Чорні хмари стали висуватися з-за овиду та затемнювати останні проблиски сонця. По сто разів передумував молодець одно й те саме, врешті порішив, що одинокий вихід зі скрути є: їхати на Схід. Бездіяльно сидіти і ждати, аж десь, хтось, колись поїде у Крим та, може, дечого дізнається про Галю, – се вбило б його або, по крайній мірі, лишило розуму. Він мусів їхати, куди й якими дорогами – байдуже, чи згине, чи ні – все одно! Завсіди буде мати чого жити, доки смерть не гляне в вічі, бо так і плакати не ялося, і помогти годі було. А подумати, що там з нею може діятися…
Юрко вхопив себе обіруч за голову і поволі поплівся домів. Аж ось перед ним зачорніла темна стать.
– Се ти, Юрку? – спитав голос Івана. – Що з тобою?
– Що ж? – відповів тихим голосом. – Думаю, міркую, розважаю та шукаю дороги рятунку.
Іван узяв товариша попід рам'я та пішов поруч з ним.
– Май Бога в серці, брате, – говорив, – не попадай в розпуку та зневіру, бо се злі дорадники! Все-таки і не надійся надто багато. Адже знаєш, що видобути кого з татарської неволі, а ягня з вовчого горла – се одно…
– Знаю, – відповів Юрко, – але, бачиш, я не можу сидіти з заложеними руками, коли вона там, може, кличе моєї помочі. І хотяй не врятую її, то бодай трудитися буду для неї, поїду за нею на край світа, а якщо згинути прийдеться, то згину з її іменем на устах.
– Ба, братіку, – потішав Іван, – усієї надії тратити годі! Знаєш, що Галя призначена до Кафи та що татари ушанують її по дорозі. Заки вернуть та розпаюють бранців, у нас буде доволі часу дістатися на Запорожжя або й у саму Кафу та викупити її з неволі. А не вдасться, то хотяй пімстимося за її сором та неволю на Бялоскурському або ж довершимо силою чи підступом сього, чого не купити за гроші. До відважного належить світ, а аж там на місці побачимо, що саме можна зробити в нашій справі. Не слід нам віддаватися надіям, що щасливо проб'ємося крізь татарські полчища аж до гарему турецького баші. Не можна впевняти себе, що поборемо усі перешкоди та спасемо її і себе. Хто знає, чи вийдемо живими з усіх пригод. Жде нас холод і голод, рани, муки, неволя, а може, й смерть. Але, бачиш, на небі живе Бог, то ж покладім на нього всю надію: а може, може…
Юрко не дав другові докінчити висказу. Обнявши його за шию, вибухнув нагло судорожним плачем.
Коли успокоївся, повів його Іван у хату. Тут сиділи усі довкруги стола, а Олекса розмовляв зі старим Угерницьким про якісь важні справи, бо живо розкладав руками, а усі присутні раз у раз кивали головами або ставляли питання. Коли увійшли Юрко й Іван, розговір замовк, а мати підійшла до сина й обняла його. На її лиці слідне було усе горе останніх днів. Волосся, яке ще донедавна заховало було первісну краску, посивіло майже зовсім, з-під очіпка висувалися в неладі сиваві жмутки на бліде, пооране лице; червоні, підсинілі очі та спалені уста – усе те складалося на сумну картину безпомічної старості. Одначе незламною була: сильна вона жінка.
У хвилі, коли її одинокий син потребував потіхи, опори та материнського співчуття, виступила пані Марта зі спокоєм та гідністю, неначе й не її торкало се найлютіше у світі горе – смерть наймолодшої дитини. При перших словах дрожав ще її голос, але швидко опанувала вона зворушення, бо знала, що в Юрка доволі власних сліз та власного болю.
– Здоров був, синочку! – заговорила. – Чому не прийдеш між нас поділити горе? Ділилися добром, поділимо й журу, а коли стало нам сили перенести один удар, то й сей другий допуст перенесемо на собі без ропоту, без скарги… Скажи, сину, як помогти тобі у твоїй розпуці? Ти ж знаєш, що тут поміч нелегка.
Юрко поцілував руку матері і відповів на вид спокійно:
– Годі, мамо, журитися! Плачем не добуду, а розпукою не направлю нічого. Перш усього мусимо погодитися з горем, яке нам зсилає Бог, та тільки на Бога покладатися не зможу ані я сам, ані не зміг би ніхто інший на мойому місці. Ось бачите, – тут дрогнув спокійний голос молодця, – я не бажаю тинятися по світі без хісна для себе та других. А якщо остану тут сам зі своїм горем, то ледве чи зможу отямитися та стати людиною, як другі. Я мушу покинути хату та йти у світ шукати діл, пригод, мушу хоч попробувати помогти їй, нещасній…
Тут щось здавило молодця за горло, немов кліщами, і він не докінчив своїх слів. Сівши на ослоні, спер голову на руки та прислонив очі. Усі мовчали, тільки воскові свічки, що горіли у ліхтарях на столі, прискали раз у раз. Вкінці заговорив старий батько.
– Так, сину, ми самі знаємо, що безділля убило би тебе. Саме був тут отець Андрей, і він також радив, щоби ти їхав у світ, бо при тобі добра не буде. Осаул Олекса каже, що знає, куди твою Галю запроторили. Тож ти поїдь з ним на Запорожжя, а там, може, вдасться викупити дівчину з неволі. Вона в руках Бялоскурського, а сей вельми ласий на гріш. Дай йому більше, чим даватимуть на торзі, а він, певно, віддасть дівчину. Я дам тобі доволі грошей, і то самим золотом, а, крім сего, постараюся в разі потреби, щоби Чамчан, вірменин зі Львова, написав листи до своїх земляків у Кафі, а сі, певно, порятують тебе, якщо бракне тобі дечого у чужині.
Коли Юрко підняв очі, лице його було знову спокійне, як перше.
– Дякую вам, тату, за добру волю! – сказав. – Спасибі і за гроші. Я візьму їх, але тільки тоді, коли віддасте Марусі усе майно, яке з Лошнева має припасти мені. З грішми постараюся поїхати у Кафу всіма можливими способами. Удасться, то верну до вас, не вдасться, а я остану ще в живих, то осяду на Тясмині у Чорному лісі, оддалік від людей, як у монастирі. Ось там скоротаю бездольний свій вік. Заселю пустиню втікачами, збудую церков на Божу славу, оживлю Вкраїну і вмру з сею думкою, що не даремно прожив на світі… Тому не бійтеся про мене. Я без конечної потреби не наражу свойого життя на небезпеку і не стану шукати смерті. Бажав я се було вчинити, але ось і на мене сплила частина доброї благодаті, яка осінила мене. Я отямився вчас, бо згадав, що життя потрібне моїм обездоленим, пригнетеним землякам, православній вірі та будуччині народу. Тож поблагословіть мене на далекий шлях, а що Богу угодно, те й буде!
Юрко підійшов до батька й укляк, а пан Василь поблагословив його твердим, спокійним голосом, хотяй сам став увесь блідий, мов стіна. Батько знав, що, посилаючи сина у татарську пащу, посилає його на ймовірну смерть, та ні словом не зрадив безмірного болю батьківської груди. Мати вийшла з кімнати, щоби помолитися, а Олекса пішов таки сейчас до стайні, щоби вибрати коні та зладити усе потрібне до дороги.
7. Чорним шляхом
Другої днини з двора в Лошневі виїхали три їздці: Юрко, Іван і Олекса. Іван не думав так швидко вертати у Теребовельщину. Він віддав свою худопахольську субстанцію, що мав по батькові в Іванівці, пану Угерницькому, щоби господарював на ній по своїй волі, а сам поїхав з Юрком у світ, щоби помогти йому та берегти у всіх небезпеках далекої дороги. Опісля задумав іти на Січ і там проживати далі та шукати пімсти на ляхах і татарах за загибіль рідні. Не було, бач, у нього охоти до осілого мирного життя. Була се вдача, яка тільки у боротьбі та подвигах, у походах та боях бачить смисл життя молодої людини.
Всі три в'їхали у Микулинецький ліс, що лежав між Теребовлею а Тернополем. Вони бажали закупити у Тернополі ще дещо потрібне до далекої виправи. Вправді могли би були вже на третій день станути у Кам'янці, але Олекса не згодився на се, кажучи, що не можна так одразу, без конечної потреби томити коні. Радив навіть у Тернополі переночувати, а при нагоді докупити ще два подільські бахмати, які були необхідні до далекої подорожі у широких степах України. Ся порода надавалася найкраще до небезпечних походів, і кінь Олекси був саме сеї породи.
По дорозі у Тернопіль стрічали мандрівники кілька разів усяких підозрілих волоцюг, які їм пильно приглядалися. Одначе грізне лице запорожця та бліді, похмурі лиця молодців відстрашували харцизів. Ось так доїхали вони до Тернополя вже під вечір.
Як у Теребовлі, так і тут мав Юрко знакомого міщанина Михайла Гудза, що держав заїжджий двір для проїжджих купців. Шляхта туди не заїздила, але повно у нього збиралося міщан та вірменських купців, які їздили караванами на Схід. Михайло привітав гостей зовсім не унижено. Він любив, бач, показувати свою міщанську гордість навіть і перед шляхтою. Але тут робив він чималу різницю між поляками і православними русинами. Так і тепер, коли чимало шляхтичів потратило майно, пан Михайло сердешно зі сього тішився, наскільки се не торкалося православних. До них звик був говорити:
– Хотяй ви ніби шляхта, а я ні, то ми все-таки одного батька діти, та одна кормига нас давить. Тож хотяй ви мені пани, а я вам слуга, то все лише остільки, оскільки молодший брат служить старшому.
Видко, що пан Михайло, який був старшим братом при церковному братстві, таки добре розумів напрям польської державної думки, а до свойого світогляду пристосовувався не лише на засіданнях братства, але й у житті. Тому прийняв запорожця, як свойого найближчого друга, з отвертими раменами і віддав йому до розпорядимості всю хату. Так само щиро пожалів Юрка та Івана, як своїх, а вже не одно дісталося при сьому і королеві, і сеймові, і гетьманам. Він прирік вистаратися коней та ремінь, з якого Олекса думав скрутити два нові аркани, потрібні конечно всякому мандрівникові у степах. Він, бач, ніколи не купував готових арканів, але завсіди робив їх сам.
Відтак запросив пан Михайло всіх трьох до себе на обід, причому видобув все найкраще, що лише було в нього в кухні та пивниці. По обіді сиділи всі разом та, попиваючи молдавське вино, говорили про шлях, яким думали їхати у Крим.
Пан Михайло вельми дивувався, що молодці відважилися на таке небезпечне підприємство, і радив не робити сего на власну руку, тільки в власній силі. Олекса годився на се вповні.
– Тепер не можна буде їхати просто у Перекоп, – говорив, – бо годі сподіватися, щоби які-небудь купці або посли туди їхали, а самі, очевидно, не попхаєтеся, немов чортові їв зуби. Поїдете на Томаківку, а там, певно, найдеться якась нагода перебратися у Перекоп, а відтіля й у Кафу. Але Юрко, якому подорож вернула у значній мірі рівновагу духа, успів ще раз передумати всі можливості успіху і не згодився.
– Ні, Олексо, – відповів живо, – ти ж знаєш, що мені ходить головно о поспіх.