Тоді все – о'кей. І якщо по три долари за сеанс, тоді мільйон доларів у торбу товстосума.
Важко, безперечно, перелічити всі опери, яких я не чув і не бачив. Середній американець взагалі їх не слухає. Його сьогодні цікавлять здебільшого ігри, лото. "За три долари, – кричать йому з екранів телевізора, – можна стати мільйонером". На практиці це дуже просто. Берете квиточок, і вперед – на телестудію. А там ходить по сцені з цидулкою в руках аніматор і пропонує будь-кому з вас те чи інше питання. На перший погляд, таке ж просте, як сірник. Хто став першим президентом Америки? Відповіли. Маєте 500 доларів. А кого з президентів убили? Ще 500 доларів. Після цього ставка подвоюється. Нагнітається атмосфера. Шарики заходять за ролики. Бо вам поставили таке питання, що аж у носі закрутило. Начебто й відоме вам і начебто й ні. Ви уже виграли двічі і думаєте, чи не ризикнути ще. Звичайно, можете далі не грати: взяти тисячу доларів за п'ять хвилин – і ґудбай. Але ж людська натура не така: ніколи не зупиняється на досягнутому. Хочеться хапонути ще більше, але цього разу схоплюєте... облизня.
Люди інколи ходять в оперу (не всі – боронь боже), щоб показати, як вони люблять це синтетичне мистецтво, як закохані в нього. А коли потрапляють туди, то, як і належить у таких випадках, потроху дрімають або й просто сплять. Я дивився на отих одягнених у найбагатше вбрання дідусів і на їхніх дам, які теж колись знали, що таке юність, і мені було їх шкода. Не всіх, звісно, а тільки тих, хто так активно боровся зі сном. Щастя їхнє, що спинки крісел оббиті оксамитом і, клюнувши, об них не так легко розквасити носа.
Але в цьому випадку є завжди вихід. Опера мені нагадує засідання в окремих комітетах ООН, де так завзято під монотонність перекладачів сплять окремі делегати, яких того дня виступи інших і не стосуються. Як в опері, так і на засіданнях, вихід один – спостерігати за сплюхами, активно штовхаючи свого сусіда під бік. Невільники Орфея завжди привертають увагу, а якщо дрімають ще й в чудернацьких позах, то інколи викликають досить-таки здоровий сміх і ваш особистий сон знімають як рукою.
Як я вже зауважував, у "Метрополітен-опері" вистави йдуть тільки мовою оригіналу твору. Над сценою висить афоризм. Не знаю, хто його автор, але слова такі:
"ХТО ЗРАДЖУЄ МОВУ МАТЕРІ, ТОЙ ЗРАДЖУЄ ВСЕ!"
Ці чудові слова ще не внесені до жодної книги; пропонуючи їх вашій увазі, я сьогодні почуваю себе першовідкривачем. А це завжди приємно. Особливо коли зичиш людям добра і мудрості.
Що ж, мені доведеться викидати всі карти на стіл. Я не належу до тих, хто при перших же звуках увертюри божеволіє від опери. Від найбожественніших звуків я вмерти не можу. Не можу – і квит. Але я розумію й тих, котрі божеволіють від опери. Вмирають від тенорів і сопрано. А потім раптом собі думаю: ну, від тенора ще можна вмерти. Це я припускаю. У моєму записнику є розповідь про такий випадок. Одна моя добра знайома закохалася в тенора. То був красень, як Лемешев чи як я в молодості. То був усім тенорам тенор. Шкода тільки, що його близько до рампи не допускали. Так ось, дізнавшись, що в цього тенора двоє дітей, а третьому вже четвертий рік аліменти платить, померла.
Отже, на опері я не вельми розуміюсь, але в "Метрополітен-оперу" пішов. Я не міг не піти, з огляду хоча б на те, що туди так часто ходив мій шеф.
Опера мене заспокоювала. Настільки, що інколи прокидався і ловив себе на тому, що час від часу дрімав. Хоч очі в мене й були заплющені, але увесь мій вигляд виказував, що я насолоджуюсь: меццо-сопрано чи баритоном якогось уславленого італійського співака. Його прізвище я записав до блокнота, який лишився у залі ООН.
В опері я сидів поряд з шефом. Не інакше. Є такі люди, що обертаються тільки біля великих, як Земля навколо Сонця. Мовляв, побачить, що він дружить з начальником чи, скажімо, президентом, і подумають: хто ж тоді він такий.
Шеф у тих операх, як в Іл-62. Завжди на висоті. Тримався так, що я ним гордився. Про себе ж, навіть сидячи в такій опері, як "Метрополітен", лишався невисокої думки. Але, як і мільярдери, вдавав, що без опери жити не можу, як і без хліба. Та й не міг я підводити шефа. Хоча чесно зізнаюсь, мені там сиділося важкувато. Як часом і в ООН, під монотонний голос перекладачів.
Коли я мужньо боровся зі сном, то переключав увагу на партер. Дивився на шикарну американську публіку. Мені по секрету сказали, що тут кожний третій – мільйонер. Їх в Америці нібито стотисячна армія. Тут же зібралося кілька батальйонів. Але жодного мільйонера на око не міг визначити. Одягнені вони надзвичайно скромно. Якщо тут хтось і був схожий на мільйонера, то це, безперечно, я. Йти в оперу і не нарядитися у найкращий костюм я не міг. Начальник – мій друг (цього слова не боюся) поводився значно скромніше. Навіть трохи сором'язливо. В опері збирається ситий люд, Я особисто не помітив, щоб хтось там щось їв, пережовував чи ремиґав від задоволення. Але народ здебільшого спрацьований. Видно, що за все своє життя чимало не доспав. Особливо висохлі, як жердини на сонці, дідусі. Ті, можливо, й приходять сюди, щоб під ту чи іншу класичну арію подрімати. Звичайно, не всі вони поліглоти й усіх мов, якими виконуються опери, не знають. Мабуть, справа тут в іншому: опера для них – єдине місце, де їм найсолодше спиться під звуки будь-якої мови, аби вона звучала мелодійно. Але, певне, найкращі сни вони дивляться під італійські ноктюрни та іспанські серенади. Сни, очевидно, весняні й милі, як спогади ранньої юності.
Щодо дружин мільярдерів, то тут я мовчу. Краще за будь-які слова про них промовляють їхні прикраси. На вухах і шиях у них є стільки діамантів, рубінів та золота, що якби раптом погасло світло в залі, то їх сяйва було б досить, щоб освітити партер. Можливо, тільки гальорка й освітлювачі сцени сиділи б у темряві. Можна не сумніватись, що цей момент був би використаний з майстерністю досвідчених бродвейських знавців коштовностей.
Шеф щось постійно записував. Мені так і кортіло його запитати, та він випередив, приклавши палець до губ... І я все зрозумів. За нами і тут стежать. Сон як рукою зняло. Ні баритон (кращий, до речі, в світі), ні альт (теж найкращий у світі), ні меццо-сопрано чи навпаки сопрано-меццо (теж найкраще в світі) уже не полонили мого слуху.
Я нашорошив вуха, й півгодини вони мені самому нагадували жевріючі плафони. Такого, знаєте, інтимно-затишного світла. Але ніхто поруч навіть не ворухнувся. Лише один чолов'яга клюнув носом об бар'єр.
Він підозріло глянув на мене і, помітивши, що я з нього не спускаю очей, невдоволено поморщив носа. Я люб'язно, в американському стилі, посміхнувся йому, він же взаємністю не відповів, І я зрозумів, що це і є якраз той, проти кого мене застерігав шеф.
Решта публіки теж принишкла. Складалося враження, що вона вимерла. Шеф весь час щось занотовував. Певне, готував свій виступ в ООН. До речі, він чудово виступив. Так виступив, ніби на трибуні й народився. Йому так аплодували, що деякі прем'єри й президенти в душі щиро позаздрили. Нічого дивного – у нас в Нью-Йорку чимало справжніх друзів, серед них і прогресивних українців та лемків.
Але я, здається, знову відхилився. Так, відхилився і раптом побачив, що саме пише шеф. Він занотовував імена найкращих у світі співаків – басів і тенорів. Записував, щоб зберегти їхні імена у своєму саф'яновому записнику. Я на таке не був здатний. Серце моє в Нью-Йорку зачерствіло.
На сцену вийшов якийсь супермен (я таким його уявляв). І коли затягнув арію, то на всіх ярусах почали кричати, з усіх усюд летіли квіти, дехто кидав їх у плетених кошиках. Горщиків, чесно, ніхто не кидав. Двоє в нього запустили своїми дорогими ковбойськими капелюхами. Капелюхи були з пір'ям, яке, поплававши в повітрі, полетіло назад до їхніх власників. Такий сильний голос був у того баса. На деяких люстрах "Метрополітен-опери" погасли електролампочки.
У залі були й пересичені. Таких вгодованих доводилося бачити лише на карикатурах. Інколи їх привозять до нас з-за кордону, ніби напоказ. Водять по Москві, по Києву. Мені доводилося з ними зустрічатися. Правда, здебільшого по телевізору. А от щоб на такій відстані, як тут, – жодного разу. В кожного з них (мені шеф сказав, що він знає) такий гаман, що коли б тобі перепала хоча б якась краплина з нього, то у тебе замакітрилося б у голові. Щоб витратити ті гроші, життя не вистачить. Це за умови, якщо житимеш сто років і щодня витрачатимеш по чотириста п'ятдесят тисяч доларів. Уявляєте, які нещасні оті меломани з тугими гаманцями.
Через дві години ми залишали "Метрополітен-оперу". Виходили всі статечно. Найбільшою поважністю вирізнявся, як ви здогадалися, я. Бо вдавав із себе мільярдера. Як не парадоксально, а кожен справжній мільярдер усім своїм виглядом видавав себе за представника гегемона. Така вже, певне, людська натура, й тут нічого іншого не напишеш, навіть якби й хотів.
Глядачі не перекидали стільців (це мене дуже здивувало), ніхто не перестрибував через них і, ризикуючи єдиною головою, не мчав крізь перешкоди по пересіченій місцевості до гардеробу.
Я, щоправда, двічі таки тернув по підлозі черевиками – ноги самі просилися хутчій до вішалки. Але шеф мене стримав:
– Не поспішайте. Встигнемо.
Бісові багатії уже нікуди не поспішали. Чи то вік своє брав, чи в молодості на все життя набігалися. Вони тут так повільно походжали, ніби це була не "Метрополітен-опера", а всесвітня виставка найбагатшого у світі одягу. Кожний так і хизувався своїм рідкісним й оригінальним вбранням, напнутим на колись молоде тіло. На одній дамі висіла сукня з гірського барана – чубука. Зіткана з вовни, що лишалася на гірських камінцях, об які чухалися барани. Сукня коштувала стільки, скільки коштує середній американський хмарочос. Можливо, дещо сума й перебільшена, бо не я її купував, але той, хто мені це сказав, певний, знає точно. То така людина, що, сподіваюсь, знає все чи майже все.
Найбільше своїм вбранням хизувалися бабусі. Я з них не дивуюсь. Кожен врешті-решт показує найкраще з того, що має. А ті дами перебували в такому віці, коли й під дулом пістолета не покажеш нічого, окрім сукні. І я подумав, що природа невблаганніша за будь-якого суддю.