Коли вона доторкнулася до нього і він відчув її жагуче тіло, зрадливий прутень почав підніматись, і Надійка щасливо й закохано дивилась йому в очі, і він не міг відвести погляду від неї. Але тут вимкнули світло, музика урвалась, і дівчина палко присмокталась до його губ, немов намагалася випити з них божественний напій. Він відповів їй взаємністю, пригорнувши до себе й уявляючи, як його прутень входить у її звабливе тіло. Коли світло ввімкнули, Надійка була вже в іншому кінці шкільного спортзалу, в якому відбувалося дійство, і до кінця вечора навіть не глянула в його бік, про щось весело розмовляючи з однокласницями, а потім користувалась неодмінним успіхом, коли її запрошували на танець старші хлопці чи молоді вчителі. Степан Аркадійович декілька разів теж хотів її запросити, але не наважувався, а коли наважився і йшов через увесь спортзал до Надійки, то не встиг її запросити, бо її перехопив один старшокласник, на голову нижчий від неї, і Надійка вдавано весело сміялась, аби її помітили й почули, але відчувалося, що робить це заради однієї людини на цьому вечорі.
Відтоді вони стали просто друзями, і Степан Аркадійович запросто піднімав Надійку на уроках, і вона весело перещебетовувала параграф із підручника, хоча цілісного фізичного мислення в неї не було, і коли Надійка закрутила шури-мури з хлопцем із десятого класу, Степан Аркадійович не здивувався і сприйняв це спокійно, аж директорка школи, стара діва, поплескала його по плечу в учительській на очах мало не всього педагогічного колективу. Фінал четвертого кохання, як і, зрештою, третього, був закономірним: воно згасло. Перше й друге – до матері й сестри – палало в просторі та часі, але Степан Аркадійович тоді про це не здогадувався, аж поки не потрапив до нашого закладу.
П'ятим коханням стала нинішня дружина Степана Аркадійовича – Марія. Вона викладала в тій же школі, що й він, і була старшою від нього на чотири роки. У неї були такі ж сталеві очі, як і в Надійки, але голубіли вони значно частіше, ніж в учениці. Марія викладала російську мову та літературу, а з настанням Незалежності України перекваліфікувалась на зарубіжну літературу і ще на півставки завідувала шкільною бібліотекою. Вона знала історію кохання Степана Аркадійовича і ставилася до цього спокійно. Здавалося, Марія завжди була незворушною, і те, що Степан Аркадійович покохав саме її, було для неї само собою зрозумілим. Вона теж розуміла, що кохає Степана Аркадійовича, хоча мала сумний досвід у першому шлюбі і доньку від нелюба. І коли Степан Аркадійович запропонував їй вийти за нього заміж і удочерити доньку, ні миті не вагалась. Проти цього постали батьки Степана Аркадійовича, і він, ще не одружившись, перейшов жити до Марії та її матері (батько помер якраз перед цим). Чотирилітня Сніжана відразу почала кликати його татом, хоча їй про це ніхто не казав. Вони розписались, весілля не робили. Одного разу втрьох гуляли в місті, їх побачили його батьки, серце яких одразу зм'якло, коли Сніжана смикала Степана Аркадійовича за руку і казала: "Тату, тату, хочу морозива!". Вони стали ходити до його батьків у гості. Марія виявилась чудовою господинею і задовольняла гастрономічні уподобання тестя. Одного разу тато й мама запропонували їм переїхати до своєї більш просторої квартири, в якій ще донедавна проживав Степан Аркадійович, і вони погодились. Потім у них народився син – Вовчик, і, здавалось, сімейній ідилії не буде ні кінця, ні краю. Але одного разу Степан Аркадійович їхав електричкою в обласний центр. У той же вагон сіла Надійка. Минуло років п'ять-шість, як вона закінчила школу. Всю дорогу вони проговорили, не звертаючи, здається, уваги на інших пасажирів. Особисте життя в неї склалося невдало. Одразу після школи вийшла заміж за того хлопця, з яким ходила, але він виявився пияком, зробив їй двійко хлопчиків і загинув в автомобільній катастрофі. Надійка залишалася привабливою і не таїла від Степана Аркадійовича, що їде до знайомого, а повернеться завтра. Степан Аркадійович зрозумів, що це її коханець, і щось защеміло в серці, ніби Надійка колись була його приватною власністю, яка перейшла до іншого і яку він назавжди втратив. Вона запрошувала його в гості, і він обіцяв, що прийде. Мало не два тижні Степан Аркадійович жив Надійкою і все відтягував візит до неї. Врешті зважився і, нічого не сказавши, звичайно, Марії, пішов. Його колишнє кохання було одне, синів забрали бабця і дідусь, Надійчині батьки. Розмова не клеїлась, вони вже про все проторохтіли в електричці, не допомогла й пляшка суперового італійського вина, яку Степан Аркадійович притарабанив із собою. Вони вже були навіть не друзями, а просто колегами, та й то, якщо все розібрати по поличках, — звичайнісінькими знайомими. Потім він ще двічі чи тричі заходив до Надійки, аж поки не застав у неї того чоловіка з обласного центру, за якого його колишнє кохання збиралося виходити заміж. І аж до сьогоднішнього дня, коли я веду про це розповідь, Степан Аркадійович більше Надійку не бачив, хоча часто думав про неї.
Мабуть, ота фатальна зустріч в електричці стала поштовхом до згасання його кохання до Марії. Степан Аркадійович уже давно не працював у школі, бо сусідній з їхнім містом педінститут, чи то вже педуніверситет, наштампував стільки фізичних кадрів, що більше ніж на півставки герой моєї оповідки не міг розраховувати. Колега запропонував йому на пару возити взуття із Польщі. Бізнес пішов добре, так що Степан Аркадійович доробився до автомобіля. І тут пішли жінки – спочатку полячки, потім українки. Марія про все здогадувалась, але мовчала. Степан Аркадійович почав попивати горілочку, і дружина молилася Богу, аби він не потрапив у аварію. Але, видно, гріхів у того було більше, ніж сила молитов Марії. Дорожня пригода таки трапилась, і Степан Аркадійович зі струсом мозку та поламаною ногою потрапив до лікарні. Тут він надибав на своє шосте кохання – зеленооке диво на ймення Галинка. Вона у всьому нагадувала йому перше кохання, яке насправді було третім, але Степан Аркадійович це зрозумів лише тоді, коли потрапив до нашого закладу. Галинка була заміжньою, мала двох доньок і чоловіка-пияка. Степан Аркадійович закохався усерйоз. З боку Галинки такого серйозного потягу не було, але Степан Аркадійович цього не помічав. Незабаром його бізнес захирів, бо колега збудував собі продуктовий магазин і вже в Польщу за взуттям не їздив. Крім того, Степан Аркадійович витрачав непомірно багато грошей на Галинку, а вона висмоктувала з нього все більше й більше доларів і гривень. Аж коли нещасний опинився біля розбитого корита, тобто без копійки за душею, Галинка сказала, що їм не варто більше зустрічатись. Марія про все здогадувалась, але не знала, як далеко зайшли стосунки між Степаном Аркадійовичем і Галинкою. Він боляче пережив цей розрив, що й спричинило, зрештою, його хворобу.
Степан Аркадійович міг би набагато раніше потрапити до нашого закладу, якби не Киця. Вона народилась одного дня з ним, але на сорок років пізніше. Кицю йому подарували на його ювілей. Взагалі-то Киця мала бути Сніжком, і Софійка, сестра, яка зробила цей подарунок, запевняла, що це кіт. Але її ветеринарні здібності були на нулю, і спочатку Сніжок таки став Сніжкою, але це ім'я до неї не приліпилось, і Степан Аркадійович, а вслід за ним й усі домашні, стали кликати її просто Киця. Це було унікальне біле створіння з різнокольоровими очима. Одне око мала зелене з відливом жовтого, а друге — голубе з відливом сталевої смерті. Киця увібрала в себе ніби всі шість попередніх кохань Степана Аркадійовича. Коли вона була чимось невдоволена, її очі червоніли, хвіст метелявся в різні боки, і до неї тоді краще було не підступати. Киця відразу зрозуміла, хто її господар, і спала в ногах Степана Аркадійовича. Коли він приходив з роботи, вона вже не відступала від нього ні на крок і ходила за ним, мов вірний пес, чи віддано сиділа біля туалету, а потім навчилася прошмигувати до цього інтимного місця першою, що викликало насмішки й нарікання з боку домашніх. Степан Аркадійович після другої Галинки вже не мав жодної жінки. Він прив'язався до Киці. Марія ревнувала його і казала, що він любить Кицю більше, ніж її. Дружина навіть не здогадувалася, наскільки була близькою до істини.
Двічі на рік – навесні й восени – Киця на дві-три доби зникала з хати, а незабаром у неї народжувалися кошенята. Як правило, це траплялось уночі, коли всі спали, і Степан Аркадійович, сидячи у ванній кімнаті, гладив свою улюбленицю, а вона жалібно пищала, скаржачись на свою кошачу долю. Марії не подобалось це котяче господарство, але вона не сміла перти проти чоловіка. Він не давав топити кошенят і, як міг, прилаштовував їх у надійні руки. Вони здебільшого народжувалися білими або з вкрапленнями кольору шерсті тих котів, з якими кохалася Киця. Траплялось, що через деякий час, як їх віддали, вони прибігали до своєї колишньої домівки й лестилися до Степана Аркадійовича, якого любили не менше, ніж свою маму. Він радів разом з ними, бавився, мов мала дитина, але не міг зрозуміти, чому Киця залишається байдужою до своїх дітей. Ні, коли вони були маленькими, вона не відходила від них, але тепер сторонилася дорослих синів і донечок.
Марія мовчала, спостерігаючи за цим цирком, а коли чоловік не бачив, крутила пальцем біля скроні. Коли в Степана Аркадійовича почалися перші ознаки хвороби, вона, втім, за його прикладом прилаштовувала кошенят у надійні руки. І вже як Степан Аркадійович потрапив до нашого закладу, то найбільше турбувався не про дружину і дітей, а переживав, як там його Киця. Одного дня сталося диво. Як сьогодні пам'ятаю, що Степан Аркадійович сказав: "До мене скоро прийде Киця". Каюсь, що я тоді лиш посміявся в душі, не подаючи виду, бо скептично поставився до цього. Яким же було моє здивування, коли Степан Аркадійович закликав саме мене, ніби здогадувався, що в цій палаті я є найбільшим скептиком, і, показуючи на світ за вікном, сказав: "Ось моя Киця прийшла у гості". Я не відразу помітив її, але справді біле диво стояло біля дерева і дивилось у наш бік. Здавалося, Степан Аркадійович стримано до цього поставився, але я вже встиг вивчити його, аби зрозуміти, що це далеко не так.