Проте змагатися з ним у вправності не міг ніхто.
Задуха стояла нестерпна. Мокра одежа липла до тіла. Мучила спрага. В баклажках майже не лишилось води, і доводилось заощаджувати кожну краплину. Тумаяуа попередив, що до селища людей арекуна не буде жодного струмка, жодного джерельця.
— Хочеться пити, — ковтаючи гірку слину, мовив Олесь.
Тумаяуа озирнувся. Потім, розриваючи ліанові зарості, він заглибився у зелені хащі. Під одним із кущів індіанець упав навколішки і всім тілом подався вперед:
— На, пий! — закричав радісно.
Він підніс Олесеві велику квітку з рожевими пелюстками.
— Хороша. Пий!
Олесеві пальці обережно торкнулись ніжних оксамитових пелюсток. Хіба можна пити квітку? Тумаяуа підніс квітку до рота.
— Орхідея! — здогадався Бунч. — На дні її завжди є досить ароматної вологи. Вона напоїть нас усіх.
Квітка пішла по руках. Тим часом індіанець знайшов ще кілька орхідей. Люди хоч і не досхочу, але все ж угамували спрагу. У всіх піднявся настрій. Невеличкий загін рушив далі.
І знову дорога. Стіна дерев, океан зелені й вічного спокою.
Крутояр своїм гострим мачете на капусту січе ліани.
Зачекав Олеся.
— Важко тобі, сину?
Той, щоб не видати своєї втоми, закусив губу й заперечливо хитнув головою.
Професор підбадьорливо пригорнув Олеся до себе. Бідний хлопець. У нього вже пропав увесь запал. До селища лишилось недалеко, та хто знає, скільки вони ще йтимуть.
Все ніби повстало проти них: і сельва, і спрага. Не треба було брати з собою хлопця. Він зовсім підбився. А що на них чекає попереду? їх застерігав Себастьян Олів'єро. Звичайно, комісар намагався залякати їх. Та хіба вони не мали нагоди пересвідчитись у тому, що сельва криє в собі чимало страхітливих таємниць! Якщо Себастьян Олів'єро вдасться до рішучих заходів, ніхто не захистить їхню маленьку експедицію.
Професор кинув короткий погляд на індіанця. "Мій батько — могутній вождь Палехо!" — згадались Крутоярові слова провідника. Так, влада касіка Палехо важить чимало. Треба звернутись до нього по допомогу. Якщо вдасться завоювати його прихильність, це буде не так уже й погано. Кільканадцять озброєних воїнів поведуть експедицію далі і в разі потреби стануть її надійними захисниками.
Такий хід думок трошки звеселив професора. Він ще з більшим завзяттям заходився рубати плетиво ліан. Піт заливає йому очі. Його мачете спалахує, ніби маленька блискавка. Швидше б вирватись на простір! Побачити б сонце! Хай палюче, нестерпно яскраве, але сонце... і вітер у груди. Або щоб линув рясний прохолодний дощ!..
— Обережно! Гаддя! — кричить десь попереду Тумаяуа різким гортанним голосом.
Бридкі потвори звисають з дерев і погрозливо повертають голови до мандрівників. Чи кинуться вони на людей? І як захищатись од них? Єдиний захист — мачете, але чи оборонять два мачете від цілої зграї?
Нарешті гаддя позаду. Але мандрівники інстинктивно тиснуться один до одного. В очах — тривога. В ході — обережність. Чого тут тільки не зустрінеш, у цьому лісі!
Тільки Тумаяуа йде звичним розміреним кроком, зрідка підносячи над головою мачете. Стривожені скорпіони, сумчасті пацюки, болотні курочки й строкаті ящірки шастають з-під самих його ніг.
— Швидше б вийти з цього лісу! — стогне Олесь. Бунч веде його під руку, намагаючись бодай трохи полегшити хлопцеві дорогу.
— Небагато вже лишилось, мій хлопчику, — втішає його Бунч. — Скоро дістанемось до індіанського селища і добре спочинемо.
Ішли ще з підгодини. Нарешті хащі розступилися. Сліпуче сонце вдарило в очі. Сухий вітерець війнув у обличчя. Ліс лишився позаду.
Вдалині забовваніли конусоподібні будівлі. Це було селище людей арекуна.
Назустріч загонові, здіймаючи легку дуряву, летіла ватага голих дітлахів.
КАСІК ПАЛЕХО
В оточенні галасливої малечі Крутояр і його супутники простували до хижі вождя.
Тумаяуа гордо крокував на чолі невеличкого загону. З хижок виходили індіанці. Зрідка Тумаяуа кидав якесь незрозуміле слово своїм одноплемінцям, після чого ті приєднувались до гурту.
— Не дуже привітно нас зустріли, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр. — Мене не кидає почуття, начебто нас полонили. Ескорт такий, що й не вирвешся.
Бунч теж помітив, що індіанці кидали на них підозрілі, а то й просто ворожі погляди.
Скоро стала відома й причина нервозності господарів селища. Кілька днів тому сімнадцять молодих воїнів племені повернулися з каучукових розробок, де вони сподівались найнятись на роботу. Але на роботу їх не взяли, бо труднощі з перевезенням добутого соку примусили хазяїна плантацій скоротити розробки. Індіанці сприйняли це як особисту образу і тепер ладні були вилити свій гнів на першого-ліпшого білого.
Тумаяуа .крокував спокійний, з гордовитим виразом на обличчі. Войовничий настрій індіанців начебто не обходив його.
Натовп вийшов на просторий майданчик, до великої хижі вождя. Стіни її були з товстих бамбукових палиць, покрівля — з пальмового листя.
На галас юрби з хижі вийшов високий підстаркуватий індіанець із трьома пишними папуговими перами у волоссі і широким поясом на стегнах. Пояс був зроблений із смужок цупкої матерії і чимось нагадував шкіряну спідничку шотландських стрільців.
Крутояр одразу ж уловив щось спільне в обличчі касіка і Тумаяуа. У вождя було таке ж видовжене лице, гостре підборіддя й великі темні очі. І ще вражавшого зріст. Касік, як і Тумаяуа, був на голову вищий від інших чоловіків племені. Горда, з яструбиним носом голова його велично піднімалась над натовпом. "Мого зросту" — подумав Крутояр. — Чи не за зріст його й обрали на вождя племені?"
Тумаяуа підходить до касіка, приклада до грудей обидві руки й низько схиляє голову на знак глибокої пошани. Вся церемонія зустрічі відбувається в урочистій, незворушній тиші. Десятки очей з якимось дитячим зачаруванням стежать за рухами молодого провідника. Але ось погляди звертаються до старого вождя.
Палехо стоїть, наче в гіпнотичному сні. Раптом він починає повільно опускатись на землю. Сів. Плавним жестом припрошує сина і його друзів зробити те ж саме. Тумаяуа сідає поперед Крутояра й Бунча навпроти батька. Впевнено, вільно, з почуттям гідності. Він каже, що це його білі брати, що вони приїхали на великому кораблі з-за моря, що вони двічі літали в череві казкового птаха. Тумаяуа просить виявити до них повагу й любов, нагодувати їх і дати їм пристанок на ніч. Це — друзі його народу, вони не люблять Чорного Себастьяна, вони бажають щастя племені арекуна. Юнак по кілька разів повторює кожне речення, часом змовкає і уважно, пильно дивиться в темні очі свого батька. За індіанським звичаєм він чекає, доки його слова дійдуть серця старого касіка і збентежать його кров.
Батько тільки мірно похитує головою, щось думає. Нарешті він підводиться і обнімає свого сина. До нього підходять мандрівники, і він з незвичайною джентльменською ґречністю простягає їм руку. Крутояр дає йому подарунки: велику червону хустку і кілька ножів. Палехо бере подарунки, обмацує матерію, пробує пучками пальців гостроту лез і віддає все це воїнові з почту.
Тепер обличчя касіка повеселіло, зморшки розгладилися, очі стали м'якшими й ніби світлішими. Касік Палехо запрошує гостей до себе в хижу, простору, напівтемну, напоєну кислуватим запахом маніокового борошна і прілого листя.
Горі заходять всередину. Вони в "палаці" його величності вождя і головнокомандуючого племені арекуна Палехо. Це щось та значить! В палаці вождя! Вони можуть оглядати уважно його зброю, прикраси, постелі, можуть відкривати для себе тисячі несподіваних речей, про які раніше й уявлення не мали.
Великий вождь Палехо, син Япу, людина, що перебуває в таємничих стосунках з добрими духами сельви, води і повітря! Який же він насправді? Чим живе його душа? Як поводиться він в колі близьких і рідних?
По-перше, вражає затишок і спокій. Тихий, лагідний, майже санаторний спокій. Ні крику, ні голосних розмов, ні хвилювання. Тут, мабуть, нікому не вільно бігати, метушитися, галасувати. Тут — палац вождя Палехо!
— Одразу на сон хилить, — каже Олесь, вмостившись на твердій солом'яній маті.
— Примітивна, чесна гігієна, — озивається Крутояр, сідаючи й собі біля сина.
— А мені вже й їсти закортіло, — мовив Бунч, озираючись по просторій, безлюдній оселі, ніби вишукуючи собі щось поживне. — Як ви гадаєте, Василю Івановичу, тут годують іноземців?
— Не бійтеся, Кириле Трохимовичу, це дуже шанобливий і гостинний народ. Аби мали чим пригостити.
Очі Крутояра призвичаювалися до пітьми, він уважно роздивлявся по боках. Хижа була збудована з бамбукових жердин, скріплених угорі і внизу міцними ліановими мотузками. Посередині даху зяяв отвір, очевидно для диму. На землі стояли глиняні горщики, пательні, мішечки з маїсовими зернятами. На полицях, прибитих до стовпів, темніли глиняні глечики, дуже схожі на старогрецькі амфори. Там же лежало тютюнове листя. На одному з стовпів висіли чучела птахів із зв'язаними лапами. Скрізь на підлозі біліло розсипане маніокове борошно. Над входом були розвішані сітки, луки, списи, сокири.
— А де великий касік? — похопився раптом Крутояр.
Тумаяуа без тіні гумору пояснив, що батько зайнятий дуже важливою справою, яку він нікому не довіряє. Він пішов ловити для гостей курку. Крутояр, зрозумівши смисл цієї події, тільки стримано посміхнувся і потім обережно, щоб не образити юнака, пояснив друзям, що курка — найцінніший делікатес у харчуванні тубільців. Вбивати курей дозволено тільки посвяченим у це ритуальне священнодійство людям.
— Він і готуватиме її сам? — спитав зацікавлено Бунч.
— Ні, разом з старшою жінкою, — сказав Тумаяуа, зберігаючи на обличчі сувору, величну строгість.
— Тоді справа довга, — сказав Крутояр. — Маємо час поговорити про наші діла.
Самсонов підвівся з циновки. Він вважав, що краще було б зараз піти по селищу і погомоніти з людьми. Може, хто-небудь чув щось про "сміливого голландця".
Його пропозицію тут же прийняли, і весь гурт одразу ж у супроводі Тумаяуа вирушив у невеличку передобідню екскурсію.
Тубільці були раді допомогти білолицим, але, на жаль, нічого не могли сказати слушного. Вони не чули ні про якого іноземця, не бачили ані його сина, ані його самого.
Крутояр похмуро дивився на халупки, на виснажених людей, і в серці його народжувалося почуття туги.