Жаїра. Том 2. На волі

Ішла, загіпнотизована незро­зумілою силою, потім злізла по стрімкій стіні вниз до розшалілого, кострубатого плеса ріки і стала. Десь далеко-далеко вгорі синіло небо, а в розколину прірви, звужену високо над головою, падав також водоспад світла. Воно стрибало по хвилях і тремтіло зайчиками на скелях по­нурого провалля. Під ногами лежало різної форми каміння, врите глибоко в білий, добре вимитий пісок.

Дівчина увійшла по кістки у воду і нахилилася. Очі її, звиклі до півприсмерку, відразу ж запримітили два камін­чики величини ліскового горіха, і вона тремтячими паль­цями видобула їх з води. Подивилася і дико-радісно заре­готала: це були два діяманти найчистішої води й неоціненої вартости.

Їй захотілося танцювати, кричати, вити — така щасли­ва вона була. Де ж таки — при першому кроці у воду дістати такий скарб! А скільки то можна назбирати за день? За один лише день?!

І Жаїра, продовжуючи сміятися, простягла долоню з діамантами так, щоб на них впало світло. А коли камінці спалахнули одночасно вогнем блискавки і веселки, вона мало не ошаліла від щастя.

Та раптом різкий і сильний удар чиєїсь руки скинув обидва діяманти з її долоні у воду.

Жаїра скрикнула, але її викрику не було чути в реві урвища, і це ще більше дівчину злякало, а вже налякалася вона майже до непритомности, побачивши перед собою гнівну Сторожиху.

— Ти що тут робиш?! — не так почула, як вгадала питання Жаїра.

Вона навіть не пробувала відповідати, знаючи, що є безсила побороти своїм голосом пекло гуку. Кліпала зля­каними очима на гнівну бабу і мовчала. Не думала ніколи її зустріти, бо Сторожиха, попрощавшись з ними, не при­ходила більше. Говорили, правда, що вона інколи з'явля­лася, мов привид, біля ослабленого Татаурани, або кволої Тіні, часами бачено її вночі при світлі вогнища на таємничій: розмові з Аракшо, часом стрічали її діти десь на відлюдді, але вдень вона не показувалася. А от тепер стояла перед. Жаїрою, гнівно світила чорними очима і питала:

— Ти що тут робиш?!

Жаїра не могла нічого відповісти.

— Не смій сюди ходити! — тупнула ногою баба і на­близила свої уста до вуха дівчини. — Не смій, чуєш?!. Тішся, що Камінний Дух дав тобі пристановище і захист перед ворогом, але грабувати його не важся! Все, що тут є, належить йому, і без його дозволу ніхто не сміє нічого брати! Навіть жменьки піску, навіть грудки болота! І ти, дівчино, тримайся якнайдалі від води! Річкова вода — твій ворог, і ти цього не забувай... Геть звідси!

Сторожиха вказала пальцем у напрямі сходів, якими зійшла недавно Жаїра, і цей сухий, чорний, вузлуватий палець тремтів.

Наказу не треба було повторювати, бо Жаїрі видалось, що її вже хтось ловить за ноги, що розбурхана, гнівна вода ось-ось витягне по неї свої пінні руки, — і вона кинулася тікати.

Опам'яталася тоді, коли зблизилася до оселі. Впала, під великий уламок скелі й заридала. Було їй сумно, страш­но і соромно. Доля завзялася на неї від самого народження і встелила їй шлях самими тернями. Позбавила її волі, від­чужила від неї рідних батьків, підставила їй зрадливого Себастьяна, а нарешті пхнула між дикунів. Краще було б, коли б її задушили відразу, коли вона лише з'явилася на світ! Бо навіщо таке життя? Бачила волю і не мала її, дурила себе надією вийти заміж за багатого чоловіка і потерпіла за це, втікла з рабства і опинилася в ще гіршій неволі. Навіть тих, як каже Пірауна, "камінців" їй невільно збирати. Чому інші можуть, а вона — ні? Чому взагалі все їй складається наперекір?

Розжалоблюючись все більше, Жаїра плакала, аж за­ходилася, і відчувала себе нещасною, скривдженою і цілком одинокою у світі.

Так її застала задихана і щаслива Ірасема.

— О, я шукаю тебе, а ти сидиш і плачеш! — сказала, усміхаючись своєю неповторною усмішкою. — Не плач! Татаурана хоче тебе бачити і говорити з тобою... Аракшо вже дозволив... Ходи! Татаурана такий гарний, такий при­чепурений, чекає тебе... Аракшо сьогодні вичистив йому за­ріст і натер оливою з маморани... Обітри ж сльози і зако­сичся, щоб і ти була гарною... Не плач, Татаурана вже буде здоровий...

Закохана у свого брата, добродушна й наївна Ірасема була свято переконана, що Жаїра плаче й побивається з туги за своїм нареченим. А Жаїра дивилася на неї здиво­вано і спочатку не розуміла нічого.

Аракшо? Татаурана? Ах, вона й думати про них забула! Жрець, видавши заборону турбувати вождя і розмовляти з ним, уважав за потрібне повторити цю заборону зокрема Жаїрі, а вона тоді лише всміхнулася. Аракшо гнівався на неї за вибух перед "брамою" і, видимо, хотів помститися, не допускаючи до Татаурани. Овва, велика річ! Вона й так не спішилася на побачення з людиною, яка була причиною нових неприємностей у її житті.

Але тепер, почувши ім'я Татаурани, Жаїра страшно зра­діла. Це ж бо була одинока людина, на якій могли спертися її сподівання! Він сильний, рішучий і розумний. Він любить Жаїру, він, нарешті, її наречений!

— Іду! — підскочила Жаїра, обтираючи сльози. — Зараз причепурюся й прийду. Дивись, яка я замурзана...

По якомусь часі, вбрана в фіялкову сукню, заквітчана пахучими туберозами, схвильована й зніяковіла, поволі зблизилася до того місця, де сидів Татаурана. йому вимо­стили постіль у заглибині, що була обернена до сонця й добре захищена, як від вітрів, так і від цікавих поглядів. Мав старанно зачесане волосся, квіти за опаскою на го­лові і на руках. Чи то від ослаблення, чи від туги, вигля­дав м'якшим і ніжнішим, ніж звичайно, і очі його світилися ласкою.

Однак, побачивши Жаїру, владно простягнув до неї руки, мов про свою власність, і сказав наказуючої

— Ходи!

Жаїра підступила ближче, і серце її при тому забилося від великої радости. Стопилася, ніби віск, коли він ухопив її у свої все ще сильні рамена і почав цілувати так, як тоді, на березі ріки.

— А ти стала ще кращою! — вигукнув Татаурана від­хиляючи дівчину від себе і вдивляючись в неї з захоплен­ням. — Тільки чому ж ти так змізерніла? Журилася мною?

Забув її неуважність у часі своєї хвороби, простив усе і дивився в очі ніжно, закохано. Цей погляд струсив Жаїрою до глибин душі, і вона, раптом припавши до грудей Татаурани, розридалася.

— О, Татаурано! — вигукнула пристрасно і щиро. — Це було б страшне, коли б ти помер! Я не знаю, щоб я тоді зробила! Хіба збожеволіла б, або наложила на себе руку!

— Невже?! — радісно здивувався цим вибухом Татау­рана. — То ти любиш мене хоч трохи?

Жаїра обплела його шию руками й почала в нестямі віддавати йому всі щойно одержані поцілунки.

— О, Татаурано, — ячала вона, — крім тебе у мене нема нікого на світі! Ти — мій єдиний! Чуєш? Єдиний, єди­ний, єдиний! Боже, як же я хочу, щоб ти якнайскоріше подужав, щоб врешті розпочав те, чого хотів! Я піду з то­бою, мій коханий, мій єдиний, мій мужній і сильний! Я стану попліч тебе, буду твоїм джерелом, твоїм вогнищем, твоєю піснею! О, Татаурано...

Татаурана був цілком спантеличений цим вибухом, але душа його росла і набрякала радістю. Був щасливий, що в думках дівчини стався такий переворот.

— Говори далі, — попросив, коли вона замовкла.

— Що маю говорити? — схлипнула Жаїра. — Ти все знаєш ліпше під мене...

— Ні, моя люба, — відповів, — я, властиво, хоч багато хочу, але знаю мало. Постановив собі віддати життя, щоб підняти всі племена на війну смерти, але не знаю, чи вони підуть. Ти ж чула, як сумно скінчилися всі наші дотеперішні заходи...

— Так, чула! — стріпнула волоссям Жаїра. — Але досі ти шукав прихильників на побережжі, де вже племена по­мирилися з білими. А їх треба шукати далі. Адже не пере­били ще всіх ґварані, ще є десь айморе, є ще й такі, про яких ми й не чули. До них треба йти, а не до цих жалю­гідних прибережних водоносів!

Він пив цілим серцем її слова і відчував, що в ньому родиться якась безумна сила, при допомозі якої справді можна перевернути світ догори коренем. Дивився проник­ливо в темні очі, в яких блискотки вже не ховалися кокет­ливо по куточках, лиш спалахували блискавицями. Хотів ще більше їх розпалити, хотів почути нові слова.

— До айморе і ґварані далека дорога, дівчино... — почав її дражнити. — Вирветься нас горстка просто в пащу небезпеці, не знаючи наперед, чим воно скінчиться. Чи ж то мудро?

Жаїра здригнулася і на мить принишкла. Але потім відскочила від Татаурани м'ячем, стала перед ним, похи­лена вперед, із спласлим посірілим обличчям, з нервово граючими жовнами на вилицях, страшна, хижа і прекрасна.

— То ти вже відмовляєшся від усього?! — крикнула, стискаючи кулаки. — Так довго хотів війни, поки тобі гро­зила небезпека?! А тепер, сховавшись у безпечний кут, відразу зледащів?! Думаєш, може, що мене таке ледащо спокусить?! О, ні! Моє серце не для непотреба! Кидай берло, коли так! Віддай його кому іншому, з кого хвороба не виточила разом з кров'ю відваги!

П'янила його словами і запалом, викликала шалене ба­жання вхопити в обійми і втулити в роздерті груди просто до серця.

— Віддай берло іншому!

— Кому, наприклад? — спитав, усміхаючись широ­ко. — Може, тобі?

— А хоч би й мені! — гордо випросталася дівчина. — Думаєш, не подужаю? Запевняю тебе, що до року спалахне весь праліс від півночі до півдня і від сходу до заходу! Як ти не можеш того доказати — я докажу!

Татаурана щасливо розсміявся і простягнув до неї руки:

— Ходи сюди, моє щастя, моє ґроно бананове! О, я знаю, знаю, що, коли б ти стала на чолі повстання, то зворохобилися б усі племена до одного, вибили б усіх бі­лих, а потім вибили б одні одних! Бо хто б відмовився від права на таку прекрасну морубішабіню?! Тільки, бачиш, я тебе не хочу нікому віддати і тому, мабуть, берла не кину...

Жартував, сміявся і цілував її одночасно.

Вгамувавшись трохи, обняв її й почав ділитися з нею своїми думками, тривогами, які чекали його в майбут­ньому. Він знав, що сама війна смерти, навіть коли вона скінчиться для індіян повним успіхом, — це лише початок справи. Війна не була самоціллю, лиш конечною переду­мовою, без якої годі було думати про творення власної держави. Але чи всі схотять такої держави? Чи вдасться згуртувати всі племена воєдино для такої величавої, свя­тої цілі? Врешті, як подолати неминучі внутрішні міжусо­биці за владу, за право на берло головного морубішаби, спільного для всіх племен?

Жаїра обурилася: Як то?! Які ж можуть бути міжусо­биці й суперечки за берло головного морубішаби?! Татау­рана підіймає повстання, Татаурані належить ідея творен­ня держави — і Татауранине право на берло й корону му­сить бути незаперечне і безсумнівне!

Татаурана вдячно стиснув її руку.

— Це так, — сказав з відтінком смутку в голосі.