Ні одного. Темно та ще й туман — і не помітили нас. У байраці зупинилися ми. Василь з Гриць-ком подалися за версту назустріч до станції, у розвідку. Недовго й ждали. Три постріли — як умовились: значить, військовий. Тоді ми 'розірвали путь. У лісі принишкли й стежили. Машиніст не встиг зупинити поїзда. Аж завив під укіс...
П о в с т а н ец ь 1-й. Хай тепер виглядають допомоги!
Повстанець 2-й. А наче чутніш.
Андрій. Сьогодні червоні повинні позиції свої відбити. Наказ є, хоч кров з носа. Ото ж і нам робота буде. Тільки зіб'ють білих, а ми з тилу їх — в обійми міцненько!
Повстанець. Щоб аж ребра захрущали!
А н д р і й. Так що спочиньмо. Та не розперізуватися — навчило ж! (Вбік, де коло другого вогнища — повстанці.) Сторожі не зміняв?
Голос із-за кону. Ось зараз. Ось юшки посьорбаємо.
Андрій. Та бойових, і коней найкращих дати. Голос. Добре!
Повстанці відпочивають.
Іван (приносить торбинку. Сідає). Так, значить, Хведь-ко, юшку сьорбаєте? Може, спряжемося?
Голос. Ану тебе!
Голос 2-й. Знаємо твою супрягу.
Голос 3-й. Твій коник сухенький буде, а наш і ноги простягне...
Іван. Ну, то як хочете. А тільки дурні ви, хлопці. Та тут же оладочки та ще й картопелька печена. Повстанець (з-за кону з ложкою). Ну? Іван (виймає). О!
Повстанець (з ложкою). Справді оладки, хлопці. Видко, старців десь по дорозі злапав.
Сміх.
Іван. Старців? Е ні, братику. Не старцями тут пахне. Дівчина гостинця передала. З гурту. Бреши! Іван. А ось — картопелька.
З гурту. Де ж ти її здибав? Іван. Призволяйтеся. А я розповім.
Дехто бере, їсть. Голос. Добрі оладки!
Іван. Передай у другу сотню. Нехай як проскурою поділяться. (Передає один оладок.) Так де здибав? А от усе спервоначалу викладу... Діло було ось як. Ідемо ми з роботи, ну й того.... Звичайно, трошки озираємося.
Голос. Чи, бува, душа з п'ят не випала?
Іван. Ні, милуємося. Потому — туманець... кущики всякі... хорошо; аж гульк — дівчина по дорозі. Геройська, чорнява... Ну я, звичайно, підскочив. Кінь підо мною так і грає, так і танцює. А я тільки — морг!
З гурту. У, чорт носатий.
Сміх.
— Мабуть, з переляку: на тобі оладки мерщій, та геть к бісовому батькові?
Іван. Ні-ні. По-хорошому. Розговорилися. Вона йде — ми їдемо. Грицьку, так же було?
Г р и ц ь к о. Так, так.
Іван. Ну от, значить, вона йде — ми їдемо. Ми їдемо — вона йде. Довго так. Ну і, звісно, уподобала.
Сміх.
Та недовго думавши: "Люблю тебе, повстанцю. На ось та згадуй Наталочку свою. А торбинку, як вернешся, привезеш".
Сміх.
Голос. Бо в придане, мовляв, нема нічого, крім торби. Іван. Серце в мене так і тьохнуло. Розстатися з тобою? Нізащо! Схопив у сідло і — гайда... Було, Грицьку? Г р и ц ь к о. Брехати не буду: що було, то було! Іван. Хотів сюди привезти. Голос. Та й чого ж не привіз? Іван. Хтозна й чого.
Голос. Таке плетеш, аж нудно робиться...
Іван. Плету? От їй же бо! Хіба хоч одно слово не так, Грицьку? А що за дівчина! А серце яке! Золоте. Я вам, хлопці, трошки того... збрехнув. Діло було ось як.
Повстанець 1-й. Ну й знову збрешеш.
З гурту. Заткнись, Іване.
Іван. Ні, не заткнусь. Слухайте. Адже оладки їли? Отож, їдемо ми, храбро так... . Нікуди не озираємось — плювать нам на все. Аж гульк — по дорозі дівчатко. Маленьке таке, як перепелятко. Та туп-туп... ноженятами. Торбинка через плече. Оця торбинка... Нагонимо.
Повстанець 2-й. Ти, звичайно: "Дайош, бабка, торбину!"
Іван. Кинь, кинь! Нагонимо. "Куди це, чорнява, так рано?" —— питаю. "А дядькові снідати несу, орють". — "Молодцювата,— кажу,— молодичка з тебе; ми ще й не вечеряли, а ти вже й снідати наварила..." І — змовк. Мовчить і вона. Тільки голівку схилила. А в мене в грудях щось як запече!.. (Пауза.) Увірвав коня нагаєм. Гайнули... Коли ззаду чуємо: "Дядю, дядю!.." Зирк — дівчинка за нами біжить, аж падає. "Що з тобою! Чого ти?" — "Як мені вас жаль! — Торбинку здіймає.— Нате! — А в самої сльозинки на очах.— І наш Петро з червоною стьожкою. З червоними пішов... А батька білі вбили..." (Пауза.) Так мені горлянку й здавило. "Неси дядькові,— кажу,— а ми собі десь знайдемо. Може, й тебе підвезти?" А вона рученята з торбинкою простяга: "Нате!" Опекло мене. Схопив на коня, і понеслися... (Пауза.) Під ліском орав дядько її. Ізсадив з коня дівча, а воно: "Дядю, хай їм оладки. Я вам іще принесу!" І очима, як сонцями, на нас... Знов опекло в грудях, наче в них хто чавуна з кип'ятком перекинув... Вдарив коня... Тому він такий і в милі!..
Тиша. Біля другого вогнища хтось заспівав "Яблучко".
Голос. Десь і в мене дочка...
Іван. І звуть її Наталочка. А в косі маленькій, як у миші хвостик,— моя червона стьожка...
Голос (із-за кону). Остап летить. Щось, мабуть, сталося.
Андрій (вдивляється). Кінь змилений. До зброї! Повстанці схоплюються, ладнаються.
Остап (підбігає). Наші в бій пішли. Вже зовсім кадет підійшов до окопів, як раптом по них з кулеметів... вони — тікати... А ті за ними... от перехопити б...
Андрій. По конях!..
Вибігають. Чутно залпи, крики "ура".
Марійка (по паузі виходить). О, денікінці... Куди ж вони?.. Заплуталась. Кудою йти?..
"Ура" чутніш. Постріли.
Марійка (прислухаючись). Ближче... це червоні, мабуть. (Раптом кидається в кущі.)
Д єні кінець 1-й (захекано). Ху! Ну, куди його?..
Денікінець 2-й. Близько вже... (Скидає шинель, чоботи.) Не втечеш...
Тікають.
З'являються червоноармійці.
Червоноармієць 1-й (натикається на кущ. Марійка— тікати). Стій! Стій! (Хапає.) Шпигунка!-А, сволоч!.. Чого ти тут лазиш?
Червоноармієць 2-й. Чого тиняєшся? (Обшукує.) О, револьвер! (Б'є її.) О, сумка якась... Шпигунка!
Марійка. Ні, ні. До вас я. Вам це...
Червоноармієць 2-й. Не бреши!
Червоноармієць 1-й. Бач, як гадюка облущилась! І шинельку вже скинула, і чоботи...
Марійка. Та ні, братику!' Це денікінці тікали... А я вам несла це... Украла. Тут якісь бомаги.
Червоноармієць 2-й. Мовчи, сволоч! Не викрутишся! Ми тебе...
Штаб бригади з прапором. Комісар. Що це за жінка?
Червоноармієць 2-й. Шпигунка. Піймали ось тільки-но. В кущах ховалася.
Червоноармієць 1-й. І одежа ось денікінська, видко, переодяглася.
Червоноармієць 2-й. Найшли револьвер і пакет.
Червоноармієць 1-й. У пазусі схований був.
Марійка. Та ніт же, до вас це я несла... Я з Балуєвки... Три дні по лісі блукала, все ніяк було...
Комісар. Мовчи! Обшукайте. (Читає.) О, карта! Еге-ге... Що це? Позначено нашу дільницю. (Читає.) "Спасибі за Балуєвку. На Федорівку приготуйте прориви в місцях, помічених на карті!" Це що таке? (До комбрига.) Не дурно підозра в мене була... не дурно нас били! (Зриває зброю з комбрига.) Падлюка! Заговорила-таки буржуйська кров! Зраднику! (До червоноармійців.) Приготуйте гвинтівки. Ось ми їх спаруємо...
Червоноармієць 1-й. Нічого не знайшли.
Червоноармієць 2-й. Ось іще папірець. (Дає.)
Марійка. Це братові. Катря дала. Подруга моя. У вас він служить.
Комісар (проглядає). "Любий... Як я змучилась..." Хитро, сто чортів! Ці фокуси ми знаємо! (До червоноармійців.) Готово? Ану, до дерева їх!
Марійка. Ой, горе... Та я ж невинна... Не повірять! Я вам несла.
Комісар. Годі плескати дурниці. Знала, на що йдеш. Червоноармієць 3-й (прибігає). Зайняли ліс. Захватили дві батареї і кулемети... Комісар. Не встигли втекти?
Червоноармієць 3-й. Куди їм утікати, товаришу комісар, коли повстанці налетіли з тилу. Дали духу! Я тільки що обігнав, їде сюди командир тих повстанців.
Комісар. От гаразд. Резерви підтягти!'
Андрій (з хлопцями). Являюсь, товаришу комісар! Злились-таки. З двома сотнями шабель кинувся з тилу. Не підкачали хлопці, будуть пам'ятати нас. (Побачивши Марійку.) Що таке? Марійка! Як ти? Товаришу комісар, дозвольте. Це — якась помилка. Це дівчина з нашого села. її батька розстріляли денікінці за сина, що в Червоній Армії.
Комісар. Та вона — шпигунка.
Андрій. Марійка?
Марійка. Невинна я. Я до вас, до червоних, рвалася. Я вкрала це. В економії.
Комісар. В якій економії? Підійди ближче.
Марійка. В економії, де їхній штаб стоїть. Я прийшла до пана.
Комісар. Чого прийшла?
Марійка. Хліб у нас забрали. Убили батька.
Комісар. За що вбили? А, так-так, син у Червоній Армії.
Марійка. Ну да... Вони сердиті, люті такі... У них роту офіцерську повстанці розбили. Ну, а вони селян порозстрілювали. Душ тридцять...
Комісар. Ну, далі? Прийшла...
Марійка. Ав них штаб стоїть. На ґанку сидять і балакають. Я й почула. Полковник розказує про якогось вашого командира, що за старого режиму служив разом із ним. З полковником... і що тепер помагає йому. Одступає, та все робить так, що наших б'ють... Каже, в цьому пакеті — смерть червоним. Та такі раді, регочуться. І Живодьор наш був там, і піп...
Повстанці. — Іч, гади!
— Ну прийдемо! Хай начуваються.
Комісар. Ну-ну?
Марійка. Я як почула, так мені дух і забило!.. А вранці Охрім мав однести його...
Повстанець 1-й. Охрім? Повстанець 2-й. Ах падло!'
Марійка. Вони йому за це й хліб простили, і дубки, що колись у панському лісі порубав. Комісар. Ну?
Марійка. Стою я, а вони мене не бачать. А в голові, як метелиця, думи. Ну як не допустити, ну як одвернути?! Хотіла бігти, так — не повірять же. Та й у яку частину бігти? Тоді я надумала добути того пакета. А він у полковниковій кімнаті.
Комісар. Ну, і як же ти?
Марійка (похнюпилась). Була у нього в кімнаті.
Комісар. Як же ти туди попала?
Марійка (тихо). Він кликав — і я пішла. (Пауза.) Думала — засне він, а я вкраду і втечу. Ну, а вийшло інакше. На столі лежав револьвер. Тільки він одвернувсь, я схопила й пальнула двічі йому в спину. А тоді за пакет і у вікно.
Голоси. Оце так герой-дівка!
Комісар. Спасибі тобі, славна дівчино!
Голоси. А ми що подумали!
Комісар. І поклон тобі до землі. (Тисне руку).
Повстанці. Ану, Марійко, хоч глянути дай на себе!
— Здрастуй!
— Ну, й молодчина ж!
— З дому давно? Комісар. А того — до дуба.
Клацнули затвори. Ні, не варто. Вистачить з нього і одного патрона. Іди!
Той іде геть. Постріл, комбриг падає.
Собаці — собача й смерть!
Марійка (до Андрія). А ти нахмуривсь! , Андрій (по паузі). То так... Нічого, люба. Яка ти
гарна!
Комісар. Донесіть у штаб дивізії, що комбрига розстріляно як зрадника. Не одну сотню за ці дні втратили... Брав сумнів, та матеріалів не було.
Червоноармієць. Ну, тепер не буде того.
Комісар (до Марійки). Ти, дівчино, врятувала не одну сотню людей.