І саме з цих, закривавлених відчаєм, віршованих скелець зрештою витворюється отой макрообраз Самітника, мирська сповідальність якого — і тільки вона — слугує ключем до мистецького коду поета, до піктограм і до трагічного недомовляння, і не менш трагічних словесних екзальтацій. Тільки з їх допомогою прочитуються певні програмні декларації героя:
Скільки болю і сліз скам'яніло у грудях, Скільки впало на скелі недомріяних мрій, Щоб самотність нести, мов знамено, на люди, Бути муром спокою в божевіллі подій.
Втім, залишатися "муром спокою в божевіллі подій" ні героєві нашому, ні авторові, ні, тим паче, нам з вами, судячи з усього, не випадає. Та й поезії "Чорного пілігрима" не сприяють цьому.
Черкащина — оголений історичний нерв української нації, з невпокореності якого незмінно породжуються якщо не поети, то бунтарі, і все частіше — в одній особі. Прикладів цього маємо задосить. Є щось бунтарське і в крові, себто в манері письма, автора "Чорного пілігрима". Значна частина творів його збірки — це мистецька спроба осмислити становище, ту історичну площину, в якій опинилася наша напівроз'ярмлена, напівневільницька Батьківщина. Він не просто відтворює духовне сум'яття сьогоденної України, а намагається підвести нас до розуміння його суті через священне полум'я козацького Чигирина; через "пектораль... духовного Чорнобиля", та все "стернею з нагострених ножів", аж до лиховісних і, водночас, рятівних круч Холодного Яру.
Відтак у не показній — істинній — самотності ліричного героя збірки уже вчувається відлуння отого душевного болю нації, котра, потерпаючи від "духовного Чорнобиля", поступово перетворюється на "мутанта"; болю за дріб'язковість помислів своїх сучасників, від яких значною мірою залежить доля незалежної України. Це той біль погордого усамітнення патріота і громадянина, котрий то в одній, то в другій строфі проривається рядками на кшталт::
Рубцем Дніпро на раменах степу —
Від створення світу шмата історія.
Від Кримських гір до Карпатських ребер Напівдержава, напівтериторія!
З Олександром Солодарем мені випало познайомитися навесні 1999-го, в Немирові, що на Вінничині, під час зональної наради молодих літераторів, на якій я вів один із поетичних семінарів. Уже тоді він привертав увагу своїми творами, неординарністю мислення, всім тим, що, зрештою, формує яскраву громадянську, а відтак і творчу особистість.
Не все ще вдається молодому поетові, іноді відчувається, що незначний поки що творчий досвід не дозволяє йому на належному художньому рівні витримувати той чи інший твір у межах канонів, які він сам собі визначив; а в невдачах своїх нагадує альпініста, що штурмує вершину, піднятися на яку поки що не здатний, але воліє радше розіп'ята себе над безоднею, аніж визнати поразку
І не слід дорікати за це поетові. Вершина, яку він обрав, дійсно варта праці та ризику На щастя, справжній поет починається не з уміння доладно римувати, — а з іскри божої, талантом нареченої, з особистості і мистецького професіоналізму То перші два могутні стимулятори творчості вже буяють у творах Олександра, наче дві родимі мітки на тімені карпатського віщуна — мольфара. Що ж до професійної майстерності митця, тобто до вміння саморедагуватися, творити мікроі макрообрази, формуючи філософську і психологічну концепцію героя — то це ще прийде, далебі вже приходить. Знання історії, тонке, підтекетове відчуття мови, образне афористичне мислення, розкуте евристичне бачення світу — ось пагінці, котрі дарують нам надію на те, що на роз'ярмленій душі України — Черкащині, з'явився ще один Поет. Тож, повірмо ж у нього, яко сам він вірує у нас, читачів.
ПОЕЗІЯ, ВИКОЛИСАНА СТЕПОМ
Існують поети, творчість яких настільки органічно й глибинно пов'язана з рідним краєм, що й визнавати її можна тільки пізнавши красу і мудрість цього куточка землі, пройнявшись пісенністю його фольклору і трагізмом історії'.
Саме до таких поетів і належить Вячеслав Друзяка. Дитинство і юність його минали на мальовничій косі, що врізається у Дніпровський лиман, і на межі цих двох стихій — степу і моря, з їх краси та мелодики і зароджувалися перші пісенні рядки його поезій, що, водночас, творилися й на межі двох мовних стихій — української та російської.
Поезія Вячеслава Друзяки в суті своїй ностальгічна. Це ностальгія людини, яка, вже давно й остаточно сприйнявши велике місто, заплутавшись в його звабливих тенетах, продовжує душею залишатися там, у степах Херсонщини, на березі Дніпра, де...
Полдневное небо степное,
На травах настоянный зной.
Усталое лето хмельное
Лежит под душистой копной...
І де йому, стомленому міською суєтою, дозволено, як і його предкам-степовикам, жити розміреним селянським життям, неспішно осмислюючи неперебутність течії ріки і часу, космічну віптість хліборобських циклів, святість материнського слова, отого українського слова, до якого він ще тільки по-справжньому повертається, бо лише у спогадах дитинства, спогадах про рідне село, батьківську хату для нього "...знов очищаються джерела іскристих неповторних слів".
Чимало поетів приходить нині до власної пісні, береться за музичні інструменти, щоб творити музику на власні вірші, випробовуючи себе на славу барда. Своєрідність шляху В. Друзяки полягає в тому, що до поезії він приходив через музику, через професійне самовизначення музиканта і композитора. Серйозність такого підходу засвідчує вже хоча б той факт, що перш ніж виходити на люди зі своїми піснями, він закінчує музичне відділення Нікопольського педучилища та Київську державну консерваторію. Це й дозволило йому створити чимало ліричних пісень, що увійшли до репертуарів самодіяльних та професійних виконавців, опубліковані в пресі.
Я не випадково говорив про поєднання двох мовних стихій. Бо тільки воно й дозволяє Вячеславові Друзяці, поряд з оригінальною поезією, творити поетичні переклади творів українських поетів на російську і російських— на українську мови. У збірці поезій, яку мені випало рекомендувати вам, переклади й переспіви становлять два самостійні розділи, які, крім усього іншого, дозволяють окреслити й коло поетичних уподобань її автора.
Перша поетична збірка Вячеслава Друзяки називалася "Вікно лиману" (1995 р.). Характерна особливість її полягала в тому, що образний підтекст самої назви досягався і підлягав пізнанню через тематичну цілісність майже всіх вміщених в цій книжці творів. Обрамлений золотавим степом лиман — справді був тим вікном, завдяки якому поет мав змогу філософічно осмислювати навколишній світ, опоетизовувати його береги, як своєрідне гніздовище роду, як величний всесвіт душі. І хоча нова збірка "Степовий всесвіт" значно розширює тематичні обрії, в ній з'являється чимало поезій суто міського регістру, виразного громадського звучання, проте й вони теж у той чи інший спосіб працюють на створення отого вражаючого макрообразу космічного "вікна лиману", в якому для Вячеслава Друзяки й досі магічно відкривається дивовижний світ людського буття, і від якого починаються усі шляхи в минуле і майбутнє поета. Нехай же йому щастить на цих нелегких, але освячених любов'ю до слова і музики шляхах, що вічно бринітимуть мелодіями степу[35].
...ЕСТЬ ТЫ — И ЕСТЬ ПОЭЗИЯ
Уже первые книги Василия Пивня засвидетельствовали, что в литературную волну входит творец с довольно своеобразным мышлением, сложной ассоциативной символикой, со своим особым мировосприятием.
Поэт неожиданно — а я уверен, что это и в самом деле окажется неожиданностью для многих, кто ранее уже был знаком с творчеством Василия Пивня, — выносит на суд читателя поэзию во многом не похожую на ту, на райских лугах которой он формировался как творец, как личность, как человек, встревоженно и умудренно постигающий этот мир, этот именуемый "современностью" "миг между прошлым и будущим".
И дело не только в том, что на сей раз поэзия его зарождалась уже не на украинском, а на русском языке, а прежде всего в том, что изменилось мировосприятие поэта, философско-мыслительное поле. Большая часть стихотворений, составивших новую книжку Василия Пивня "Остров Змеиный", несомненно принадлежит к виртуальной интеллектуально-урбанистической поэзии, проявления которой талантливо угадываются как в поэзии Лины Костенко, Роберта Третьякова, Ивана Драча и некоторых других, ныне уже шестидесятилетних, поэтов-"шестидесятников", так и в творчестве поэтов украинского модерна новейшей волны — Виктора Кордуна, Василия Махно, Виктора Неборака... но которая, на мой взгляд, все еще ждет своего понастоящему самобытного и преданного выразителя.
Продолжая называть Василия Пивня украинским поэтом, я вовсе не упускаю из видутого обстоятельства, что книга "Остров Змеиный" написана на русском. В условиях фатального украинского двуязычия — независимо оттого, кто и с какой степенью неприятия относится к этой проблеме, — большинство поэтов, перешедших на русский язык общения, продолжают называться украинскими не только по своему гражданскому статусу (точно так же, как все поэты Франции, независимо от того, на каком языке они пишут, остаются французскими), но и по складу своего мышления, по лирико-сентиментальности своей души. Так вот, Василий Пивень — из тех поэтов, которые, как и миллионы его сограждан, становясь русскоговорящими, продолжают оставаться украиномыслящими.
Здесь коврами цветистыми
ткутся в июле закаты, Пряжи ворох багряный, и поверху сизо-лохматый. Дым ячменей, рябины легко узнаваема накипь.
Хмель повис у плетня, Перемиг васильков в буераках. Не в пространство в тревогу, откинув за веткою ветку, Трехсотлетняя липа графской сияет виньеткой. Я приехал... Волынь...
Все здесь божье и все не напрасно. Мама здесь... И калина в зачатии ягоды красной...
Впрочем, высшая, истинная мудрость поэзии в том и заключается, что, постигая ее, не хочется прибегать ни к каким градациям, ни к какому языково-структуральному, образотворческому, психологическому и прочим анализам. Просто, есть ты — и есть Поэзия, каковой она мироощущается ее создателем.
ЛАУРЕАТИ "АРКАДІЙСЬКОЇ ОСЕНІ"
Від редакції "Одеських вістей": Щойно підбито підсумки обласного літературного конкурсу "Аркадійська осінь — 2005", засновниками якого стали Обласний центр Української культури, Аркадійський Літературний Клуб та редакція газети "Думська площа".