І нічого у них не вийде! Товариші...
Уже через хвилину майдан мовчав, жадібно прислухаючись до слів промовця. А він перестав говорити про стрілянину (хоч вона не втихала, а посилювалась). Він говорив про події, які сталися в Славгороді за останні дні,— показові для політики націоналістів, буржуазної Центральної ради, про змову її з контрреволюцією на Дону.
— Як видно, білий генерал Каледін ближчий, рідніший їй по духу, аніж робітничо-селянський уряд Росії. Ще б пак! Бо вони ж брат і сестра. Плоть від плоті контрреволюційної буржуазії. Агентура англо-французького та американського імперіалізму. Одна у них і мета: задушити ненависну їм Радянську республіку в Росії. Погасити оцей маяк, на який з надією дивляться всі трудящі колишньої царської Росії і цілого світу. І для цього нічим не гребують вони, все їм годиться: розпалювання національної ворожнечі, провокації, наклеп на молоду республіку Рад, на більшовицьку партію.
Жалюгідні люди! Що вони можуть протиставити нам? Більшовицька партія ще в перші дні революції устами товариша Леніна на весь світ оголосила: "Мир — народам! Хліб — голодним! Заводи, фабрики, залізниці, земля — робітникам і селянам!" Навіть сліпі вже прозрівають. Ось чому самостійники так лютують! Від облудних слів і брехливих обіцянок вони вже перейшли до відкритого насильства. І хіба тільки проти більшовиків? Проти "кацапів", як вони називають братерський українському народові російський народ? Брехня! Свій український народ — робітників, сільську бідноту — вони ненавидять так само...
Катря весь час слухала дуже уважно, а нарешті не стрималась, стиха спитала Марусю:
— І як він не боїться? Та його ж шукають!
— А що вони зроблять з ним зараз? Хіба люди його видадуть?
— А по дорозі додому?
— В колоні піде.
— Учора сюди в місто,— продовжував Кузнецов,— приїхало кілька селян з одного села, Славгородського ж повіту. Що їх пригнало за сорок верст по бездоріжжю, в заметіль? Приїхали шукати допомоги і захисту. І не в "Селянську спілку", де заправляють есери та куркулі. Ні! До свого брата, робітника!
В кількох словах він переказав розповідь вітробалчан про лободу в хлібі, про знущання над солдатками, над біднотою, про холодну при волості.
— "Не можна далі жити отак!— говорила літня селянка-біднячка, яка все життя гнула спину на поміщицькій та куркульській землі.— Треба якось рятуватися!" Ви тільки вдумайтесь, товариші, в оці слова!— продовжував Кузнецов.— "Треба якось рятуватися!" А порятунок один: Радянська влада! Влада робітників і сільської бідноти. Іншого рятунку нема!
Вже не менше чверті години говорив Кузнецов. І коли кінчав говорити, стрілянини вже не чути було. Лише поодинокі постріли. Кузнецов навмисно зробив довгеньку паузу, щоб усі почули це, і потім уже кінчив свою промову:
— Сьогодні в Харкові розпочинає роботу Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Сьогодні — великий день для України. В особі своїх кращих синів український народ як справжній хазяїн візьме долю свою у свої власні руки. Буде вирішувати питання про свою державність. Хай живе Радянська влада на Україні! Хай живе непорушний братерський союз українського народу з російським народом! Хай живе товариш Ленін!
Уже на думській башті пробило три години. І знову на трибуну піднявся Шевчук.
— Сьогодні в Харкові, як ви вже знаєте із слів попереднього промовця, товариша Кузнецова, відкривається Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Про це ми одержали телеграму від наших делегатів — Гайового і Савчука. Від імені робітників машинобудівного заводу закликаю приєднатися до нас і надіслати з'їздові вітальну телеграму...
Вигуки схвалення і оплески не дали йому закінчити фразу. А коли Шевчук оголосив текст телеграми і ще не стихли оплески, одночасно в кількох місцях майдану гучні голоси почали, і потім всі підхопили слова величної пісні:
Вставай, проклятьем заклейменный, Весь мир голодных и рабов! Кипит наш разум возмущенный И в смертный бой вести готов...
Катря вперше чула цю пісню, не знала слів і спочатку серед усіх присутніх на майдані була, може, єдина, що не співала. Співали в колонах, співали люди, які прийшли групами чи поодинці. Співали солдати, розсипані в натовпі. Кожен, виструнчившись, з рукою "під козирок". Співала Маруся поряд. І навіть Мусій нерозбірливо гудів над вухом своїм басом.
Тоді Катря стала прислухатися до слів, які співала Маруся. Спершу несміливо, мовби самим серцем і устами співати почала, а потім голос чимдалі міцнів, наливався гнівом і ясною надією:
Весь мир насилья мы разрушим До основанья, а затем Мы наш, мы новый мир построим, Кто был ничем, тот станет всем!
Это есть наш последний И решительный бой, С Интернационалом Воспрянет род людской!..
XXII
Кузнецов прийшов до Рябошапки ночувати опівночі. Артем від Михайла вже знав і про мітинг, і про те, що полуботківці звільнили всіх заарештованих, в тому числі Федора Івановича та Мирославу. Тож зрозуміло, що перше питання Артема до Кузнецова було: чи бачився він з ними?
— А чого б же я так забаривсь!
Бачився він з Федором Івановичем. Більше ні з ким, бо додому до Бондаренка не можна було зайти: стежать. Але самому Федору Івановичу вдалося викрастися з дому. Зустрілись у Безуглого.
— Як дядько Федір?
— Що йому, вперше хіба?
— А Мирослава як?— пильно глянув Артем на товариша.
— Під час арешту трималась дуже добре, говорить Федір Іванович. І давай, мабуть, лягати спати, дружище! А то мені треба вставати рано.
— А чому рано?
— Щоб разом з народом непомітно на патронний завод пройти. Може, вдасться завтра хоч би вагон патронів у Харків відправити. Ти ж сам говорив.
Лягаючи спати, хазяйка закутала теплою хусткою чайник, щоб не прохолов. Але Кузнецов не захотів вечеряти. Вона ж заздалегідь постелила обом: Артемові на ліжку Михайла, як і вчора (сам Михайло пішов на нічну зміну), а "новенькому" — на підлозі, рядом з ліжком. Так і полягали. Артем, правда, намагався:
— Василю Івановичу, ти ляж на ліжко.
Кузнецов був років на десять старший за Артема, і хоч вони були на "ти", але звертався до нього Артем з поваги — на ім'я, по батькові.
— А хіба це ліжко? Це ж — госпітальна койка,— сказав Кузнецов.— Як рука? Кістка ціла?
— Здається.
— Мирослава Наумівна хотіла прийти, щоб оглянути. Але я застеріг: можна таких гостей непроханих за собою привести! Та й потім, у вас же там, у селі, лікарня є.
— А при чому тут село?
Кузнецов мовчки скинув чоботи, але роздягатися не став. Наган поклав під подушку і Артема спитав, чи напохваті його зброя. І лише тоді, коли погасили лампу і лягли, відповів Артемові:
— При чому тут село, питаєш? Не можна тобі, Артеме, залишатися тепер у Славгороді. Хоч на час треба кудись виїхати. Ми так з Федором Івановичем і вирішили. Допік ти їм здорово! Попадеш до них у лапи (хіба тут убережешся!), не виприснеш!
Артем признався, що він і сам думав про те, щоб виїхати з Славгорода. Бо правда, що це за життя, коли змушений ховатися? Думав у Харків подаватись. Оце бачився там зі своїми товаришами по заводу. Всі в Червоній гвардії. Звали до себе. Кузнецов став заперечувати. Нема чого робити йому з одною рукою в Червоній гвардії. А в селі не тільки підлікувався б,— чув же, що розповідала мати!
— Непочатий край роботи для нас на селі. Отож лікувався б, а разом і діло б робив. Мати завтра піде на базар шукати попутників, щоб саньми, а не поїздом із міста тобі виїхати. Менший риск.
— А як ти, Василю Івановичу, із зброєю думаєш? Всієї, сподіваюсь, не забереш у батальйон.
— Ні, не заберу.
— Ми тут з хлопцями про це вже говорили.
— Ну, і що ж вирішили?
— По-братськи — пополам. Бо хоч зброя, власне кажучи, і твоя...
— Яка вона моя! Зброя — це така штука, що коли з рук її випустиш, то вже вона не твоя. Та не в цьому справа: важко вивезти, не варт рискувати. Нам вона не менше потрібна: патронний завод, міст.
— А що міст?
— Треба, Артеме, і вперед дивитись. Сам сапер — знаєш, що таке міст. Та ще через таку ріку, як Дніпро!
— Куди ж ти думаєш з батальйоном подаватись?
— Дав телеграму в Харків, просто з'їздові: чекаю наказу на станції Ромодан.
— Але ж погано без зброї!
— Один клинок козацький для початку вже є. Добудуть, бісові діти! Ось я поїду, я їм холоду нажену!
— А коли ж ти думаєш на Ромодан?
— Думав, завтра, та не вдасться: не вправились. Перенесли похорон Тесленка на післязавтра.
— От уже і похорон! — журно сказав Артем і якийсь час мовчав. Раптом він навіть сів на постелі.— А тільки минулої ночі я ж розмовляв з ним. Наче зараз іще відчуваю свою руку з його руці. "Щасти вам!" Потім обняв за плечі і питає: "А на душі як? Все в порядку? Ти не думай про смерть. Ти про :киття думай!"
— Отак Тесленко й помер. Не про смерть, а про життя ду* мав.— Кузнецов помовчав трохи і додав:— За обшлагом рукава шинелі знайшли рекомендацію в партію. На Романа Бе-зуглого. На півслові обірвана. Може, якраз коли писав, почув тупіт чобіт на сходах...
"Цок-цок, цок-цок",— лунко цокали ходики в напруженій тиші. Обидва довго мовчали. Потім знову обізвався Кузнецов:
— На комітеті ухвалили похорон справити такий, який і заслужив він,— багатолюдний, урочистий.
— Та йому, мертвому, тепер однаково.
— А людина не тільки живе, поки дихає, поки серце в ній б'ється, Артеме. Так живуть тварини. Правда, і люди декотрі — теж. Але справжня людина... Хіба Тесленко не живе й зараз у пам'яті нашій, у серцях сотень, тисяч людей, які його ",нали, любили, поважали! У самій нашій справі великій, безсмертній, якій він самовіддано служив до останнього подиху. Вся наша Червона гвардія разом з усім народом ітиме за труною. Із зброєю. Нехай гартуються! Бо не тільки в бою гартується людське серце, але і над труною убитого товариша.
— А що, як вони?..
— Нехай тільки сунуться! Без малого півтисячі штиків! Та й серед решти робітників неозброєних не одна сотня буде таких, що не зовсім з пустими руками. Нехай тільки спробують!..
Допізна цієї ночі не спали Артем з Кузнецовим і все наговоритися не могли. Потім утома стала брати своє. Довшими ставали паузи. Останнє, що сказав Артем:
— Оце роз'їдемось. Чи то ж зустрінемось ще коли-небудь?
— Зустрінемось,— не дуже упевнено сказав, засинаючи, Кузнецов.
— За ці півроку в батальйоні біля тебе, Василю Івановичу, я мовби на цілу голову виріс.
Нічого на це не відповів Кузнецов.