Якщо мав би я приїхати запізно, то волів би був таки сейчас скочити за Зглобіцьким у Гнізну… Сам чи не сам, з купцями, послами чи без них – я мушу їхати слідом за бранцями, щоби прибути принайменше на сей час, коли будуть продавати невільників у Кафі.
– В такому разі, – відповів Олекса, – мусіте мати пернач від котрогось із татарських мурзак або від когось із ханської рідні, бо інакше не проїдете і гонів, щоби вас не зловили та не відвезли у Кафу, але не як послів або купців, лише у каторгу. Вашмостьове, майте на увазі, що від вашого життя та свободи залежить інше чиєсь добро. Вам невільно пхатися нерозважно в небезпеку. Тому послухайте і їдьте зі мною на Запорожжя, а там не трудно буде роздобути потрібне, хоч би й від самого Кантеміра. Його поважають усі орди, і хоч він з нами воює, то відси радо вволює просьбу лицарських людей.
– Добре, – згодився Іван, – але як довго се потриває?
– Щонайменше півроку.
– Півроку! – крикнув Юрко. – Ти погадай тільки, що за сей час може статися! Півроку!.. Господи милостивий! За півроку буде зима, опісля прийде весна, розтопи, негода, а з ними знову який напад козаків на Крим або Туреччину, і аж тоді пропаде остання надія найти кого серед воєнної завірюхи.
Тут вмішався пан Михайло.
– А якби так ви, панове, пристали до якої вірменської каравани, яка їде просто в Крим. Воно було б і швидко, і безпечно, і певно. Купці мають знакомих у Перекопі, Бахчисараї, Козлові і Кафі і знають усіх. Якщо певно знаєте, що суджена єгомості пана Угерницького призначена для Чікалі-баші, то вірмени, певно, найдуть її і того, хто її приведе.
– Ба, але чи каравани туди ходять, куди нам дорога? Вони звичайно їздять до Стамбула або Аккермана.
– Саме в сім році, – відповів Олекса, – підуть каравани у Перекоп або й у Кафу, але се не станеться так швидко. Вправді, по нападі найлегше зробити купцеві на татарській шкірі, та не кождий посягне на сей зарібок. По нападі буває у орди чимало гроша, тож вона радо купує поживу, сукно, кожухи, збрую. Небезпечна се дорога, тому такі виправи відбуваються найчастіше під нашою охороною, але є й такі, що їдуть туди просто Чорним шляхом на Брацлав, попри Нерубайку, Вись, Інгул, біля Білих Криниць у Кизикермен. Ледве, одначе, відважиться хто туди поїхати перед осінню. Сьогорічний напад був дуже великий, самої орди було по правді до сорока тисяч, так що Чорномор'я зароїться від чамбулів, чабанів та таборів і не заспокоїться аж десь за два-три місяці. Се, бачите, наче вистрілити вечірньою порою на степовому озері. Уся пташня, яка збирається на ньому ночувати, зірветься, як пестра хмара, та довго ще відтак кричить та підлітає, хоч стрілець давно пішов уже домів… А у татар такої птиці доволі. Від одних відкупишся – прийдуть другі, відіб'єшся від них – появляться треті, а не відіб'єшся, то поминай, як звали, хоч би ти мав фірман від самого султана або ярлик від хана. Завсіди найдеться хтось, хто його не пошанує, а ніякий чортяка не зможе відтак такого злодюгу відшукати та покарати за злочин… Ось чому треба ждати, аж татарва осядеться; поки що мусімо їхати на Січ, а не на Дикі поля. З Запорожжя скоріше чи пізніше діб'ємося у Крим; а чи нам се удасться відсіля, Бог знає…
Саме в сю хвилину застукав хтось до дверей, і в кімнату увійшов високий, худощавий чоловік з чорним заростом та кривим носом, у високій смушевій шапці. На перший погляд можна було в ньому пізнати вірменського купця.
– Здоров був, пане Михайле! – поздоровив він, входячи, господаря.
Пан Михайло усміхнувся приязно та привітався з прибулим сердечно.
– Вітаємо, вітаємо та просимо у компанію!
– Хто зач? – спитав Іван.
– Се львівський торговець сукна Кіркор, вельми багатий чоловік та мій давній знакомий. Він мало не щороку їздить на Схід, та й сего року був би, певно, туди поїхав, якби не орда… Чи не правда? – звернувся пан Михайло до вірменина.
Сей усміхнувся хитро.
– Може, правда, може, ні, – відповів обережно. – Може, я тільки припізнився…
– Ах, то ви сього року також збираєтесь в дорогу? – спитав живо господар.
– Не знаю, не знаю! – звинявся купець. – Годі ще щось певного сказати.
– Шкода! – розвів руками пан Михайло а, звертаючись до гостей, додав: – Мали би, панове, неабиякого провідника та друга у своїй подорожі.
– А вашмость панове, куди вибираєтеся? – спитав вірменин, сідаючи за стіл та беручи в руки налиту чарку.
Олекса розказав купцеві про наміри Юрка й Івана, а Юрко показав йому листи до кафинських вірменів. Кіркор переглядав написи на листах, попивав вино та слухав оповідання, а від часу до часу гладив свою чорну бороду. В міру оповідання поважніло його лице чимраз більше, вкінці відповів:
– Хоч не знаю особисто пана Угерницького, але багато чув я про нього від Гошовича, і мені жаль вашмості, що попав у такі терміни. Одначе, чи подумали ви, як важке та небезпечне ваше підприємство?
– Я роздумав усе як слід! – заявив Юрко спокійно. – А якщо я раз рішився, то ніяка сила не відведе мене від постанови, хіба Бог, на якого поклав я. всю свою надію.
Лице купця дрогнуло.
– Так, на Бога надійтеся, панове! Може, він потішить вас у вашому горі та проведе щасливо крізь сей страшний край, сю геєнну християнського народу та виведе здоровими зі страшної пащі опиря, який від віків ссе живу кров руського племені. Гей, чи знаєте, панове, що татари забрали в ясир поверх двісті тисяч усяких бранців, а кільки товару та достатків, то й не зчислити. Але ось я не про се… Чи, панове, знаєте, напевно, що пан Бялоскурський приложив руку до пірвання панни Попелівної?
– Так! – пояснив Іван. – Ми зловили й убили татарського мурзаку, який зарізав мойого батька та був при її пірванні. Він зізнав, що його чамбул тільки за те напав на Іванівку, щоби її пірвати. Вправді мені не дуже хотілося вірити, щоби який чамбул запускався так далеко задля одної дівчини, з другої сторони, одначе, гарно, що навіть татарин не збреше перед смертю.
Кіркор усміхнувся знову хитро й відповів:
– Перш усього ви добре вчинили, що не оставили Арслана в живих, бо досі ніхто з татар вас не бачив і не знає. Виміняти його також не було можна, бо дівчина не належала до нього, лиш до Бялоскурського, а сей, певне, не віддав би її за життя Арслана. Видко, вона мусить бути вельми гарна, коли він за нею так побивається.
– О так! – вирвалося у Юрка.
– Що Арслан казав правду, то зовсім ясне, тільки ви, панове, не знаєте турецько-татарського світа та всіх його тайн. Ви не знаєте, якими шляхами доходять там до цілі та добиваються успіху всякі люди. Там не зважає ніхто на спільне, прилюдне добро, на заслугу хоч би на користь володаря, держави чи якого одного стану. У нас, у Польщі, міриться все користю шляхти, а там – тільки користю одиниці. Всякий має на оці тільки власне добро та власну вигоду й усіми можливими чи неможливими способами старається дійти до значіння, щоби опісля безоглядно давити нижчих та ссати їх кров. Якщо Бялоскурському потрібна була ласка великого візира Насуха , Чікалі-баші чи кого іншого, то він мусів добре розвідатися, яким робом зможе її найлегше осягнути. А таких способів є, властиво, тільки три. Старшим достойникам платять за ласку готовим грошем, молодшим – дарунками, а наймолодшим – дівчатами. Чікалі-баша – молодий чоловік, а до жінок вельми ласий. Тому, певно, Бялоскурський постарався про вибір красавиць а, вибравши найкращу, пішле її баші, щоби одержати яке місце при дворі або флоті, що завсіди стоїть у Кафі. І пан Бялоскурський, і його посіпаки довгий час розглядалися, заки найшли декілька потрібних дівчат, бо бачимо, що аж так далеко на захід за ними їхали. Видко, в судженої пана Угерницького неабияка краса, коли завдав собі задля неї аж стільки труду. Якщо він знає турецький світ так, як я, а він знає його, певно, то він і власної дочки не пожаліє, щоби задоволити башу, і нагороди доб'ється певно. Коли знаєте, то навіть жінка великого Солімана була дочкою українського попа. Тому-то я й гадаю, що, крім гроша, треба буде вашмостям іще більше хитрощів, якщо бажаєте по-доброму видобути дівчину з рук Бялоскурського.
Молодці мовчали, бо справді годі було їм що-небудь відповісти на таке вияснення справи.
– А чи не могли б їхмость панове, – спитав пан Михайло, – взяти зі собою листів до котрого з польських потурнаків, що сотками сидять по пристанях та торжищах Чорного моря і торгують невільниками? Нехай би вони намовили Бялоскурського віддати їм дівчину.
– Еге ж! На се вони самі ждуть! – відповів Олекса. – Вони возьмуть гроші, опісля скажуть, що не одержали їх або хто забрав у дорозі, та зажадають удруге або й утретє тої самої суми, аж вкінці бранка умре в неволі або напропаще щезне десь у якомусь гаремі. З гарему не видобуде її сам падишах, не то хто! Відтак вибрешуться, панове, що дівчину вбили при повороті татари або що вмерла на заразу.
Настала мовчанка.
– Що ж хочете, – докинув по хвилині вірменин. – На те вони й потурчилися, щоби добитися наживи та віддатися опісля безкарно найпоганішим та найдикішим оргіям, які можливі тільки на Сході під тайною гаремів.
– Тьфу! – сплюнув з досадою пан Михайло.
– Що ж ви нам, отже, радите? – спитав Юрко.
– Я раджу їхати чимскорше на Запорожжя, і коли не трапиться яка інша нагода, поступити саме так, як каже Олекса. Я від себе дам вам листи до кількох купців у Перекопі та Кафі, може, вони вам що поможуть, коли аж туди заїдете. Іншої ради не можу вам дати, помогти особисто також ні, бо ще сам не знаю, чи в сім році складеться яка каравана, чи ні. На всякий випадок раджу вам їхати на Брацлав. Може бути, що мене не розумієте, але як послухаєте моєї ради, то і зрозумієте пізніше.
Під час дальшої розмови привели коні, і Олекса оком знавця став приглядатися їм. Вони були справді гарні та палкі, а що важніше – оба сивої масті, так що всі три їздці мали однакі коні. При торзі показалося, що пан Михайло знаменито уміє торгуватися та що має між купцями велику повагу. Коні були дешеві, так що важкий мішок Юрка мало що зменшився.
Кіркор лишився також у пана Михайла на ніч, бо під вечір приїхало ще п'ятьох інших купців, і всі вони аж допізна вніч радилися над якоюсь важною справою. Про що, одначе, говорили, не знав ніхто, бо зараз другої днини на зорях виїхали Юрко, Іван та Олекса з Тернополя на схід сонця, супроводжені листами Кіркора та бажаннями старого Михайла, який аж сплакнув зі зворушення та не хотів і чути про ніяку заплату.
Їхали зразу лісами, серед яких лежали місцями полоси отвертих ланів та сіножатей.