Заїхав якраз на ярмарок і до корчми попрямував. Геть обвішаний зброєю і при золотих острогах. А чоботи геть розповзлися, так що із правого чобота визирав великий палець.
Грошей в нього було досить. І гуляв він у корчмі не один день, поки, врешті, не впився. Власне, не впився навіть, а зморився від пиятики і заснув. Заснув на соломі під конярнею, поруч зі своїм, завжди під сідлом, соловим конем. І от тоді якісь погоничі, зайди-лотри із Мазовії, спокусились на його золоті остроги і відв'язали від чобіт.
Довго і глибоко спав Марко. Коли прокинувся, то перш за все глипнув на свої чоботи. І, не вгледівши золота, схопився на ноги, підтяг попругу і перекинувся у сідло. І погнав коня чвалом по дорозі...
Вислідив на перепочинку біля річки. Пов'язав сонних і, коли всі вони отямились, спитав:
— Де поділи мої золоті остроги?
Лотри мовчали. Тоді Марко вдарив одного під груди п'ятою. Той зомлів. Марко розв'язав його і потяг до води. Занурив у воду і тримав, поки той захлинувся. Троє не витримали і сказали, де сховані остроги. Потім Марко взяв з їхнього воза барило вина і примусив усіх пити, поки гикавка на них напала і вони почманіли. Розв'язав і повкидав у воду.
Двоє якось виповзли на берег, а один захлинувся. Після того випадку Маркові остроги із щирого золота ніхто не чіпав. А сам він їх не в'язав тепер на чоботи, а просто на босі п'яти. І так і ходив у золотих острогах босоніж. І ще завів собі здоровенного далматинського собаку, справжнього людолова, щоб той охороняв його сон. І пан каштелян наче відступився, прочувши про Маркові діяння, і не надсилав більше слуг, щоб покарали Марка. Казали люди, що каштелян був добрим господарем і оберігав своїх слуг і худобу від непотрібного загину...
Марко по-старому ганяв волів з Галичини до Кракова чи охороняв солеві вози на шляху до Волині. І чи була злива, чи сонце, чи туман і мряка, чи трусив перший сніжок, а на репаних Маркових п'ятах полум'яніло золото карбованих острогів, знаменитої амстердамської роботи...
...До старезного віку Марко не втратив ні сили, ні зірких очей, не хибила його рука, і ніколи в його чубатій голові не було ніяких коливань і сумнівів.
Та ось він відчув і свій час. За два дні до смерті прийшов Марко до костьолу. Поклав перед ксьондзом капшук срібла і зажадав, щоб золоті остроги після його смерті прибили до стіни костьолу. Але ксьондз відмовив.
— Тебе, сину мій, все життя палила гординя ненаситним вогнем. А до храму божого йдуть із покорою в душі, а не з гординею та лютим завзяттям.
Марко мовчки забрав своє срібло й поїхав. Коли кінь притюпав до лемківської церкви, Марко не сидів у сідлі, а вже висів на шиї свого коня. Вийшов старий піп на ганок, старезний, білий-білий. І вітерець ворушив його шовкові білі коси і пасма мов павутинної бороди.
— Це ти грішник Марко?.. Чув про тебе багато, а бачу вперше... Сповідатись прийшов і причастя прийняти?
Марко притис неголену сиву щоку до кінської гриви і прохрипів:
— Ні, попине... Я привіз срібло на храм... А мої золоті остроги прибийте на розі, щоб люди бачили...
— Згода, грішнику. Сріблом не погордуємо — треба дах новим гонтом перебити. І золоті остроги візьму, приб'ю до стіни бабинця, щоб усі люди бачили твою гординю.
Дяк розповідав людям, що Марко витяг кволою рукою з-за пазухи важку калиту із сріблом і дав попові. Потім вдруге поліз за пазуху і простяг руку попові, ніби в ній були важкі золоті остроги. Піп узяв уявні золоті остроги, підступив ближче і дав Маркові поцілувати хреста. Так ніколи ніхто й не взнав, де загубились золоті остроги.
Але стіну церкви піп прикрасив Марковою шаблею-адамашкою, на блакитному лезі якої зміїлись карби витонченої арабської в'язі: "Во ім'я бога єдиного Аллаха та Магомета пророка його". А поруч стояли рубані літери твердої латини: "Переможець поганих покірний раб божий Рибіцький славить матір божу".
Та знаменита шабля висіла на зрубові старої церкви, і не брала її ні іржа, ні холод, ні спека. І довисіла до самісінької пацифікації 38 року, коли з долини на автах, смердячих задушливим димом, приїхали люди у військових френчах та конфедератках. Вони не дуже пильно оглянули стару церкву, може, найстарішу в усіх лемківських горах. Що винесли з церкви, що лишили. Вони це робили не так досконало, як через два роки почали німці цікавитись їхніми костьолами та замками. Кажуть, що лемки здогадались винести із церкви якісь речі перед самим приїздом міських панів. Отож пани у френчах зачепили за баню сталевим тросом і потягли машиною. Загурчав напружено мотор, вистрелив синім чадом. І дерев'яна споруда зрушилась, поповзла по схилу, потім склалась, ніби картонна, і враз розсипалась на окремі болонки, дошки і гонтини. І все навколо оповилось золотою курявою смерті старезної споруди. А де поділась блакитнолеза візерунчаста шабля дамаської роботи, ніхто не знає. Так само, як ніхто напевне не знає, де меч і корона Данила Галицького.