І математики не пішли б далі за кілька зарубок на палиці, бо в випадковій ґроті великої математики не заведеш. І саме тому, що жінка тонший розум має, вона зацікавилася тим зіллячком, що ми тепер звемо хлібом. Чоловік ішов і топтав його своєю грубою лапою, а вона щодня нипала та заглядала, що то з нього буде, аж поки не втямила, що з цим зернятком треба робити. Та й от, дала такий вклад, підвалину цивілізації, а сама тепер тішиться шовковими ганчірками, що їй вділив чоловік за величезну історичну заслугу…
— Я був би радий, якби мені таку ролю! — мрійно зідхнув Віктор.
— Але вона не має права дивитися, як нищиться її надбання!
Цього Віктор не розуміє. Де нищиться? А цивілізація, створена все ж таки хистом халдейских мудреців!
— Жінка призначена творити, а чоловік руйнувати. Ваша цивілізація — гніздо над безоднею, бо чоловік її творить з метою нищення. І ви помиляєтеся, що ми живемо в вік цивілізації. Ми живемо в вік варварства, озброєного технікою. І це тому, що жінка відступила, задовольнилася гінекеем. А вона не мала права цього зробити, створивши ще більшу цінність за підвалини матеріяльної культури. Всі оці філософи, композитори, едісони — пігмеї, що шпортаються в гнояній купі, порівняно з тією палеолітичною відьмою, яка дала людству найбільшу цінність із цінностей: доброту людську.
— Я чекав кінця вашої думки й гадав, що ви скажете: магію, навіяння. А ви сказали — доброту. Це вже просто нагадує мені проповідь у церкві.
Віктор трохи розчарований. Ця некурортна розмова балянсувала на межі дилетантства й незвичайної додуманости, але от знову — мораль усе побиває.
— Яка там мораль? — припинила на мить ходу Мар’яна. — Тут зовсім не мораллю пахне, а всією нашою багатою духовою гамою, що без неї ми не були б людьми, а тими самими мавпами. Це щось трохи більше за Платона, Канта й Маркса.
— Я не ставив би знаку рівнення між ідеями та рисами характеру.
— Я й не ставлю. Всі ідеї — лише діти, внуки і правнуки доброти. Всі почування, звички, потреби, звичаї, — от навіть оця світськість, що мені вже в печінках сидить, — все це продукти, відгалуження, схрещення великої праматері Доброти, витвореної, виплеканої й розвиненої в надрах старезного-престарезного материнського роду. Інша річ, що сама Доброта — дочка суцільносте, злитости, одноега, але то знов інша тема. Мені хочеться хоч раз у житті поговорити про Доброту. Чи я вам ще не надокучила?
Мар’яна майже просить. Чому якийсь випадковий чоловік, що гає час у прогулянці до водоспаду Кадих-Ой, не може дозволити собі розваги, — послухати, про що вона з собою розмовляє в нудьзі?
Віктор ховає під волохатими віями усмішку й підбадьорливо тисне їй руку. Мар’яна не помічає, що вона вже знов неприкаяно щира, розкрита навстежень. Вона встановляє родовідне дерево Доброти.
— Дружба, справедливість, співчуття, обов’язок, поміч, щирість і від неї відгалужений інстинкт чесности, — словом, все, що цементує суспільство, все це бере свій початок від Доброти. Над ними ростуть такі гілки, як гостинність, ввічливість, люб'язність, учти, свята… Бажання передати іншим свої знання, закарбувати їх, — отже, письмо, а письмо це пращур бібліотек, ідей, філософії, науки, радіомовлення, телевізії, ідеалізму й матеріялізму, халдейських математиків… От, куди потрапили ваші кохані протеже! — Мар’яна ще й кепкує.
— Нічого, я ще вам десь підставлю ніжку! — пообіцяв Віктор.
— Вихиляси куртуазії, гонитва за визнанням, славою, знаменитістю, культ світського життя, бажання увійти в орбіту "вищого світу", — це все доведені до артизму й витонченого курйозу продукти гілок, що ростуть на дереві.
В це Мар'янине родовідне дерево Доброти потрапила навіть міміка. От усмішка, таке тільки людське душевиявлення…
— Є й побічні лінії. От заздрість. Це — побічний продукт, протест проти втрати того, що зумовлене добротою-справедливістю. Є ще змаг, бажання не бути нижчим за товариша. Є суперництво… Є скнарість, — перезріле, засохле бадилля нагромадження й запасливости.,.
— Є злобність, в протилежність доброті, — підказав чи пак підставив ніжку Віктор.
— Ага, це добре, що ви нагадали. Я часто про це Зло думаю. Воно часто заступає хмарами все. Тоді здається, що тільки одне Зло й має силу, що світом володіють хижаки, які запрягли його й поганяють, як люди своїх безсловесних рабів, коней. Але це ж не так! Якби не було цього всього, зродженого Добротою, то не було б і Злу де бути. Не було б і суспільства. Це Доброта й її діти-правнуки в’яжуть його докупи, Зло ж от розсаджує на шматки. Але чи не здається вам, що ці дві стихії однаково сильні? Є хижацьке пожирання, як ото наших завмаґів, але є й постійне самовіддання. У фізиці тепле й холодне повітря намагається весь час вирівнятися… Ні, із Злом щось не так, як то прийнято вважати. Але я ще чогось не додумала.
— Як? — обурився Віктор. — Та це ж ясніше ясного! Навіть Біблія каже, що це Єва вкусила з дерева спізнання Добра і Зла. Ви мусите це знати!
Мар’яна аж спинилася. Стала, подумала.
— Єва, а не халдейські математики? Справді, навіть патріярхальна Біблія, й та стверджує, що початок пізнанню та науці поклала жінка. Ну, й що ж ви після цього всього можете сказати на своє виправдання?
Рішучо Вікторові далися сьогодні взнаки ці нещасливі халдейські математики. А Мар’яна, вкусивши вже з дерева Доброти, ще почала пробувати на смак і кислятину Зла.
— Мені здається, що хоч Зло й сплодилося від втрати почуття злитости із своїм цілим, але ж мусить Зло бути. Це ж рух вперед, ріст. Як хочеш щось опрацювати,— мусиш розкласти на елементи, а тоді зложити. Так і ми стоїмо, мабуть, перед якоюсь синтезою, якщо перед тим чоловіки не висадять у повітря земну кулю. От із Злом у мене ще не додумано. Я тільки бачу, що жінка своє розпочате діло закинула, здала на руки чоловікові, а то дуже небезпечні руки, жінка мусить негайно виступити на захист свого творива…
— Але й суфражистка! Боже, Боже! — з голосним зідханням вжахнувся на всю ущелину Віктор. — Узавтра замовляю собі шовкову піжаму і тільки вигріватимусь на сонці, а ви будуйте нове безклясове суспільство, не пускайте капіталістичне рило в наш радянський город.
— Хто вам сказав таке? Та ж є велика специфіка жіночого інтелекту, я з самого початку підкреслила це. Війною Зла не знищите, тільки розплодите. Війна ніколи не була жіночою професією.
— А що ж ви собі берете?
— Найперше, реабілітувати кохання, що з божого дару, з найбагатшої емоції зробилося посміховиськом цинічних скалозубів і підленьких блюзнірських частушок.
— Я боюся, що як нас хто підслухає ззаду, — обачно озирнувся Віктор, — то ми зробимося сьогодні темою сміхів щойно окреслених персонажів…
— Ах, я забула, ми ж на курорті! Ну, не буду. Круто міняю тему. Як ви думаєте, чи правду мені кажуть, що я несучасна, бо цікавлюся допотопними культурами, замість того, щоб включитися в розпочату еру знищення експлуатації людини людиною?
— Ви, справді, безнадійна! Це, як то кажуть, "через шлях навприсядки"….
— А я вважаю, що наша доба й така, наприклад, як кінець трипільської, мають одну спільну рису, обидві вони переломові. Та була у розцвіті з зачатком розкладу та переходу до чогось нового, і не знати було, до чого поверне людство, — так і ми на зламі. Тоді неясно було, чи знищиться прекрасна, добре влаштована, вигідна, багата духово й матеріяльно культура, чи вросте в нову добу. Чи відродяться найкращі традиції людства, чи прийде час, що дико буде, як одні люди других рівними собі вважатимуть, Так і ми. Та культура так розквітла, що вже почали розкладатися її основи, перетворюватися на свою протилежність, — і в нас так…
— Про що ви? — обачно знову озирнувся Віктор.
— Ні, ні, я про те, що в усьому світі робиться. Про Пікассо і розбиття атома.
— А-а-а! — заспокоївся Віктор. — Але ви, Мар’янко, мені сьогодні забили памороки. Я не розумію одного. Чим ви, зрештою, найдужче захоплені? Щось дуже багато.
— Для мого жеруна, нудьги, не багато. Зрештою, то думається усе життя, бо я щось ні до чого практичного не можу пристати. Така от, як бачите, вічна студентка.
— А ви знаєте, Мар’янко, — признався раптом Віктор, — ми з вами чудово пофліртували.
— Мені здається, що я посповідалася і чую на душі розгрішення, — призналася й Мар’яна. — Хоч на один день. Узавтра знов нагрішу.
— Чекайте, я щось ніби чув, що ви не маєте ніяких гріхів?
Мабуть, якби дорога від Кадик-Ой була вдвічі довша, то вдвічі довша була б і розмова ця легкоплинна "сама собою", без гальмів, — та й так і лишилась би незакінченою.
На жаль, вже чути здалека, дзвонять на вечерю…
XXV
Чому було не зостатися на жартівливо-легкому рівні, такому, як верталися з водоспаду Кадик-Ой? Одверта, товариська розмова. Звідки взявся цей фліртовний стиль, який небезпечний, — тоді, коли його замало, і тоді, коли його забагато. Міра? О, Мар’яна її зненавиділа. Мар’яна — за безмірність.
Вона ще довго не лягає спати, що довго сидить надворі й питає себе, що це за тривога на душі. Чи тому, що Віктор зайшов до них у кімнату? Що в нього так затишно, охайно, а в них із Льолею — хаос?
Але ще не все. Чи те, що Віктор до всього приглядається, складає думку? І це не те. Що він усе їй каже приємні речі? Еге, може й це. Мар’яна ладна втягнути голову в свою шкаралущу… Вона могла б спалахнути, а це ні до чого, бо тільки видимість флірту можна тут припустити, навіть не самий флірт. "Від п’ятої години вечора, після чаю, до сьомої, до вечері".
А чого ж Мар’яна вчора з морем, із зорями плакала? Бо кожне було вчора в парі, і їй теж хотілося мати пару — і її не було. І через це не варто плакати, а треба стати збоку. Така доля — мати переповнене коханням серце, і не мати кохання. А доля ж усяка буває, — і така.
На допомогу здоровому глуздові приходить міркування: оце ж і є нормальні взаємини. Коли нема якогось ледь-ледь залицяння, то й хороших дружніх взаємин не буде. Ото ж тут і збережена міра, що така властива цій людині. Не зайти далеко, не образити неувагою. Це треба тямити — і в унісон звучати.
І от така всебічна міра Мар’яні цікава, дивовижна, але чужа-чужа! Людина без поривів, без… ні, і тонкість є, і стрункість думки, імпозантність у всьому, — але чого нема? Душі? Чиновник. Рафінований, найкращого ґатунку, високої марки, але чиновник.