Лялечці дуже кортіло попробувати стругати, і він заздрісними очима дивився, як Славко вправно орудує ножем. Вдома йому до ножа навіть підійти не давали.
— Олежку, Олежку!
Славко озирнувся і прихилив голову:
— Твій дідо. Тікаймо!
Він швиденько скотився з горба в кущі. Лялечка не встиг зметикувати й обернувся, але Славко засичав знизу:
— Дурню, я кому сказав!
Лялечка теж, обдираючи коліна, покотився вниз. Славко захіхікав.
— Диви, як шукає!..
Дід стояв на горбі, роззираючись довкола. Він був зовсім близько. Лялечці стало страшно, і він сказав:
— Може, вийдем?
Славко затулив йому рота долонею, але вже було пізно. Дід неквапно спустився вниз, розсунув кущі і грізно запитав Лялечку:
— Ти що тут робиш? Ходи додому!
Він взяв його за руку і потягнув за собою. Лялечка жалібно озирнувся на Славка, але той пригрозив йому кулаком.
Лялечка показав язика.
Дома Лялечці сказали сидіти і нікуди не йти. Бабця кудись пішла, і дід мав доглянути за внуком. Він дав йому поламану запальничку, а сам пішов фарбувати паркан. Лялечка побіг за ним і, роззявивши рота, дивився, як дід вмочав пензлик у маленьке відерце із зеленою фарбою і водив ним по штахеті. Фарба не хотіла триматись і весь час стікала.
Дід спересердя плюнув.
— Оліфи дав забагато!
Лялечка теж плюнув і вимовив погане слово.
— Ти що сказав? — Дід повернувся й обурено глянув на внука.— Ану, ходи сюди!
Лялечка закліпав очима і втік.
— Чекай, чекай, ще раз таке скажеш — відлуплю, на чім світ стоїть!
Лялечка сховався за хатою. Не знати, що й було б, якби діда не покликали до сусіда. А потім прийшла бабця, й Лялечка, винувато ховаючи очі, поплівся за нею.
— Ба, а коли мама приїде?
— Скоро. Скучив за нею? — бабця поцілувала Лялечку і погладила його по голові.
Дід того дня так і не фарбував паркана. Та й швидко уже почало сутеніти. Дід дивився телевізор, а Лялечка сидів під хатою на маленькому стільчику й розглядав книжку з малюнками.
Це йому швидко набридло, і він хотів було піти до хати, коли раптом почув шарудіння в кущах малини. Лялечка повернув голову, і очі його зустрілись з великими очима лиса. Лис був такий, як на малюнках, хіба що більший. Рудий, аж червоний, з гострими вушками і темними лапками.
Так вони дивились одне на одного з добру хвилину. Лялечка не міг поворухнутись з несподіванки. Лис зрозумів, що йому нічого не загрожує, і підморгнув Лялечці, тоді потягнувся до відерця з фарбою, взяв зубами дужку, і підняв і, задкуючи, поліз у кущі.
Гілля захиталось, і лиса мов не було...
РОЗДІЛ VI,
де розігрується кривава драма
Чи варто, шановний читачу, описувати гірке пробудження художника, в котрого забрали плоди його натхнення, які без шкоди для здоров’я можна було не творити і вести спосіб життя, належний кожному звичайному лису? Грубе заперечення нікчемностей — що може бути гірше для митця, щирого у своєму прагненні нести світло істини?!
Але не будемо лити крокодилячі сльози. Лис подумав спочатку, що картини вкрали, і це вселяло якусь надію, можливо, вони все-таки були чогось варті. Бідного Мацька постійно мучили сумніви, що він робить не так, як слід.
Знайшовши кілька обривків паперу (лису не було важко вкрасти папір, як і фарбу, в мандрівних топографів, що таборились один час біля річки), він все-таки змушений був визнати гірку правду: картини хтось з’їв. Кидаючись в розпачі від одного кущика до другого, лис наткнувся на здохле мишеня, що валялось, тримаючи в зубах шматочок паперу.
Мерзенна тварюка через надмірну жадібність переїлась і здохла.
Але це не могло втішити лиса. Якщо ви гадаєте, що плакати властиво тільки людині і крокодилові та, може, ще кільком невідомим автору істотам, то ви, напевно, маєте рацію. Але чистісінька правда і те, що лис заплакав, потихеньку скімлячи, геть оглушений ударом долі. Лисяча сутність, з котрою він боровся в ім’я загальнозвірячого, на якусь мить покинула його в скорботі.
Лис лежав, як мертвий, поклавши голову на витягнені лапи, і навіть хвіст його не ворушився. Лис плакав. Ніхто ніколи не бачив, як плаче лис на сонячній галявині, коли все. навколо радіє ранку, тому що вітер розігнав хмари і тільки поодинокі з них неквапно простують небом, не затуляючи сонця...
Але в наступну мить кров предків збунтувалась в Мацьку. Погрозливим червоним світлом спалахнули очі, до того затуманені слізьми, наїжачилася шерсть, і лис звівся на передні лапи. Серце його жадало помсти.
Лис метнувся в гущавину, охоплений ненаситним бажанням трощити зубами все ненависне мишаче поріддя, як знищили ці нікчеми його геніальні картини. І те, що жодна з них поки що не траплялась йому на очі, ще більше лютило лиса. Засліплений невтолимою жадобою помсти, він наскочив на свого доброго знайомого їжака Грицька й боляче вколов лапу.
— Ти що, здурів? — пирхнув їжак, впізнавши лиса, і ображено кліпнув маленькими жвавими очицями: — Ну й вигляд у тебе!
Лис знеможено впав коло нього.
— Ти знаєш, що сталося? — заволав він трагічним голосом.
— Що, прийшли ліс рубати?! —перелякався Грицько.
Це було найбільше лихо, яке тільки могло існувати на світі.
— Гірше!
Грицько полегшено зітхнув.
— Гіршого бути не може.
Їжак мав людське ім’я. Одного разу він забрів у село по яблука, і там його спіймали діти. Нарекли Грицьком, цілу зиму протримали в коморі, а навесні він все-таки втік до лісу. Любив про це розповідати і завжди закінчував людським прислів’ям: скільки їжака не годуй — він все одно в ліс дивиться.
— Ти бачив мої картини? —запитав лис.— Їх миші поїли!
Очі його знову спалахнули червоним вогнем, і їжак, хоч лис збирався їсти мишей, а не його, на всяк випадок скрутився в клубок.
— Не бійся, — зневажливо кинув Мацько.— Я тебе не з’їм. Скільки ти мишей можеш з’їсти за день?
— Я? — їжак висунув з-під колючок чорненький писочок.— Дві, а якщо вони худі, то всі чотири. А коли я голодний, після зимового сну, то й усіх п’ять. А коли ще дітки є, то і їм дещо вловлю і принесу.
— Так,— задумався лис.— Небагато... Я би штук двісті передушив, а з них штук двадцять би з’їв.
— Нащо стільки душити? Так усіх мишей винищити можна! Тоді й ладу у лісі не буде. Нащо просто так вбивати?
— Мені начхати! — зірвався Мацько.— Я цілий ліс підпалю за свої картини! І сам згорю...
— Господи,— тільки й видавив з себе їжак.— Та бог з ними, з тими картинами! Нові намалюєш... А ліс новий нескоро виросте. І скільки нашого брата невинного ні за цапову душу спечеться? Дітоньки малі, бідняточка... Схаменися!
— Нові картини, кажеш, намалюю? Та в мене після цього, як настане депресій, то я в житті ніколи-ніколи...
— Ну, то й що? Не намалюєш, то й біс з ними. Скільки всякого діла кругом. Ліс чистити, щоб сміття не було забагато, діточок ростити. Дурний ти ще!
— Я — художник. Ти розумієш, що я художник?! Це все одно, що моїх дітей з’їли, я їм цього не подарую! Рийся в смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ вимітати.
— Що-що? —перепитав Грицько, бо всього не второпав.
— Обіцяй мені, поклянись, що будеш нищити цю погань на кожному кроці. Можеш не їсти, я тебе не заставляю.
— Навіщо нищити, як не їси? —здивувався Грицько.— Чи я вбивця який? В мене жінка, діти, ще біда яка вийде...
— Нічого не буде. Я за тебе заступлюся.
— Я й сам за себе заступлюся. Колючками. Але від суду колючками не врятуєшся... Знаєш що, йди проспися, подумай гарненько, може, й не буде в тебе тієї, як її, де...де...
— Депресії?
— Ага, депресії! Може, не так уже й миші винні...
— А хто з’їв?
— Гей, чоловіче, чоловіче, хоч і лис ти, але, видно, розуму маєш небагато...
— Ти мені добалакаєшся...— погрозливо засичав Мацько, але їжак уже сховався, і з-під колючок донісся глухий голос:
— Я тобі зла не хочу. Мізками поворуши гарненько, може, що згадаєш... Сорока має хвіст довгий, дарма що обскубаний трошки. Новину вчора принесла, що ти лісовим начальником задумав стати. Я, правда, не дуже повірив. Ти зроду-віку не був хитрий, дарма що лис. Ледачий, то факт... Але всяке може бути, то я й не пішов на цю твою, як її...
— Виставку?
— Ага, виставку.
— Але ж Сорока така розумна. Та хіба й вона миші їсть?
— Миші? — Їжак засміявся і висунув знову з-під колючок чорний писочок.— Мишей вона не їсть. Ну, й нездогадливий ти, брате! Живеш у лісі, а не знаєш, що все по ниточці йде: від мишей до Сороки, а від Сороки до...
— Ну, Сорока! — аж засичав лис.— Ну, я їй покажу! А я думаю, чого вона не з’являється! Курячих тельбушків нема. Я часу не мав, малював...
Очі його спалахнули.
— От бачиш,— хіхікнув Грицько.— Спочатку за голову хапай, а потім за хвіст.
— Ну, бувай! — сказав лис, тремтячи від обурення й образи.
— Ти краще тихенько... Може, усе й перемелеться,— лагідненько попросив їжак.— Не зв’язуйся з дурною Сорокою...
— Не вчи мене. Я сам зроблю, що треба. О-ох!
— Почекай! — І коли лис озирнувся, їжак попросив: — Не продай мене. Я тобі, як другу...
— Не бійся. Не скажу! — буркнув той.
Їжак Грицько довго дивився йому вслід, звівшись на задні лапки, І, зітхнувши, промовив:
— Ой наробить він дурниць!
Наш необачний лис ще потинявся по лісі, раз у раз позираючи на гілля дерев, але, крім старої ворони, яка цілісінькі дні просиджувала на дубі, настовбурчивши сіре пір’я, нікого не побачив. Ворона прожила на світі дуже багато, ніхто не пам’ятав її молодою. Лис побоявся її розбудити і тихенько звернув убік.
Про себе він кляв Сороку, як тільки міг. Потрапила б вона йому на очі! Але, як на зло, ця тварюка десь відсиджувалась, може, ловила десь такого самого, як він, довірливого лиса. Мацько вискалив гострі зуби і клацнув сонну муху.
Раптом йому здалось, що це був сон. Що всі його картини висять на кущах і хтось просто пожартував. Мацько чимдуж побіг до своєї нори. Але все залишилось по-старому, тільки роса висохла на траві й листі. Таке не могло приснитись. То тут, то там валялись шматки паперу.
Лис ліг у затінку, примруживши очі, і хоч вуха його за звичкою стояли насторожі, йому було вже однаковісінько. Мацько хотів умерти. За ним пожаліла би, може, мама та ще їжак Грицько, котрий, попри свої колючки, був непоганим хлопцем. Зрештою, може, й він мав рацію, коли говорив, що треба не лізти з власної шкури, а берегти ліс.
Лис важко зітхнув, здмухнувши з лапи павутинку, котру павуки чіпляли, де їм забаглось.