Хіба зможе спокійно?
В тих листах у конвертах, крім другого конверта з секреткою, вкладались і листи від Варюші. Варюша не надавала ніякого значення, що хтось там з фронту через неї передає листи Літусі. Літуся так поспіхом, між іншим попросила її про цю послугу перед своїм від’їздом з Петрограда, що Варюша, звичайно, погодилась. Може, якийсь бідолаха і закохався в її сестричку, а вона не хоче, щоб про це базікали вдома, щоб Альоша довідався, хтозна-що й подумає. Це її діла, за Літушечку вона спокійна, вона дурниць не наробить, може, з жалю і дозволила писати!
Літа якось не звернула уваги, що списаний лист був разом з секреткою в іншому конверті, вона прочитає його, звичайно, після секретки і дізнається потім, що там у Варюші, і швидше обірвала краї секретки.
От його прямий, чіткий почерк, що зразу заспокоює і переносить в інше існування. Який він славний, який він милий, її Гарик, хоч і написав знову кілька слів: "Радість моя! Щастя моє! Я ніяк не вирву хвилинки написати тобі як слід, багато, як хочу. Але ж ти розумієш усе і знаєш, як безмежно тебе люблю.
Завжди зовсім, зовсім твій тут і в засвітах, і скрізь!
Г."
От смішний! Згадав, що вона вірить у засвіти. Вона уявила, що він усміхався, коли писав це, і сама усміхнулась. Ох, їй справді досить цих рядків, щоб жити, дихати, радіти і любити всіх навколо! Тепер вона прочитає листа від Варюші. Але, розгорнувши його, побачила зовсім не Варюшин почерк.
Це був лист не від неї.
"Глибокошановна і дорога Літа Миколаївна! Пише Вам Борис Степанович, друг Гарика, який нас познайомив перед від’їздом у вагоні. Я надсилаю Вам його останній лист, як надсилав і попередні..."
Що? Що таке?.. Останній лист?.. Чому?..
Вона задихнулась, схопилась руками скроні.
"Гарик загинув у перший день нашого блискучого наступу. Загинув героїчно. Від цього нам не легше, ні Вам, ні мені. Він мені був найближчим з дитинства, і я не можу отямитись, хоча стільки смертей набачився за ці роки. Простіть мені мій недоладний лист. Але ж я Вам мушу написати і так написати можу тільки Вам. Він Вас дуже любив. Я радів за нього, що він зустрів Вас у своєму житті, хоча все, звичайно, було складно, але ж він любив по-справжньому, як рідко трапляється, і був щасливий з цього, і певен був, що все владнається, і будете завжди разом, і що інакше не може бути. Може, колись я Вас побачу, адже через Гарика Ви мені не чужа, і мені так важко, що саме мені припадає зробити Вам зараз боляче, повідомити про таке горе, та я гадаю, що все ж таки Ви мусите дізнатись від мене, а не випадково від когось стороннього або зі списків у газеті. Мені хочеться, дорога і вельмишановна Літа Миколаївна, написати Вам про те, як ми востаннє бачилися з Гариком, зовсім не думаючи, що це востаннє. Він передав мені цього листа, секретку і наказав: "Ти теж напиши, бо мені, ти розумієш, зараз ніколи й на хвилинку зупинитися. Вона, — сказав, — зрадіє твоєму листу, я знаю, ти їй натякни, що та як у нас, потім я їй докладно все напишу. Напиши, щоб вона не хвилювалася, а вона радітиме нашим коротеньким вісточкам. Я не хочу, щоб вона турбувалася, я вірю, якщо все буде гаразд тут зараз, то війна швидко скінчиться, я в цьому певен"... Не знав він, що саме доведеться писати і пояснити Вам, але я не можу не виконати його просьбу, хоча він думав про інший зміст. Він був такий бадьорий, збуджений, ще й казав: "Ну, слава богу, починається. Брусилов усе, усе продумав, ми весь час такі зайняті були, зараз вирішив нам усім по черзі дати трохи відпочити, сьогодні моя черга, я й вирішив до тебе приїхати! — однаково, який там відпочинок!"
Ми ж знали, звичайно, що готується великий, небувалий наступ, про це пошепки говорили. Та Гарик недовго і пробув у лазареті. Увечері всі зібралися у найбільшому бараці-палаті, там лишилися тільки легкопоранені. Важких, був наказ, заздалегідь відправити далі, так що тривало деяке затишшя в лазареті. Вирішили і тих поранених, і персонал трохи розважити, відволікти увагу він неспокійних думок. Ще дехто і з інших частин з Гариком навідався. Експромтом концерт влаштували. Всі стали просити Гарика поспівати. Ви ж, напевне, знаєте, який у нього гарний, просто дивовижний голос, як він співав одчайдушно і захоплено. Він же в корпусі і потім в училищі завжди заспівувачем був і також любив співати і в хорі чи на маневрах у таборах. Та навіть і тут, коли бачив, що зібралася купка солдатів, щось мугиче на перепочинку, обов’язково присяде і підтягуватиме. Гарик не комизився, узяв гітару, у нашого фельдшера була, і заспівав жартівливу солдатську пісню: "Ать-два, ать-два, горе не беда, Канареечка жалобно поет!"
Слухачі розвеселилися, ніяк не вгамовувалися. — і сестрички, і лікарі, і поранені, а ще трапилися жінки з недалекого виселка, що своєю охотою часто приносили молока, яєць, навіть на Великдень і нам пекли пасочки. "Ще, ще поспівайте! Ми вас не відпустимо! Встигнете!"
Він підморнув мені так змовницьки і з таким чуттям проспівав, підіграючи на гітарі: "День ли парит, тишина ли ночная"... Ви знаєте, напевне, цей романс! Він дивився на мене, і я розумів, що він думає про Вас. Не можу забути, як він це співав, — мов думав, що і Ви чуєте...
...С нею не страшен мне призрак быілого,
Сердце воспрянуло, снова любя...
Вера, мечты, вдохновенное слово,
Все, что в душе дорогого, святого, —
Все от тебя!
Літа на мить урвала читати. А вона ж і не знала, що він співає. "Ви ж, напевне, знаєте, який у нього гарний, просто дивовижний голос... Як він співав, одчайдушно і захоплено".
Хіба вона багато знала про нього, про його життя? Хіба можна було впізнати все за п’ять днів? Три з половиною дні в монастирі. Півтори доби в Петрограді! Але ж це було як усе життя... І що він любить співати одчайдушно і захоплено, не знала... не чула його, і чомусь від цього так стало ще нестерпніше боляче, немов утеряла найдорогоцінніше. Наче побачила, як іде в строю чи попереду і заспівує розгонисто, з насолодою, і всі підхоплюють. Наче побачила, як підморгнув Борису і палко заспівав про свою любов до неї:
Будут ли дни мои ясны, унылы,
Скоро ль я сгину, жизнь погубя.
Знаю одно, что до самой могилы
Помыслы, чувства, и песни, и силы —
Все для тебя...
Так же й було. Для неї і про неї!.. А вона ніколи не чула Гарика... Раптом згадала, там, у Петрограді, вранці в готелі, коли вона сказала, що любить ходити на вокальні концерти, він так дивно глянув на неї, прикусив куточок губи і одвернувся, немов стримав себе, — хотів щось сказати і спинився.
Усього не міг написати Борис Степанович. І так розписався, як ніколи не доводилось у житті, а вже кличуть його. То перед наступом було затишшя в роботі, а зараз везуть та й везуть. А тоді, на тому "концерті експромтом", один з офіцерів, який був раніше в одній дивізії з Гариком, а тепер знову зустрівся, сказав:
— Закоханий наш Гарик, присягаюсь, закоханий, ач, як співає! Ану кажи, признавайся, в кого ти такий закоханий!
— Як у кого? В свою дружину!— засміявся Ігор.
— Як у дружину?! Хіба ти жонатий? А казали ж, що ти, коли після лазарету їздив...
— Що казали?— урвав Ігор. — Кому краще знати: жонатий я чи ні? Тобі чи мені? Он Борька знайомий з моєю жінкою. Правда ж, Борька?
— Звичайно, правда, — знизав плечима Борис.
— Ще й яка правда!— раптом вигукнув хтось з офіцерів. — Це був той підполковник, що вгледів їх на пероні — Ігоря і Літу. — Ви б побачили ще, яка обворожлива женщина! Я як побачив, хотів підійти познайомитися, так наш лікар попередив — і не думайте, знаєте, який Ігор Павлович ревнющий! Обов’язково приревнує до вас і вас уб’є! Адже переді мною жодна жінка не встоїть! —він засміявся сам перший, а за ним і всі навколо, так було смішно, що такий напрочуд гарний Ігор Павлович може приревнувати свою жінку до цього опецькуватого, з круглою, як кавун, лисою головою чоловіка, а він вів далі: "Ох, — аж зітхнув він, — вмерти, та й годі!"
Ігор, звичайно, не розумів нічого. Він же не бачив, як з вікна дивився на нього з Літою цей підполковник. Але ж той підтримав. Ігор дружньо обняв його і мовив:
— Після війни я вас обов’язково познайомлю!
Як би про все це писав Борис Степанович Літі? А втім, ще про одну річ він мусив написати їй. Літа обов’язково про те повинна була знати.
"Одразу після Петрограда Гарик розповів мені, як Ви категорично відмовились від усього, що він має". (Борис Степанович не знав, як делікатніше пояснити, написати — грошей? майна?). "Він усе повторював: "Я знаю, знаю, тепер мене не вб’ють, тепер, коли я такий щасливий, як ніхто на світі, і став зовсім іншою людиною. А втім, про всякий випадок я тобі лишу розпорядження, ти не заперечуй, я не хочу, щоб усі мої гроші пішли на монастир. Хай вони підуть на будинок для дітей солдатів і молодших офіцерів, які загинуть на цій проклятій війні. Хай підуть на наших воєнних сиріт. Я б волів лишити Літиним трудолюбцям, але це може накласти тінь на неї, я думав про це, а сироти — скрізь сироти і злидні — скрізь злидні. Хай будуть на дітей наших рідних військових, у першу чергу солдатів". Він усе це оформив з печаткою, номерами банкових рахунків, і я, як свідок і доручитель, також розписався з його завіреним у полку підписом. Та я також чомусь був певен, що він лишиться живий, чомусь не уявляв іншого... Ще Гарик сказав: "А якщо вже так станеться, попроси її, щоб вона колись завітала в той будиночок і приголубила сиріт, як вона вміє. А де він буде, будиночок, то вже байдуже. — І знову повторив: — Сироти — скрізь сироти, тільки щоб не на монастир. А живий лишуся — я їм, грошам, сам дам раду!" — І засміявся, весело так засміявся... Ніяк він не вірив, що може загинути. У труні лежав як живий, бо смерть наступила блискавично, його як решето, кулемет прошив. Може, на щастя, і болю не встиг відчути. У кишені його нагрудній в білий носовичок була загорнута Ваша карточка і пасмо волосся. Я не забрав, хай буде з ним. Так і поховали. За ним усі плакали — і сестрички, і солдати, і всі товариші. Зробили труну, і хрест поставили, і надписали. Поховали в дуже гарному місці на лісовій полянці. Там одразу виріс цвинтарик з нашими могилками, хто в перший день прориву загинув. Встигли поховати і пішли далі, і наш польовий госпіталь також рушив далі.