Про Славгород розпитувати став. І найбільше цікавився патронним заводом нашим. Скільки даємо патронів зараз, який запас сировини та палива. Застеріг, щоб жоден патрон не попав у чужі руки. Ну, ясне діло, ми й пообіцяли: всі, що є на заводі, патрони, зразу ж по приїзді у Славгород, підкинемо їм. І це неодмінно треба буде зробити. Бо не тільки ми розуміємо, що таке Харків зараз для революції, а вони, чорти, теж розуміють: з усіх кінців — з Полтави, з Донбасу підтягають гайдамацькі частини.
— Настрій у Харкові дуже тривожний?
— Та як сказати. У нас там війська теж чималенько: 30-й полк, 232-й запасний саперний. Та Червоної гвардії три тисячі, а на Південній загони Сіверса28 в ешелонах стоять. Петро-градці, москвичі.
— Ну, а що ж все-таки Гриша! І поради не дав?
— На місці, каже, шукайте. Самі собі зброю добувайте. Та він ось вам і листа передав.
Але листа братового Мирослава не стала зразу читати, поклала в кишеню і звелася на ноги.
— "Шукайте!" Знайшов кому це радити. Та ми й те загубили, що мали. Чотириста багнетів! Збожеволіти можна. І, як на те, ні Гайового, ні Федора Івановича.
— Ні Кузнецова!— додав Артем.
— Чому? Ні, Кузнецов тут,— сказала Мирослава. Артемові навіть дихання перехопило.
— Як тут? Василь Іванович тут? А як же йому вдалося, що не з батальйоном?
Мирослава розповіла, що вчора увечері на патронному заводі були партійні збори, перевибори комітету, і вони з Куз-нецовим були там. Збори затяглись за північ. А в цей час і сталося. Уже по дорозі додому взнали про гайдамаків та про роззброєння саперів.
— Ви знаєте, Артеме, що мені спало на думку? Чи не ради патронного заводу вони і в Славгород ввалились?
Артем мовби не чув її і сказав раптом, якось одразу повеселівши:
— Ну, коли так... З Кузнецовим ми й гору з місця зрушимо. Як ви гадаєте, де він може бути зараз?
— Ночувати він пішов з Валдісом Густом до нього.
(Патронний завод був у 1916 році евакуйований у Славгород із Риги. Разом з заводом прибуло більше сотні кваліфікованих робітників — латишів і росіян. Серед них і Валдіс Густ).
— Піду до нього.
— Він скоро буде в комітеті. На десять годин призначено засідання. Ви теж, Артеме, приходьте. Доповісте про поїздку в Харків. Але до десяти у вас іще є час. Я піду зараз. А ви поспіть.
— Та ні, не до сну мені. Треба за діло братися.— І, спустивши з ліжка ноги, став узуватися.
— Яке у вас діло?— спитала дівчина.
— Та зброя ж нам з неба не впаде. А нашу з казарми вони ще не вивезли. На чім би не стало, треба вихопити.
— Як же це? Вони ж і казарму вже зайняли?
— Одна тільки кінна сотня там. А решта в ешелоні ще.
— А цього мало — сотня! Та й потім, звідки ви знаєте, що вони не вивезли зброю?
— Поганої ви думки про мене, виходить, Мирославо!— посміхнувшись, сказав Артем. І на її здивування додав:— Ну, звичайно ж! Адже ви як думаєте про мене зараз? Приїхав, ще на вокзалі довідався про таке лихо, і хоч би тобі що! Швидше до родичів, у теплу хату, та й завалився спати. Признайтесь, адже так?
— Ну, ну?— примружила дівчина очі.
— А я, Мирославо, з вокзалу не зразу до родичів. У мене вже хлопці в "секреті" стоять, очей з казарми не спускають. Тільки щось, негайно дадуть знати.— Він раптом замовк. (За перегородкою чути було чоловічий голос).— Хто там?
Але дівчина не відповіла. Вона, може, й не чула його запитання.
— Тітко Марусю!— гукнув Артем. На порозі з'явилась Бондаренчиха.
— Хто там?— спитав Артем півголосом.
— Із Вітрової Балки. Грицько Саранчук. Це не Орисин жених?
— Він самий!
Артем схопився з ліжка і, швидко взувши другий чобіт, вийшов за перегородку.
За чотири роки, відколи Грицько Саранчук бачив його востаннє, дуже змінився Артем. Роздався в плечах, лицем змужнів. А втім,— така принаймні перша думка майнула в голові Саранчука,— де б не було, серед тисяч — зразу б упізнав Артема.
— Ну, здрастуй, Грицьку!— схвильовано і трохи ніяковіючи перед присутніми за своє хвилювання привітався Артем, як тільки міг стримано.
— Здрастуй, Артеме!— в тон йому відповів Саранчук. І так, не розмикаючи міцно стиснутих рук, може, хвилину цілу стояли, розглядаючи один одного, усміхаючись і не знаходячи слів.
З мовчання скористалася Мирослава,— нагадала, стоячи біля порога:
— Артеме, отже, точно о десятій ви в комітеті.
— Гаразд,— сказав Артем і повернувся до Грицька:— Ну, скидай шинелю, розповідай. Часу у мене хвилин п'ятнадцять, мабуть, ще є.
А сам, відійшовши до умивальника, став умиватись. Саранчук скинув шинелю і якось' непевно знизав плечима.
— Та що ж тут розповідати! Почати — почну, а що, як не вкладусь у свій регламент?— Нотка обиди явно звучала в голосі.
— А хіба ж це ми востаннє? Ще буде час. Зараз,— хоч би про головне: звідки, куди мандруєш?
На це відповів Саранчук стисло, без зайвих подробиць. Та й мерщій став собі розпитувати: що він, Артем, тепер думає робити, чи не збирається додому?
— Із службою, можна сказати, покінчено. Добре було б разом...
— Е, ні, Грицьку, не виходить!— усміхнувся Артем. Він витерся рушником, повісив його на цвях і підійшов до Саранчука.— Не до того зараз. Та ти, виходить, уже знаєш? Ну скажи — не сволота?
Грицько не відповів, бо саме Бондаренчиха запрошувала снідати. На столі вже стояли дві склянки чаю, нз тарілці накраяний житній хліб і в блюдечку цукерки-монпасьє замість цукру.
— Ти, Артеме, про полуботківців? А чого ж вони сво-лочі?— уже за столом раптом порушив мовчанку Саранчук і, не чекаючи на відповідь, став розповідати про свої міркування, що виникли ще в дорозі з приводу останніх подій у Славгороді.— Власне кажучи, я і зараз не збагну, в чому тут драма. Ну і поїхали собі додому. Скатертю дорога!
Артем весь час, поки той говорив, похмуро дивився на нього і нарешті не витримав:
— Та ти що, Грицьку? Жартуєш?
— Анітрохи!
— Он як!— Артем сердито сьорбнув чаю, обпікся і поставив склянку на стіл.
— Артеме,— сказала Бондаренчиха,— а ти б, замість того щоб сердитись та обпікати собі рот, пояснив би спокійно, толком.
— Кому? Та що він — маленький? Ось Уже скоро рік, як революція. Петруся нашого спитати,— хитнув головою на перегородку,— і той знає, що до чого. А він... "Скатертю дорога!"— каже. Ви бачили!
— Ти, Артеме, не подумай,— трохи зніяковів Саранчук.— їй-бо, без всякої задньої думки сказав. Просто з язика зірвалось, як приказка.
— Ну да. Так я й повірив! Я знаю, звідки все це в тобі.
— Звідки?
— Від Павла Діденка. Ще з того часу, коли він із своїм дружком, куркульським синком Корнієм Чумаком, гімназистами, а потім і студентами, у нас там, у Вітровій Балці, молодь обробляли.
— При чому тут Діденко?— знизав плечима Саранчук..
— При тому: не можеш ти, трудяга, маломіцний середняк Грицько Саранчук, сам отак думати. Це думають за тебе Діденко і Чумак.
— Не турбуйся. У мене своя голова є на плечах. І вона в мене не тільки для того, щоб було на що шапку надіти. Діденко тут ні до чого. Ну, а коли вже зайшла мова про нього, прямо скажу: розумний хлопець. Що, може, неправда?
— Про таких, як Діденко, треба говорити так: розумний, але дурень.
— Ні, він не дурень,— заперечив Грицько.— Ти пригадай... іще до революції...
— Ну-ну, викладай.
— Адже тоді у нас на селі, та й не тільки у нас, навіть слова такого не було —"Україна". Хіба що в пісні! А то ж усе —■ "Малоросія". А він уже тоді українські книжки читав. Про Україну розповідав нам. Старовинні всякі історії. Казав, що колись стане-таки Малоросія знову Україною. І ти дивись: адже по його вийшло. Є Україна тепер. Держава! Із своїм урядом, із своїм військом.
— Ну-ну, доказуй уже: із своїми поміщиками та фабрикантами, із своєю білою гвардією —"вільним козацтвом". Хіба таку Україну ти хочеш? Хіба така Україна тобі потрібна?
— А я ще не роздивився, яка вона є насправді.
— Це для них, для буржуазії української, така Україна справді потрібна. Вони сплять і в сні її бачать. Ось чому вони хочуть китайським муром відгородитися від Радянської Росії, російський народ ненавидять всіма своїми печінками. Та й "свій" український народ теж — не менше. І бояться. Як вогню! В нашому саперному батальйоні було і українців немало. Чому ж гайдамаки і їх обеззброїли? А зрозуміло: хочуть вирвати зброю у революції з рук. Ось у чому штука. А ти — "не розумію, в чому тут драма".
— Та що ж. Тижня ще нема, як я на Україні. Придивляюсь поки що,— сказав Саранчук.
— А ти швидше. Революція не жде.
— Нічого. Я її довше ждав.
Артем глянув на ходики на стіні,— час уже було йти,— і сказав, підводячи до кінця розмову:
— Ну що ж, придивись. А тим часом по старій дружбі так тобі скажу: не питавши броду, не лізь у воду. І ще одну приказку запам'ятай. Добре запам'ятай.
— Яку?
— Двоє б'ються — третій не мішайся.
— Це я, звичайно, третій!— з робленою усмішкою обізвався Грицько.
— Не плутайся під ногами. Держи, як то мовиться, нейтралітет.
— А простіше кажучи,— не сунь носа не в своє діло. Так, чи що? Ну, гаразд,— трохи помовчавши, заговорив знову Саранчук.— А де ж тоді, Артеме, моє діло?
— Ти хто такий? Хлібороб! Отже — хліб і роби!
— Он що! Ори, мели, їж! А може, мені вже цього мало!
— Хліб — це не мало. Без хліба хіба можуть жити міста? Без хліба хіба може робітничий клас перемогти в революції?
— Ага, зрозумів!— сказав Саранчук, іронічно прищуривши око.— Ну що ж, вірно! Де вже нам, мужикам, з міськими робітниками рівнятися. Одним словом — гречкосії! Але ти не думай, Артеме. І ми теж дещо міркуємо. Ложку за вухо не понесемо. А таки до рота.
— О, щодо цього, я не сумніваюсь,— в тон йому відповів Артем.— Анітрохи!
Він допив прохололий чай і відставив склянку. І коли тітка Маруся спитала, чи не налити ще,— не захотів. За його прикладом, подякувавши хазяйці, відмовився і Саранчук.
— Ну, от і поговорили,— уже одягнутий в шинелю, надіваючи шапку, гірко посміхнувся Саранчук.— Боявся, що часу не вистачить. А воно якраз. Договорилися до точки.
— Чого там! Це ще тільки зап'ята.— І Артем теж надів свою солдатську шапку.
Разом вийшли на вулицю. Виявилось, що їм по дорозі. Але зараз це було байдуже обом: якось не хотілося ні повертатися до старої теми, ні починати розмову про щось інше. Ішли і мовчали. І Артем уже думав про своє: після того, як перевірить хлопців, що вартують біля казарми, чи піти зразу в комітет, чи, може, раніше до Валдіса? Може, Кузнецова ще застане в нього? Тим-то на несподіване запитання Саранчука про Вітрову Балку,— що там робиться,— відповів ]неуважио:
— А ось поїдеш — побачиш.— І, відчувши, що ця відповідь прозвучала холодно, додав:— 3 самого літа не був там.