Навпаки, вночі замість біло-голубого блаженства приходили червоно-чорні жахи, які відбирали в нього – він це відчував – життя.
Тієї ночі його довго возили Москвою, аж поки не зупинилися біля багатоповерхівки. Він уже хотів послати подалі свого начальника охорони, боячись за власну безпеку, але досі не було підстав не довіряти йому. Місто вже давно спало, і лише в одному віконечку світився вогник десь так на сьомому-восьмому поверсі. Він зрозумів, що ночуватиме сьогодні тут, як звичайний москвич. Йому раптом спокійно стало на душі, ніби він змирився з власною смертю і зрозумів нарешті, що якою би не була в нього охорона, вона не зможе захистити його від терористів.
Раптом подумав, що це не він сьогодні знаходиться в цій машині, бо що би він мав тут робити, а його один із багаточисельних двійників, якого ніби спеціально підставляють терористам, аби взнати всі їхні наміри стосовно нього, справжнього. А він, справжній, лежить у своєму зручному ліжку на одній із дач біля Москви, про існування якої знає лише обмежене коло людей.
Ні, він таки прокинувся там, де і мав бути. Ніякої багатоповерхівки, звісно, не було, а охоронець, мов вірний пес, лежав поруч і не зводив з нього очей. Побачивши, що господар не спить, підвівся, але отримав команду заспокоїтись і не робити різких рухів. Декілька разів Путін упіймав себе на думці, що саме охоронець вночі, коли він засне, може його задушити, а йому снитиметься, що він падає в глибини світового океану й ніяк не може виплисти. Таке вже траплялося декілька разів, причому снився майже один і той же сон, який відрізнявся від кожного нового жаху якимись несуттєвими нюансами.
Швидко він знову заспокоївся і тепер заснув глибше й надійніше. До нього прийшли в гості тато й мама, які так несподівано згасли один за одним. Звісно, він знав, що саркомою там і не пахло, але йому сказали, що вони померли від раку, і він з цим змирився. Тато й мама сиділи навпроти нього, пильно вдивлялися йому в очі, і він розумів, що вони не вірять у свою смерть, а ще більше ніяк не можуть повірити, що це рідний син винен у цьому. Вони занадто багато знали про нього, аби могли втриматись і не розповісти про це людям, а він знав, що вони можуть не втриматись, як знав і те, що він потрібен Росії. І заради цього жертвувати життям батьків не гріх, а великий подвиг, який зарахують йому на небесах.
Здається, вони сиділи один навпроти одного вічність. Він вдавав, що жалкує за тим, що його нема з ними, але водночас розумів, що вони не вірять у його щирість, але продовжував цю гру, бо знав, що вбивство батьків було не першим і не останнім у його житті, і це вбивство, як і всі інші, він здійснював не сам, а чужими руками. Хіба що отого хлопця на тренуванні убив сам, і він знав, що так і буде, і його попереджали, але він знав і те, що мусить піти на це, аби виконати не знати що, принести невідомо яку жертву і невідомо кому. Тоді стало зрозумілим, що він вибраний, коли не трапилося жодного скандалу після того вбивства, після тренування, ніби так і мало бути. Йому навіть не заборонили тренуватися далі, хоча він відчував холодок з боку партнерів. Його боялись, і це тішило самолюбство. Визнали вибраним, а він увірував в те, що є безсмертним.
Тато й мама з німим докором сиділи навпроти сина, але він читав у їхніх очах подяку за те, що він зробив з ними. Він уже це знав, що земні й небесні закони є протилежними, і те, що на землі вважається гріхом, на небі сприймається як найвеличніше добро. І батьки, він розумів це, прийшли до нього з того світу, аби підтвердити йому те, що він, єдиний із мешканців планети Земля, уже знав і без них, але він був вдячний їм за це, що вони з небес вибачили йому земний гріх, бо зрозуміли, за якими правилами живе людство і за якими – Бог. Якби ці правила співпадали, то хтось мав би збожеволіти, а земля і небо зійтися в останньому смертельному танці.
Весь цей час після їхньої смерті холодок розуміння того, що він справді накоїв, гніздився в глибині його серця. Але це був приємний холодок, який зігрівав його, не давав забути, що він робить на планеті Земля і в чому насправді полягає його місія. Не буде ж він наліво й направо розповідати про це кожному зустрічному-поперечному. Кому треба, самі здогадаються. Хто не здогадається – він не винен, що у них така доля.
Йому здалося, що мама хотіла щось йому сказати, і це були би неправильні, несправедливі слова, бо він робить те, чого не розуміє ні мама, ні будь-хто. Він сам інколи не розуміє те, що він насправді робить, але це розуміння приходить значно пізніше, і він бачить, що робив правильно, а не так, як йому підказували розум чи серце. Це була вища сила, не підконтрольна йому, але вона вела його в цьому житті, і він сліпо підкорявся їй. Він відчував, що батько надзусиллям волі стримував маму, і, врешті, це йому вдалося. Мама була такою ж слабкою, як і за життя, і підкорялася волі батька. Він був вдячний батькові, що той стримав маму від необдуманого кроку, бо він би й так не пояснював їй і не зміг би пояснити, чому тоді так поступив. Це було зайвим і з точки зору земного життя, і з точки зору життя небесного.
Він уже не спав, але батьки ще сиділи навпроти нього, ніби розуміли, що, можливо, востаннє бачаться з ним, і як їхні шляхи-дороги розійшлися на землі, так розійдуться і на небі. Він теж не розумів, що вони тут роблять, якщо він уже прокинувся і повернувся до реального життя. Йому довелося ще на мить заплющити очі. А коли він остаточно прокинувся, то побачив, що тата й мами, яких з мовчазної його згоди вбили, вже нема, та й не могло бути. Він навіть іронічно усміхнувся сам до себе, подумавши, що їх узагалі могло не бути, бо їхній син насправді і не їхній син, якщо є виразником волі вищих сил. Охоронець сприйняв цей удар на себе, не розуміючи, в чому він провинився.
За вікном сіріло, і не хотілося вставати. Але треба було приводити в порядок свої думки. Він знав, що за думками слідують слова, а потім і вчинки. Він не може дозволити собі просто так лежати, розслабившись, як проста смертна людина, бо розуміє, яка велика відповідальність покладена на нього. Чи може все закинути подалі? Адже робить він щось чи не робить, чи імітує бурхливу діяльність, все одно все відбудеться так, як має відбутись. І це не залежить від людей, як взагалі від них нічого не залежить ні на землі, ні на небі.
Охоронець виглядав, мов побитий собака. Він знав, що його господар вміє бути великодушним, але тепер ця милість чомусь затримувалась. Натомість він побачив глибокі зморшки на його чолі, і аж тоді зрозумів, що господареві зараз не до нього, він думає про світові проблеми, хоча насправді у Володимира Володимировича виникло бажання пристрелити свого охоронця.
55
Чи розумів він, що не закінчить війну з Росією за тиждень чи за три дні, як обіцяв під час президентської кампанії? Звісно! Ось найшло тоді на нього, бо треба було запудрити мізки людям. Без популізму, яким на всі заставки користувались його опоненти, не можна було обійтись. Та й відчував, що саме він, а не хтось інший, і саме зараз має стати українським президентом, аби втримати ситуацію.
А коли почав розбиратися з президентським господарством, яке йому в спадок залишив Янукович, чи не вперше подумав, що краще би керував Україною Яценюк чи навіть Тягнибок. Проте відступати нікуди. Кожний день приносив усе нові й нові проблеми, які виринали, здається, нізвідки. Втім, якщо добре проаналізувати, їх взагалі-то було видно й неозброєним оком, просто ніхто добре не вдивлявся. Ми ж дихаємо, п'ємо воду – і не звертаємо увагу. А хай хтось спробує перекрити нам кисень чи позбавити життєдайної вологи – тоді й дивимося на це широко розплющеними очима. Так і тут. Проблеми були, на них не зважали, а тепер вони полізли – і саме тоді, коли він став президентом. Ніби спеціально. Чи справді спеціально?
До президентства внутрішні вороги видавалися йому сильними, але слабшими від ворогів зовнішніх. Тепер, коли він почав вникати у суть справ, зрозумів, як жорстоко помилявся. Не такі вони вже й слабенькі, ці люди, які оточують його. Не так вже й легко буде йому відлучити їх від влади, відрізати від бізнесу. Один Коломойський чого вартує! Відчув, що пахне смаленим, фактично напросився на Дніпропетровськ. Чому б не підтримати? Користь від цього чоловіка буде очевидною, і вже по ньому видно, що старатиметься. Не стільки для людей чи задля перемоги, а щоб уберегти свій бізнес. Старайся, старайся, а там буде видно.
А ось Ахметов не піддався. Хитрий жук. Тут потрібна багатоходівочка проти нього, щоб потрапив у сіті, з яких вже годі вирватися. Втім, він зараз занадто далеко від нього, навіть з прицілу снайперської гвинтівки не видно. Нічого, Рінате, я терплячий. Ти – моя ціль, головна ціль, після Путіна, звичайно.
Путін… Мета – пережити його. Переграти, перехитрувати. Не втратити Україну. Не зробити з неї блідої копії Росії. Класика: Україна – не Росія. Путін щодня хоче заперечити цю непохитну тезу Кучми.
Леонід Данилович скептично ставиться до нового українського президента. Так, стоп! Треба відмовлятися від цього – говорити про себе у третій особі. Нічого, Кучма хитрий, а, головне, прагматичний тип. Він розуміє, що Порошенко – це всерйоз і надовго. Були два Леоніди, потім два Віктора, тепер прийшла ера Петрів. Він – Петро перший. На два терміни.
Розсміявся сам до себе. Стало веселіше. Але ненадовго. Проблеми знову з головою накрили його. Зосередився. Треба щодня робити потрохи, розв'язувати проблеми поступово. Поспішай повільно. Все буде добре.
А тут ще з його власним бізнесом докучають. Не можуть впоратися без нього.
Петро Олексійович відкладає державні справи. Почекають. Своє – це святе. Слава Україні!
56
Генерал інфаркту прокинувся о другій ночі. В душі поселилася тривога. Нарешті він розуміє, що Лілі нема вдома. Набирає її номер телефону. Операторка байдужим голосом каже, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.
Серце поступово набирає обертів. Генерал інфаркту ковтає одну таблетку. Потім, подумавши, ще одну. Здається, вдалося збити шалений ритм.
Він телефонує ще раз, але результат той самий.
На думку приходить Іван Андрійович з його клятим Комітетом порятунку України.