитала вона, щоб ще якось продовжити розмову.
— Індіянкою, чи ґваранкою, але ні в якому разі не бразилійкою! — пояснив отець Жоакінь. — "Бразилія" — це назва, накинута вашій землі чужинцями. Приймати її — значить зрікатися власної назви, а з тим — і власного обличчя.
— То падре уважає, що, коли б я назвала себе індіянкою, чи ґваранкою, було б уже все добре? — грала далі словами Жарі.
Священик випростався, став проти неї й дуже поважно відповів:
— Коли б ти, Жарі, й тисячі тобі подібних не просто назвали себе, а глибоко усвідомили собі, хто вони є, — це перерішило б зовсім долю вашого краю, вашого народу і таких, як ти, зокрема. Але, власне, все нещастя в тому, що ні ти, ні більшість індіян того не усвідомлюють.
— А що було б, коли б усвідомили?
— Що було б? — гостро подивився священик на дівчину й ще гостріше відповів: — Тоді більше не було б рабства!
— Он як! — кинулася Жануарія злякано. — Падре також натякає на розправу з рабовласниками?! А чому ж тоді падре так злякався, коли я сказала, що їх треба вирізати і випалити? Чому ж падре проповідує рабам покору й терпеливість? Як це погодити?
— Як погодити? — луною відповів священик. — Просто: рабам я все раджу покору й терпеливість, бо рабські бунти приносять лишень лихо. Раб є рабом: він сліпий, дурний і жорстокий. У своїх вчинках він не керується добром, а злом. Раб хоче тільки помсти — і більше нічого, його бунт тільки руйнуючий, і ніколи не будуючий. Вдасться йому розплата — він радіє. Не вдасться — він кається, плазує, благає прощення й упідлюється ще більше. По-рабськи радіє в першому випадку, по-рабськи кається в другому, а все ж лишається рабом. Поза самим собою, він нічого не бачить, і тому запалу у нього стільки, скільки вогню з соломи. Пориваючись на бунт, він не питає себе, чи в нього стане сил витримати до кінця, і не важить, чи його вчинок вийде на користь загалу, — це йому байдужісінько. І у висліді — гріх і ще більше нещастя. Боротьба — це не рабське діло, це — діло людей, вільних духом, які знають, чого хотять і які керуються засадами добра. А раб уже хай ліпше терпить мовчки.
— А коли терпець увірветься?
— Тоді людина перестає бути рабом! — відтяв священик.
Жарі зробила над собою зусилля і розсміялася штучним сміхом:
— Ха-ха! Ось мені сьогодні терпець увірвався, але я щось ані трохи не стала менше рабинею. Скоріше навпаки...
— Підтверджуєш тільки те, що я сказав, дівчино: терпець тобі увірвався, але на дуже короткий час, як це буває в кожному випадку рабського бунту. Чи ти себе спитала, для чого кинулася в бійку? Ні! Просто хотіла помститися. А тепер? Чи не хочеш благати ласки у панів? Вибухнула у тобі на мить рабська злість і пиха, але справжньої гідности ти не маєш, як і взагалі її раб не має.
Розмова була прикрою, але дівчина все ж підтримувала її, бажаючи в словах вилити бодай частину гіркоти та злости, що скопичилися в душі.
— Куди вже нам, рабам, мати гідність! — знову зійшла вона на їдкий, навіть цинічний тон. — Рабам і пихи не можна мати...
— Рабам духа, скажи.
— Ні, всяким...
— Неправда! Коли Ірука з п'ятьма іншими втік від пана Солано і їх піймали, пам'ятаєш, як було? Ті п'ятеро відразу покаялися і звернули вину на Іруку, запевняючи, що то він їх підмовив. Каялися і кричали несвоїми голосами під батогами, прохаючи милосердя. А Ірука не писнув навіть тоді, коли його розпеченим залізом таврували. Не відпирався від вини, не оправдувався, і на кінець, коли його спитали, чи він уже втратив охоту до втечі, відповів: "Ні, тепер більше, ніж коли, хочу волі!" От і маєш доказ, що на шістьох рабів п'ять було рабами, а один — вільний. І чим скінчилося? Ти думаєш, що Ірука справді втік так, що Солано не знав? Ні, Солано сам наказав так зробити, щоб уможливити нескореному рабові втечу.
— Як?! — здивувалася Жарі. — Солано сам уможливив йому втечу?!
— А що ж мав робити? Забити на смерть не зважився, бо і мене боявся, і людей, і Бога. Тримати Іруку далі було і некорисно і небезпечно, бо Ірука відмовив послух і міг своїм прикладом заразити інших. То ж Солано вирішив потиху його відпустити. Звичайно, про це ні сам Ірука, ні інші раби нічого не знали, але погоню Солано скерував зовсім не туди, куди пішов утікач, і скоро припинив усякі розшуки... Бачиш, перед нескореним духом батіг і кайдани виявилися безсилими...
Отець Жоакінь замовк, задумалася й Жарі. По якомусь часі обізвалася обережно:
— Чи й мені часом не спробувати тікати?
Священик потиснув плечима й зітхнув:
— Навіщо ж тобі тікати? Куди будеш тікати? В ліс? А в лісі життя не для тебе. Для незвичної людини в лісі багато труднощів, багато небезпек і непевностей. Щоб тікати в ліс, треба любити свободу понад всі вигоди, понад ситість, понад власне життя. Для тебе ж свобода — порожній звук. Ти її розумієш по-своєму і не ціниш належно. Та й то сказати: а що буде, коли тебе піймають? Знаєш, що тебе чекає? Напевне щось гірше від сьогоднішнього, а ти вже й сьогодні згідна була ноги Маврикієві цілувати, щоб уникнути тілесного болю. Ні, Жарі, втеча не для тебе...
— Справді, втеча до лісу — не для мене... — по надумі згодилася Жарі, й тут її раптом огорнула розпучлива злість: — Ах, коли б тільки було в моїх силах! Я б таки зробила так, як бажаю: підпалила б добра усіх де Лара, фон Бартів, Пенедів та Узедів, витолочила б їхні плянтації, розігнала б їхню худобу і їхніх рабів!
— І чого б досягла?
— Зрівняла б усіх, щоб не було ні раба, ні пана, ні бідного, ні багатого...
— Нічого б ти не зрівняла, дівчино! — суворо увірвав священик. — Відколи світ світом стоїть і буде стояти, люди рівні не були й не будуть! Один є сильний, другий — слабий, один працьовитий, другий — лінивий, один ощадний, другий — марнотравний, один мудрий, другий — дурний. І як же усіх порівняти? У багатого можна відібрати його маєток і зробити його на якийсь час бідним, але не на довго: він закачає рукави й візьметься до роботи. А ледар, забравши чуже багатство, скоро його розтринькає і знову буде злидарем. Так було би з Пенедами й Узедами: ти б могла їх зруйнувати, але цим самим ти б зробила їх ще жадібнішими і більше небезпечнішими. Сама знаєш, що хижий звір тим страшніший, чим він голодніший...
— О, падре! — стріпнула головою Жарі й злорадно усміхнулася. — І найхижішому та найстрашнішому звіреві можна обламати зуби... Отак би загнати до сензалів усіх наших рабовласників і примусити їх працювати на теперішніх своїх невільників!
— Атож, атож! — саркастично кивнув головою фрей Жоакінь. — Змінити рабство рабством, несправедливість несправедливістю, гріх гріхом, розумніших і спритніших взяти під ноги, дурніших і безрадніших поставити горою — і все буде добре, чи не так? От лишень біда, що розумніших і спритніших є мало, а дурних і безрадних — багато, так що перші на других не зароблять... Ех, Жарі, Жарі! Стали тобі рабовласники сіллю в оці, бо не допустили до свого кола. Хочеш і ти бути такою, як вони, а, не вдається, — ну й дишеш на них вогнем. По-рабськи думаєш, по-рабськи відчуваєш, по-рабськи хочеш і мститися. В безсилих мріях шукаєш насолоди, тільки ж нема нікого, хто б поміг тобі ці мрії здійснити, а тому вони так і залишаться безсилою ненавистю.
— О, падре! — заграла нервовими ніздрями Жарі, все більше розпалюючись злобою. — Та "безсила ненависть" могла би бути страшною силою, коли б лишень усі невільники стали разом!
— Коли б же! Але вони не стануть. А, коли б навіть і стали, то їх би здушили спільними силами всі білі, починаючи від найбільшого багача, вкупі з останнім волоцюгою, що живе під голим небом і спить на прибережному піску! А на додаток, коли б цих сил показалося замало — покликали б на допомогу ще й вільні індіянські племена, що все тримають руку з білими. Хіба вже раз так було?
Дівчина мусіла признати рацію священикові й в душі відчувала себе розбитою тими доказами, яких не можна було заперечити. Вона похнюпилася і промовила безнадійно:
— Бачу, що й падре не може подати ліку на це нещастя, а я раніше думала, що падре, такий розумний, все може щось порадити. Виходить — неправда. Падре сам признає, що, відколи світ світом, все будуть бідні й багаті, раби й пани, всесильні й безправні. На додаток повчає, що з тими багатими рабовласниками не можна розправлятися. Де ж вихід?
— Не розумієш мене, Жарі, — поспішив з відповіддю —священик, — і дивишся на речі не з того боку! Я кажу, що рівности між людьми не було і не буде, але зовсім не кажу, що мусять бути раби й безправні. Треба змагати до того, щоб не було бідних, не було рабів, не було безправних. Що ж до багатих — то, чим більше їх є в державі — тим для держави краще. Злидарі, нездари й лінюхи — це нещастя для народу! Повчаю я також, що з рабовласниками не можна розправлятися, себто, не треба їх ні різати, ні руйнувати — хай собі живуть. Доплив чужих народів до тієї, чи іншої країни, особливо такої багатої й великої, як Бразилія, — це збагачення країни, це — її розвиток, її майбутнє, але тільки тоді, коли чужинці прибувають, як гості, й відразу скоряються законам місцевого народу. Тут чужинці прийшли, як завойовники і, не заставши ніяких законів, ніяких порядків, — диктують свої. Коли б індіянські племена до цього часу були зорганізовані в державу — чужинці поводилися б інакше, і місцеве населення не попало б у рабство. Це — раз. Далі: ти все говориш про рабів і рабовласників, про бідних і багатих, і зле говориш. Річ не в тому! Річ в тому, що з-за океану прийшов ворог і, користаючи з беззаконня і з безгосподарности краю, присвоїв собі вашу землю і підбив нарід.