Вкінці, я побачив на виставі такий сам килимок, як наш. Знаєш, Гальцю?
— Єзус! Марія! Перестань уже, Микольцю, бо мене вуха болять! — перебила Галя.
Біля свого мужа вона й зіправди здавалася зовсім поважною.
Микола не збентежився анітрохи Галиною заміткою, либонь, привик уже до того. Ідучи до трамвая біля Славка, балакав Микола безустанку. При тім потирав раз у раз руки, ніби чогось тішився, ніби змерз. Розповідав Славкові, як "укінці" запивався з податковим інспектором і секретарем із ради повітової, як секретар перевернувся з кріслом, яке в них дома є пещене курятко, що само лізе до рук, як панна Броня грала тотуса з контрою й двічі повалилася тощо. Так забавлялися розмовою, що й не завважили, коли заїхали трамваєм дві секції.
Вечором дожидав Славко в реставрації товаришів і Миколу. Вже минула дев'ята година, а їх не було ще жодного. Видко, зайшли перед тим куди-інде. Славко трохи нудьгував, але, проте, почувався веселий. Давно вже таким не був. Як виїхав із дому, то неначе зовсім переродився. Тепер уже йому здавалося, що це не іспити мучили його дома, але ціла вороницька обстанова. Те його ліжко, той садок з ямками, той лубин, той лісок — усе те були його вороги, що гризли його душу й сушили мозок. Слава богу, що визволився від тих мучителів. Тільки за Краньцовською було йому неначе жаль. Але недовго. Ось тепер може вже думати про неї без тої туги й без тої великої злості.
А зразу, як виїздив із Воронич, то думав, що серце трісне йому надвоє. Тоді пізнав, що доки ця жінка жиє на світі, то йому нема життя. Або вона має бути його, або нехай іде в сиру землю. Але радше нехай гине, бо Славко почував, що вона не може бути його в тім розумінні, як він собі того бажав.
Як уже мав сідати на віз, то все чогось дожидав, ніби щось забув, а ніби хтось повинен був ще надбігти, щоби з ним разом виїхати. І сам не знав, кого чи чого ще йому хибує. Аж як виїхали за село, як Славко побачив ті чічки, що вже тепер повідцвітали, тоді нагадав собі Краньцовську. Ось кого він дожидав! На серці вдарили млості, а горло стисло щось ціпко, наче якимись жилавими руками. Тужив і лютився.
"Зрадниця! Зрадниця! Я виїжджаю, а їй теє ані в гадці!"
Цілісіньку дорогу про те тільки й думав. Тужив і сердився, сердився й тужив. Кругом себе нічого не помічав, нічого не видів, ніщо його не обходило. Тільки ті думки його точили серце, шнарили по голові, а він лиш наслухав, як тото болить. Аж тут у Львові стрітився зо знакомою дівчиною. Недавно, може, буде тому півтори години. Вона його пізнала.
— Підемо?
— А чому ж би ні?
Як вертав від неї, то думав собі: "Тьху! Які ж плюгаві ті жінки! Ех! Чорт бери ту Краньцовську! Нехай отам западається! Чи варт вона того, щоб я так мучився через неї".
Світ здавався йому веселіший. Зачав цікавитися тим, що кругом нього діється. А в реставрації то вже думав про Краньцовську, як про щось далеке, що йому до нього й байдуже. Дожидаючи, нудьгував і не пив, але мучив склянку пива. Старався, щоб йому вистачило цеї склянки кількомога на якнайдовший час. Боявся, що як вип'є більше, аніж одну склянку, то потім не додержить компанії. Оглядався довкола та пантрував, чи не побачить кого знакомого.
Давно вже не був такий цікавий! Досі він якраз ховався перед знакомими. Всякі стрітини денервували його. Заодно так був захоплений своїм клопотом, що навіть не замічав людей, які повз нього проходили. А тепер не те! Правда, як увійшов до реставрації, то зробилось йому якось ніяково. Оглядався боязко за таким столом, щоби стояв у куті й де було би якнайменше світла. Найшов біля груби. За грубою стояв ще вигідніший стіл, бо там-таки було зовсім темно. Але присісти до нього не було як, бо там сидів розпершися сам реставратор із якимось старанно виголеним панком.
Як поставили перед Славком склянку пива, то несміливість зовсім його оставила. Видів, що має документ перед собою, який його вповажняє до прибутку в реставрації. Міг тепер глядіти на всякого відважно. Таке почування радувало його. Приглядався весело гостям і підслухував їх розмови.
Ось насупроти нього сидить грубий, сивий добродій. Славко його пізнає: це — патріот; портрет його був поміщений у календарі "Просвіти". Патріот дивиться завзято на стіну, а по обличчю його пересувається якийсь сум. Перед ним велика склянка пива. Патріот, не спускаючи очей зо стіни, шукає рукою вуха від склянки. Як налапав, то сум із обличчя тікає, а сивий вус ледве помітно рухається. Нараз патріот хиляє хутко голову вдолину, а склянку підносить угору. Не надумуючись, п'є пиво, а потім спідньою губою обтирає докладно той вус, що рухався. І знов удивляється в стіну, а по обличчю пересувається сум. Реставратор розмовляє з тим старанно виголеним панком саме про патріота. Славко підслухує.
— От дивіться на того пана! — говорить реставратор якось віднехотя, ліниво. — Він приходить регулярно в осьмій годині, а відходить у пів дванадцятої. Хоч годинник би зле йшов, то його це ніколи не змилить. То питаюся вас, чи під ним не зміститься копа яєць? Порахуйте, півчварта години, кілько нафти би заощадилося!
Старанно виголений панок у противенстві до господаря говорить хутко:
— Але ж, добродію! Уважайте, що таке крісло чи стільчик іще би треба придумати, а машина є вже готова. Трохи нафти — й за три тижні курята вилазять. А я для вас постараюсь о десятипроцентову знижку й доставлю вам під гарантією машину в найліпшім гатунку. Скоро ж хочете на рати, нехай буде на рати. Даю вам слово честі, що для вас ратальна сплата не буде мати впливу ні на ціну, ні на доброту товару.
— Чи рати, чи готівка, то мені все байка! — відповідає реставратор поволі й віднехотя. — Я рахую, що мені не виплатиться купувати нафту. Радше вже в бабів скуповувати курята. Хоч трохи дорожче, та без клопоту. А так, якби такий стілець, чи крісло, а найліпше фотель, то вже розумію, що був би зиск. Мені тільки з дива не сходить, що коли ви торгуєте такими машинами, то чому би вам не справити такі стільці? Бо якби нафта все держала однакову температуру, то розумію. Але самі кажете, що в машині є вентилятори для регулювання тепла. Чом же би в такім стільці не міг бути насподі вентилятор?
— Уважайте, добродію, — відповів старанно підголений панок, — що сказав би вам той сивий гість, якби так нараз зацєпали під ним курята?!
Реставратор знов заговорив поволі, а ще до того якось зневажливо, буцім хотів запевнити підголеного панка, що не дасться здурити.
— Що сказав би мені той сивий гість? — повторив питання реставратор, — Може би, настрашився, та й годі! Кельнер перепросив би його, що, мовляв, сталася помилка, "вибачайте, добродію" та й підставив би йому свіжі яйця. А зрештою, на два дні перед накльовуванням можна би взяти стілець на нафту. Ви мені все гудите такі стільці, а я знаю для чого. Говорім собі ясно, по правді. Маєте на складі багато машин та хочете їх позбутися. Я це розумію. Але, з другого боку, послухайте ви моєї ради, переробіть ті машини на такі стільці. Без кошту не обійдеться, але я міркую, що оборот буде великий!
Підголений панок зачав проклинати душу й тіло та й давати слово честі, від звичайного аж до найсвятішого, а все те на доказ, що він зовсім не має наміру обдурювати реставратора, але таки направду має те переконання, що такі стільці не мали би практичного пристосування.
— Бо поміркуйте собі, добродію, якби такий гість заглянув під себе? Або, що ви зробите, як він піде додому?
— Про це нема жури, — відповів реставратор. — Я знаю своїх гостей. До мене приходять самі русини. Вони пильнують корчми, як ока в голові. Жоден не спізниться на секунду! А за те нема страху, що загляне під себе: він дивиться в склянку або на стіну. А як піде один додому, то на його місце прийде два. Ось побачите, пунктом пів дванадцятої закрадатимуться попід стіну хильцем, як зайці до сепаратки. Вони там у карти грають. Пересидять до білого ранку. Висиділи би яйця струсині, не то курячі!
Дальшої розмови Славко не чув, бо надійшли три його товариші. Один із них, у пом'ятій вишиваній сорочці, повідомив Славка, що його швагер прийде аж пізніше, бо стрівся з якимись знакомими панками. А другий товариш, малий, чорненький, як лиш привітався зо Славком, то зараз зігнувся трохи, сперся долонями на коліна й плакав. Сльози капали на землю. Славко здивувався. Але як добре придивився, то переконався, що той чорненький не плаче, тільки сміється так щиро. Він якось дивно сопів, знімався, очевидно, щоби промовити, але йому не ставало духу й він знов хилявся. Обтирав очі пальцями й стріпував сльози на землю. Не зараз здобувся на бесіду.
— Славку... Матчуку... а ти що?! —говорив чорненький захлипуючись. — Та ти маєш свідоцтва з трьома іспитами?
Славко перелякався:
— А ти ж відки знаєш?
— Адже твій швагер казав мені, ти, йолопе!
Славко заговорив хутенько:
— Прошу тебе, не кажи нічого швагрові.
— Та я вже сказав, — відповів чорненький і знов схилився до сміху.
— Свиня! — сказав Славко й засумувався.
Всі три кепкували собі зо Славка. Він боронився зразу, а потім перестав. Пив із ними пиво й одно слухав, а друге пускав мимо. Мозок його працював тяжко. Думав над своїм забобоном.
Який же він до лиха консеквентний, той забобон. Ледве Славко встиг викинути з свого серця ту вічну грижу через Краньцовську, ледве зачав позирати весело на світ, ледве зачав тішитися з того, що втік від вороницької обстанови, аж тут на! Маєш! Новий клопіт і то зовсім із несподіваного боку.
Не так журився Славко тим, що сталось, як радше дивувався тою могучістю, тим, так сказати, маєстатом своєї теорії.
"Я її ще не був добре порозумів. Коли вона мене була вирятувала від тої загибелі, від тої безодні, то мені, дурневі, здавалося, що ця теорія ласкава для мене, як рідна мати. Що вона поблажлива, що часом милується й відступає часом від безоглядного примінювання своїх постанов. Аж бачиш, братчику, що так не є! Це не є рідна мати, тут нема ніякої ласки! Тут невмолима консеквенція. Незмінні правила, сухі параграфи — та й годі!"
XI
На другий день по від'їзді Славка зачалася сльота. Дощ падав видимо й невидимо, бо навіть усередині в хаті було вогко. Зразу всім було байдуже; от дощ, то й дощ, чи в пору, чи не в пору, а він мусить своє відпадати.