Нам, однак, здається, що тут вийшло повне непорозуміння і що норвезький критик воює проти слова, проти назви, яку можна розуміти, як кому забажається, але справжнє вістря його критики спрямоване – і цілком слушно – проти отих "схоластичних передсудів і формул, які сковують поетичну творчість, проти анафеми всякій фантазії і рабського дотримування того, що ми бачимо на поверхні життєвих хвиль, без заглиблення в його таємничі надра" – всього, що різним скандинавським нездарам заманулось охрестити іменем "натуралізм" і що в самій суті своїй є його прямим запереченням, оскільки природа не знає ані формул, ані шухлядок, а пізнання й відтворення її розвитку вимагає щораз більшого заглиблення в причинний зв'язок явищ, а не просто плавання на поверхні… В тому самому (№ 15) номері варта уваги рецензія пана Дрезднера на берлінську народну драму "Родина Шіке", написану спільно молодими реалістами Арно Польцем і Яном Шляфом, поставлену на берлінській "Вільній сцені". Ця п'єса призвела в німецькій критиці до великого скандалу. Спочатку її було оголошено виявом нечуваного здичавіння літературного смаку і занепаду драматичного мистецтва, річчю неморальною, неправдоподібною і огидною. Однак тепер, після вдумливішого аналізу, критика починає визнавати її серйозні достоїнства; свідченням цього повороту є також позитивна рецензія в "Кунстварті", де, зрештою, на нашу думку, не досить глибоко аналізуються її вади, типові для всього так званого німецького натуралізму, що значно відрізняється від натуралізму французького і російського, хоча й намагається наслідувати обох їх разом… Надзвичайно важливою і ґрунтовною в № 16 є стаття Карла Ердманна "Естетичні поняття". Автор характеризує в ній надзвичайну плутанину понять і зловживання словами "прекрасний" і "добрий" разом з їхніми сурогатами, такими як "гарний", "розсудливий", "порядний", "чесний" і т.п. і доводить неможливість раціональної естетики, доки не буде для неї створена відповідна й чітка термінологія".
Так само Іван Франко характеризує статті цього журналу в №№ 17-21:
"Насамперед перед нами друга стаття Гансеггера "Про музику як засіб виховання", що, як відомо з наших попередніх оглядів, домагається такої реформи музичного виховання, коли музика не вважатиметься специфічним фахом, а насамперед частиною загального естетичного виховання… Невідомий автор у № 18 порушує цікаву тему щодо рослинних вінків, букетів і т.п. Останнім часом мистецтво декорації зробило значний крок вперед, і використання рослин, листя, квітів – живих і сушених – займає в ньому неабияке місце… Дотепно висміює в № 19 якийсь "не митець" практику художніх журі, завдання яких – вирішити, котрі з надісланих на виставку картин мають бути виставлені, а котрі – відкинуті. Автор показує, що таке журі абсолютно не відповідає своєму призначенню, і виступає проти всякої попередньої цензури в галузі мистецької продукції так само, як і в галузі всякої іншої продукції… Варта уваги коротка стаття Германа Шутце "Про народний спів", у якій автор виступає проти "перекомпонування" простих народних пісень за правилами шкільної гармонії на три або чотири голоси, коли повністю втрачається їх первісний, своєрідний та оригінальний характер… Так само коротко Карл Шпіттелер (№ 21) визначає різницю між декламаторським і мімічним театром; це різниця двох стилів, яку ніяким чином не можна стерти або поєднати в одне ціле. В театральній виставі завжди мусить переважати або міміка, або декламація… Надзвичайно важливе питання порушує Ганс Мюллер у статті "Про вплив реалізму на стильові особливості мови". Колишня граматична правильність, оздобне пригладжування речень і періодів, уже безповоротно відійшло в минуле. Не лише в поезії та белетристиці, а й у багатьох видах наукової літератури (в історії) спостерігаємо прагнення не стільки до чіткої логічної побудови речень, скільки до відтворення психологічних порухів. Почуття і фантазії тепер почали виявляти дедалі більший вплив на наш спосіб висловлюватись. Ми хочемо тепер не лише відчитати зі слів думки людини, а й відчути за тими словами саму людину… Далі варто виділити такий момент, як критичний огляд новопоставлених опер (№ 17), нової скандинавської літератури, драми "Муки Христа" в Обер-Аммергау (№ 18), сучасного панорамного німецького малярства, важливіших нових німецьких драматичних творів та драматичної літератури взагалі і т.п.".
Цікавою з цього огляду теми нашої розмови – лаконічність і точність — буде для нас стаття Івана Франка "Не в свои сани не садись" Островского". Він говорить про постановку п'єси й сам твір російського драматурга, а також про нього, якого влучно називає "Шекспіром московського купецтва":
"Олександр Миколайович Островський народився в Москві у 1824 р. і там же помер 2 червня 1886 р. На літературну арену він вийшов майже одночасно з цілою плеядою таких письменників, як Тургенєв, Некрасов, Писемський, Григорович і Достоєвський, однак вибрав собі виключно драматичну ділянку та окремий світ – московське купецтво. В цьому напрямку він працював безперервно більш як 40 років і залишив по собі понад 15 томів драматичних творів. Островського можна б назвати Шекспіром московського купецтва, якому він заглянув у душу так глибоко, як ніхто інший. Його драми і комедії відзначаються надзвичайно простою будовою, часом вартою якого-небудь дитячого театру, і браком драматичної дії, великою кількістю сцен і епізодичних постатей, довільно пов'язаних з основною сюжетною лінією; однак всі ці вади компенсуються правдивою характеристикою образів і справді майстерним змалюванням середовища".
І далі:
"Її зміст (п'єси "Не в свои сани не садись" – А.В.) можна переказати кількома словами. Молодий і добропорядний купець Бородкін хоче сватати дочку багатого купця Русакова. Дочка Євгенія теж не була проти цього, поки не зустріла Віктора Аркадійовича Вихорева, колишнього офіцера кавалерії, марнотратника і людину без найменших засад та людського почуття, який прикидається, що любить купецьку дочку, сподіваючись дістати за нею посаг.
Бородкін за старим московським звичаєм просить у батька руки його дочки. І той йому обіцяє. Натомість дочка, яку баламутить тітка Арина, що сама колись у Москві скоштувала столичного життя, дозволяє Вихореву викрасти себе. Та коли дівчина прибула з ним на першу станцію за містом і оповіла йому, що батько погодиться віддати її за "пана" при умові, що той візьме її без посагу, Вихорев проганяє дівчину геть. Женя повертається додому, перепрошує батька і погоджується на шлюб з Бородкіним.
Не можна сказати, що ця п'єса, написана 20 років тому, належала до найкращих творів Островського: нема в ній тих яскравих і безперечно правдиво зображених постатей купців-самодурів, як це бачимо в драмах "Гроза", "Бідність не порок" та ін. В ній виступають постаті звичайні, буденні, накреслені досить блідо. І, незважаючи на це, п'єса дає непогане уявлення про талант Островського і має бодай одну сцену (кінцеву) з сильним драматичним звучанням".
Далі Іван Франко пише про якість виконання ролей акторами місцевого театру, радить брати до виконання більш вартісні п'єси Островського – але все це можна прочитати у 28-ому томі 50-томного зібрання творів Івана Франка.
Аналіз цих трьох статей Івана Франка свідчить про його вміння лаконічно й точно висвітлити суть проблеми. Він не просто переказує зміст статті чи сюжет твору, а й виставляє на суд читача власні міркування з цього приводу, виходить далеко за межі окресленої теми. Але головне, як на мене, Іван Франко спонукає читача, власне, читати, підказуючи йому вартісні твори й застерігаючи від літературної макулатури.
Я теж укотре закликаю читати Івана Франка, уберігаючи свої серця, розум і душу від літературної макулатури.
СЕНС ПИСЬМЕННИЦЬКОЇ ПРАЦІ ТА ВІДСУТНІСТЬ ЛІТЕРАТУРНИХ ЦЕНТРІВ
29-ий том 50-томного зібрання творів Івана Франка розпочинається статтею "Наше літературне життя в 1892 році" (Листи до редактора "Зорі")".
Іван Франко не був би самим собою, якби лише обмежився цією темою, дав бібліографію чи просто зайнявся аналізом творів, які викликали найбільший резонанс. Натомість він, як завжди, копає, що називається, глибше. І цінним для нас є розуміння Франком письменницької праці.
Насамперед у цій статті він констатує, що літературного руху як такого в Україні нема. "Бо коли під рухом літературним розуміти не саме тільки продукування таких чи інших писаних творів, — пише Іван Франко, — а живу обміну думок між списателями, живі особисті зносини між ними, кореспонденцію, дискусії, різносторонні і систематичні студії над життям суспільним і взаємне поповнювання тих студій, то мусимо сказати, що на Україні, такій, як вона нині є, такого життя нема і не може бути". І далі: "Поети і списателі українські живуть і пишуть одинцем, кожний сам собі, і в більшій часті знають один одного хіба з творів, друкованих в "Зорі". Що при такому стані можуть занидіти навіть найкращі таланти, що люди мимоволі затіснюються, провінціалізуються, попадають в шаблон, се зрозуміє всякий, кому приходилось довший час жити в нашій провінціальній глуші, без інтелігентного товариства, без обміни думок з людьми широкої освіти, без газет і доступу до нових літературних та наукових творів, бібліотек і т.п.".
А далі даю розлогу цитату щодо розуміння Франком сенсу літературної творчості. Тут не потрібні жодні коментарі, бо той, хто хоче фахово займатися літературною творчістю, мусить не просто прочитати думки Івана Франка з цього приводу, а перейнятися ними:
"В наших часах не тільки праця наукова, але й творчість літературна – то не простий вплив якогось надприродного вітхнення: найшла на тебе щаслива думка, сядь напиши – і в друкарню! В наших часах писательська творчість, коли вона має бути справді ділом поважним, а не школярською забавою, — се така ж поважна студія, як і праця наукова, тільки безмірно ширша, многостороння і трудна. В праці науковій я можу, а то й мушу спеціалізуватися, ограничитися на один ряд явищ, на одну тему. Для виконання доброго твору літературного треба не тільки щасливої першої думки (вітхнення), не тільки живої та пластичної уяви (фантазії), не тільки вразливого та широко розвитого чуття, але надто треба ще дуже багато зовсім уже побічних, та не менше важних відомостей.