— Такий би молебень устругнули…
— От бачите, — сказав Іван, — ви правильно розумієте. Для чого я запитую про це? Тому що часто го-ворять не подумавши: якби пришельці були на Землі в минулі віки, історія відзначила б такі події. А я кажу: ні, не відзначила б. Чому? Тому що світогляд людства був забобонний і примітивний. Земля — млинець серед оке-ану, небо — скляний чи кришталевий купол над головою, зірки — світильники, прибиті до сфери. За сферою — житло богів, ангелів. Отже, хто опускається з неба — той житель раю, син бога, ангел, божий вісник… Коротше кажучи, хто завгодно, тільки не людина, не звичайна істота. Уявлення про інші планети люди не мали, а звідси і таке сприйняття міжпланетних гостей.
— Я не згоден, — промовив Шум.
— Почалося, — потер задоволено долоні Малина. — Ананій поганяє свій немазаний віз.
— А ти мовчи, — огризнувся Ананій. — Так, я не згоден з вами.
— Чому?
— Тому що не всі були невігласами в передісторичні чи історичні часи. Ми знаємо, що тоді були вчені з високим мисленням. Були астрономи, інженери, математики. Вони відрізняли планети від зірок, навіть вирахо-вували відстані до них. Вони вчили про атомістичну будову матерії. Наприклад, Арістарх Самоський. А вели-кий вчений Піфагор вчив про те, що Сонце є центром нашого світу. Що Земля та інші планети бігають по орбі-тах навколо Сонця.
— Ну то й що? — гаряче заговорив Іван. — Ви кажете правду. Були такі вчені, були правильні погляди, окремі ідеї, які збігаються з нашими досягненнями. Але основна маса народу жила в темряві! Ми дізналися про погляди Арістарха Самоського і Піфагора тільки з давніх рукописів. А серед народу, та й не лише народу, а й серед вчених, панували примітивні ідеї геоцентричного світогляду. Більше того… Може, такі люди, як Піфагор або хтось інший, знали, хто такі пришельці з неба, але вони не могли передати свого знання людям. Ті просто не зрозуміли б їх. Хіба не так? Хіба погляди Ейнштейна про парадокси часу і простору не пробивали собі доро-ги упродовж півстоліття до умів учених, не кажучи вже про звичайних людей?
— Правильно, Іване, — зауважив Гримайло. — Гарно говорите.
Шум промовчав. А Заграва, розпалившись, говорив далі, і його гарячі слова линули над принишклою те-чією Дніпра:
— Отже, якщо перекази про пришельців залишилися, то їх треба шукати не в історичних рукописах, а в казках, у міфах, у релігійних легендах. Такі явища використовувались жерцями для своєї мети, вони передава-лися з вуст в уста, обростали подробицями, ставали легендою, казкою. Згадайте наші казки, легенди… Літаючі дракони, що дихають полум’ям? Звідки вони? Де їх бачили наші предки, що складали казки?
— Ото дивина! — скептично озвався Шум. — Птахів бачили? Бачили! Блискавку бачили? Теж бачили. Сполучили разом такі явища, сплели в одне — вийшов дракон, що дихає полум’ям.
— Мудрець який! — сердито вигукнув Малина. — Чи ти вважаєш наших предків за дурників. Блискави-ця є блискавиця, а птах — є птах. Щоб сполучити ці речі — треба, щоб між ними був органічний зв’язок. У каз-ках ясно сказано: дракон, що виригає полум’я. Тобто, полум’я вилітає з його рота. Таке явище дуже схоже на ракету.
— Саме це я й хотів сказати, — підхопив Заграва.
— Так можна що завгодно довести, — пробурчав Шум.
— Пробачте, так можна й що завгодно заперечити, — втрутився Сум. — Давайте, вислухаємо нашого друга до кінця. Говоріть, Іване.
— Гаразд. Згадаймо міфи, — знову почав говорити Іван. — Звідки в них такі космічні мотиви? Битви гі-гантів, всесвітні катастрофи, дивні апарати, чудесні трансформації. Або в біблії. Літаючі хмари, літаючі диски, голос з неба, чудесне освітлення, кришталеві озера, в яких видно всякі події, небачені істоти в химерному вбранні. Ви знаєте, що наші предки мислили досить конкретно, описували те, що бачили. Коротше, абстракціо-ністів серед них не було.
— А хто знає? — пожартував Гримайло.
— У всякому разі, малюнки, які вони залишили, свідчать, що предки були реалістами. Так до чого я ве-ду… Описи, які часто зустрічаються в легендах, міфах, в релігійних переказах, важко пояснити, якщо не визна-ти, що то є розповіді очевидців про пришельців з Космосу.
— Факти, факти, — вимагав Шум. — Ви нам процитуйте.
— Гаразд, процитуємо. Не турбуйтесь… А перед тим оглянемо ряд фактів, про які вже писали наші газе-ти і журнали.
— І які засуджені вченими, — єхидно сказав Шум.
— Дивлячись, які факти, і дивлячись, які вчені, — перебив його Сум. — Не поспішайте поперед батька в пекло. Кожен факт можна трактувати як завгодно. Не треба прикладати свою мірку заздалегідь.
— Всім відомий факт — Баальбекська веранда, — вів далі Іван. — Що в ній дивного? Чому почали гово-рити про цей утвір? Тому, що веранда змурована з брил каменю вагою по кілька мільйонів кілограмів. Виникло запитання: для чого, коли збудували цей майданчик? Фундамент для якоїсь невідомої будівлі? Вибрик самоду-ра-фараона? Ніхто не міг сказати нічого певного. Потім, як можна було перемістити "камінці" по кілька тисяч тонн від каменоломні і змурувати майданчик? Ми знаємо, що в давнину сучасних кранів не було, та й сучасні крани більше чотирьохсот тони, якщо я не помиляюсь, не підіймають.
— Рабів було досить, — сказав Шум.
— Голими руками навіть рабською силою такого не зробиш, — заперечив Іван. — Ось чому виникла ду-мка, що Баальбекську веранду збудували могутні істоти — пришельці з Космосу.
— Для чого? — почулося запитання з темряви.
— Хто зна, для чого. Може, це був фундамент для якоїсь будівлі. Може, просто пам’ятник, знак перебу-вання на чужій планеті. Можливо, під верандою сховано заповіт для майбутніх поколінь людей Землі.
— Натяжка, — презирливо заявив Шум.
— Не натяжка, а смілива мрія! — сказав Заграва. — У всякому разі, такі грандіозні будови були не під силу нашим предкам.
— Сумнівна думка! — раптом озвався Сум. — Дуже сумнівна.
— Чому? — розгубився Заграва.
— Тому що є гіпотези про високі давні цивілізації. Гондвана, Атлантида.
— Ще одна фантасмагорія, — не витримав Шум.
— І навіть не одна, — відрізав Сум. — Я хочу сказати, друже Іване, що Баальбекська веранда може бути залишком атлантичної культури.
— Хіба атланти мали технічні засоби для таких побудов?
— Стародавні перекази кажуть, що мали. Є згадки про те, що атланти знали секрет ядерної енергії, або якоїсь іншої, аналогічної ядерній.
— Знаєте що, — втрутився Гримайло. — Ви, колего, зачепили ще одну тему, дуже цікаву. Але зараз хай продовжує говорити Іван. Про пришельців. Чи згода, товариші?
— Згода! — дружно підхопили слухачі. Іван, розвівши руками, сказав:
— Як бачите, в мене вибивають ґрунт з-під ніг. Але байдуже. Ми будемо відзначати факти сумнівні й безсумнівні. Отже, Баальбекська веранда під сумнівом, як утвір пришельців. Йдемо далі. Ви всі знаєте про від-криття французького вченого Анрі Лоота в Центрі Сахари, в горах Джабарена?
— Не всі знають, — заявила Маня, заворушившись на колінах У матері.
— Ну раз не всі, — всміхнувся Заграва, — тоді я скажу кілька слів. Анрі Лоот у 1956 році відкрив у го-рах, про які я згадав, багато наскельних малюнків. Цілий музей. Тисячі різних мотивів. На тих скелях вчені від-крили цілий світ, світ, який існував десятки тисяч років тому. Там і сцени полювання, і постаті стародавніх не-грів, їхніх жінок, зразки вбрання, побутові картинки, різні тварини — дикі і домашні. Все це виконано в цілком реалістичній манері. Ми недавно говорили, що предки малювали лише те, що бачили. Так от, нічого зайвого, ніяких домислів. І раптом — незвичайні постаті. Серед голих або напівголих негрів чи негритянок — істоти в суцільних важких вбраннях, із закритим обличчям, у шоломах, що прикріплені наглухо до вбрання.
— Бачили,— озвався хтось. — Публікувалося в журналах.
— Бачили? — зрадів Іван. — Тим краще. Такі істоти — "круглоголові", як назвав їх Анрі Лоот, — зу-стрічаються на багатьох малюнках. І всі вони схожі між собою в деталях. Отже, це не вигадка якогось худож-ника, а реальний факт, відзначений очевидцями…
— Дурниці, — сказав Шум. — Серйозні вчені сміються з таких запевнень.
— Чому? — різко запитав Сум.
— Тому що малюнки, про які говорить Заграва, зображають африканських жерців. Навіть тепер у деяких племенах використовуються жерцями маски, дивне вбрання. От вам і космонавти!
— Поспішний висновок, — заперечив Сум. — По-перше, жерці не одягають суцільного вбрання на себе, такого, як зображено на малюнку, — до речі, на скелях Джабарена є малюнки жерців з масками; по-друге, на малюнку, про який каже Іван, ясно видно деталі шолома, його кріплення до скафандра, а по-третє, саме африканські жерці могли наслідувати пришельців з неба, надягаючи химерні маски, щоб бути схожими на них.
— А може, атланти, — озвався Малина. — У них, напевне, були водолази.
— Е, ні! — гаряче заперечив Іван. — Цього факту я не віддам атлантам. Є ще багато фактів з різних кра-їн. Стовп у Делі, зроблений з хімічно чистого заліза восьмиметрової висоти. Неможливо, щоб його зробили прадавні індуси, які не мали ні індустрії сучасного типу, ні лабораторій.
— Це могли зробити атланти, — озвався Сум, — або інші племена високої культури. Вони мали близькі стосунки з Індією.
— Гаразд, — засміявся Іван. — Цей факт теж сумнівний. Ви його використайте для атлантів. Іду далі. В Андах, на великих висотах, є багато широченних майданчиків, викладених білим камінням у формі таємничих знаків, видимих лише з літака. Хто їх зробив, для чого? Або так звані "дороги інків", які ведуть під хмари і об-риваються на вершинах гір? Куди вони вели? Або хто дав інкам справедливі закони, кольорову бавовну, куку-рудзу? Майя розповідали, що до них приходили білолиці бородаті пришельці. Головний з них мав ім’я Кецаль-коатль. На ньому було довге біле вбрання. Він дав багато мудрих законів, навчив майя вирощувати гігантську кукурудзу, кольорову бавовну. Потім пришельці повернулися додому. Вони обіцяли вернутися ще не раз. Від-хід Кецалькоатля описується так: він попрямував до моря, почав там плакати і спалив сам себе. Його серце пе-ретворилось на ранкову зірку.
— Дурниця якась, — сказав Шум.
— Не дурниця, — заперечив Гримайло. — Чудовий образ. Індіанці, які не знали, в чому справа, бачили, що "бог" прийшов на берег моря і зник, випарувався.