не хочете розуміти... Ви мислите надто прямолінійно. Для вас людина, яка помилилася,— назавжди погана людина. Я думаю трохи інакше... думаю... Бо в одному бою рядовий штрафного батальйону Василь Доброчин відзначився... вельми відзначився... його нагородили... похвалили у фронтовій газеті. Друковане слово крилате, якось долетіло воно й до майора Середи, і він написав мені: "Це ти, Василю, чи не ти? Якщо це ти, то пробач, що вивів тебе колись не хотячи на Турецький міст..."
— Я щось не второпаю цієї писанини з Турецьким мостом,— перебив його Шершун.— Середа мав на увазі наш міст, у Кам'янці?
— Так,— сказав Доброчин.— Міст капітально перебудували турки ще в сімнадцятому столітті, з того часу Турецьким зветься. Ну, а покійний Середа таки знав історію і знав, що з того моста,— а висота яка ж,— скидали у Смотрич зрадників. З нього, до речі, турки спустили в річку і Юрася — Гедеона — Звєнжика Хмельницького, князя Сарматського і гетьмана запорозького... зав'язали в мішок і кинули, бо така ціна перевертневі. Хто знає, може, і ви на Турецькому мості стоїте... стоїте добровільно... стоїте зі своєю куцою філософією... стоїте і не помічаєте цього, га?
— Я? — повисло у вечоровому тумані Шершунове запитання. Старий Доброчин не відповів, старий Доброчин поволі спускався
схилом на дорогу. На фоні облупленого щита Турецьких бастіонів чорніла постать Шершуна.
Батько синові:
"...Знаєш, Богдане, він, Шершун той, лишився на валах Турецьких бастіонів і, мабуть, швидко забув про нашу з ним бесіду, а я до вечора не міг заспокоїтися, та й дотепер гризе мене сумління, що лишив його, не-переконаного і затятого...
Я б хотів здибатися з ним удруге і втретє...
Я приготував для нього цілі послання, невідомо, щоправда, чи вони досягли б мети, але ж треба комусь виправляти похибку вчителя... учителеві, гадаю, це й належить зробити, це навіть не обов'язок, це мій справжній борг.
Отож, чуєш, ставши боржником, і я почвалав наступного дня до міліції, щоб розвідати його адресу. Там відповіли: "Ніякого Тимофія Шершуна серед мешканців Кам'янця не числиться". Я метнувся по готелях: нема Шершуна.
Надвечір дивака старого потягло на наш Турецький міст. Ковзаючи долонею по поруччі, я ходив по мосту, зазираючи у лиця прохожих, хотів у котромусь з них упізнати Шершуна. Я чомусь вірив, що мусить пін прийти на Турецький міст, щоб бодай на око виміряти його висоту...
Такими, бачиш, клопотами і живу, клопоти ж учительські, наші.
За листа — спасибі.
Якоїсь неділі виберися з Христиною і Мар'янкою до мене на яблука, сад уродив, аж гілля повгиналося.
Ага, запиши на магнітофоні і перешли мені голосок Мар'янки, оту пісеньку, яку вона дідові лепетала:
Ти плизнайся мені, Звідки в тебе ці дали, Я без тебе...
ОБНІМАЮ ВАС".
ПОСЛАННЯ ПЕРШЕ
— Іншалла...— вимовив протяжно Тодорко і поплював у шкарубкі, пропечені залізом ковальські долоні, беручись за держак лопати. Іншалла...
Циган Тодорко у ніякого Бога не вірив, звичне для мусульман звертання до аллаха перед початком кожної роботи, в якому живе надія на божу поміч, і таке несподіване, дивне і трохи загадкове у наших краях, Тодорко повторює завчено, мимоволі наслідуючи свого діда Ружена, який кочував і по румуніях, і по туреччинах, і навіть по далеких іспаніях.
Держак був новий, білий, ще не обсмальцьований, лопата теж воронилася сизиною, бо лише вчора Тодорко її викував, тому долоні задиміли молодими мозолями. Тодорко голий до пояса, спотів, жилава його спина вилискувала на сонці, мовби облита смальцем.
Але робота спорилась.
Коваль Тодорко знає, що робота буде споритися лише на першому-другому штиху, а вже третій і наступні штихи муситиме довбати кайлом і ломом. Парцела дісталася йому кам'яниста, затовчена, як тік, на якому чорти молотили залізний горох, не так легко викопати тут рівчаки під фундаменти нової хати.
Треба ж, однак...
Після війни, коли Тодорко розпрощався з циганським табором, вони з Роксаною могли обрати для сільби інше місце,— люди на той час будувалися мало,— але вони осіли якраз тут. На околиці Карвасарів вони зліпили собі хатчину, руду, кривобоку, з двома віконцями, кожне з яких Тодорко заслонив би своєю долонею. Дехто з карвасарців позирав на Тодорка і красуню Роксану зизим оком і нишком подейкував, що кучерявий циганчук не випадково облюбував зарості бузини і терну, чого доброго... ще заходиться відновлювати на безлюдді лиху славу карвасарського злодійського цеху, який існував тут у давні часи.
Звідки люди могли знати, що молодих циганів вабили пустка і привілля?
А Тодорко без злого умислу прикипів до кам'янистої парцели, певно, тому, що тут Роксана сповила йому першого сина, названого на честь діда Руженом, що тут вона народила ще п'ятеро кучерявих і галасливих, як горобенята, Тодоровичів; тут, нарешті, минулася його молодість...
Правда, це тільки так легко мовиться: прикипів. Скільки ж разів звихрувалась у ньому, від діда Ружена успадкована, жадоба до мандрів. Го-го, майже щовесни кров у ньому бунтувалася, грала, як молоде вино, снилися дороги і вольнії дими. Тоді Тодорко квапно, як на пожежу, зав'язував у верету немудрі циганські статки, кликав Роксану з дітлахами і виштовхував їх за ворота: треба їхати, їхати, байдуже куди, аби лише не обростати мохом на місці.
Роксана падала снопом на порозі, хапала чоловіка за ноги і просила не дуріти: куди вони подадуться з дрібними, як зернята, дітьми? Він зривав з клинка батіг, принесений ще з табору, губи бралися білою смагою і, не пам'ятаючи себе, періщив Роксану наосліп. Вона заслоняла тільки вид, з порога, однак, не вступалася, сині пруги на плечах напухали, як вужі; в якусь хвилину Тодорко помічав ці сині вужі, тверезів і жбурляв батіг пріч.
Жбурляв до чергової хандри...
Тяжко приростав до землі онук бачі Ружена. Але таки приріс...
Та не самі Роксанині сльози і мольби гасили в ньому жадання мандрів. Гасило їх саме життя, роки і ще гасила та земля, яку возив на своє подвір'я тачкою і носив відром бозна-звідки: носив по-первах на грядку цибулі, на рукавчик під картоплю, а далі в ями для яблунь і слив, да я черешень і груш. Була це не просто циганова забаганка, була це користь для родини, бо росло при хаті своє зело для приправи і якесь яблуко для дітлахів. Згодом, правда, садові деревця почали значити для нього більше, ніж один тільки хосен! Торкався, бувало, молодих листочків або рясного цвіту, і йому здавалося, що торкається власного серця, до свого вчорашнього дня, який, виявляється, не знидів марно, не пропав, бо обернувся дивним чином у зелені крони.
О, певно, це аж ніяк не означає, що внук бачі Ружена до сьогоднішньої днини не носить у собі незбагненного вітру, котрий каламутить кров; але вітер каламутний з кожною новою весною слабне, стає схожим на обскубаного півня. І тому батіг, принесений Тодорком з табору, струхлявів без діла, і не пухне вже Роксана синіми пругами. Тодорко Іншалла, як величають його в приміському колгоспі, на час весняної каламуті замикає кузню і, най там громи б'ють, зникає кудись на два-три дні. Цієї весни сталося таке з ним. Повернувся додому обдертий, вихуділий і зарослий, пропахчений димом і печеною картоплею. Рокскна мовчки налила в цебер літепла, роздягла чоловіка і скупала; купала і винюхувала з Тодоркової кучерявої голови, усе ще кучерявої, гіркий запах диму.
Аж блідла від призабутого трунку...
Щоб заглушити тугу за чимось, вона після купелі тицьнула йому листа від найстаршого сина, який вчиться у Львові на лісничого.
— Чи чуєш, Тодоре, наш Ружен дівчину має... Очі в неї сині, а сама ґшіа-біла, як хліб. На прочитай...
Через тоту білу дівчину, яку він ще не бачив ні разу, через сина Ружена, через своїх молодших дітей, через оці яблуні, що розкрисла-гилися, через оцю землю з перших двох штихів Тодорко нині поплю-нав у долоні і заходився копати рівчаки під фундамент нової великої хати. Бо ніби він гірший від сусідів справа і сусідів зліва, які, дай боже, хоромища повибудовували? Він прецінь колгоспний коваль і хоч у своїй кузні карбованців не відливає, та все ж якусь копійку додому приносить. Роксана теж, відколи діти попідростали, не дармує: щоліта торгує пиріжками... Гріш до гроша — і тисячка набігла. Воно ніби й багато, і разом з тим мало, бо цементу купи, дошки, вапно, гіпс, камінь — купи, муляра найми, тесляра найми. Правда, колгоспний голова обіцяв дечим допомогти, і таки Тодорко заслужив, щоб йому допомагали, бо двадцять років в одному горні розпалює щорана вогонь. Але коли б то він будувався у селі, тоді поміч була б під рукою, а то ж у Карвасарах... Ось і сьогодні хлопці з будівельної бригади обіцяли вчинити толоку, щоб допомогти закласти фундамент, а проте щось їх не видно...
Жаль пощипує Тодоркове серце.
Він спирається на держак лопати і крізь плетиво садового гілля дивиться на кам'яне громаддя Кам'янецької фортеці, на основу Турецького мосту, що виростає з дна Смотрича, на дорогу, якою давно повинні б приїхати хлопці з будівельної бригади.
Ех...
Кажуть, що стара фортеця начинена скарбами — золотом і сріблом; турки нібито позакопували, недаремно там щоліта розкопують подвір'я, деколи й стіни розбирають. Старий знайомий учитель Василь Юхимович Доброчин із "золотих" побрехеньок сміється, колись пояснював Тодоркові, що вчені шукають в землі відповіді на питання: коли і ким засновано фортецю. Одні вважають, що її литовські вельможі поставили, а інші доводять, що руські князі. Доброчин людина порядна, не буде Тодорка дурити, але як на його, Тодорків, простий розум, то навіщо тратити державний гріш на якісь там розкопки. Сто-двісті років пізніше або раніше — яка різниця? Е, ні, шукають-таки золота в старій фортеці...
Ге, а якби оце він натрапив на своєму подвір'ї, копаючи рівчаки під фундамент, на жбан, повний-повнісінький червеного золота? А що, може бути. Переказували ж, що на цьому місці стояв конак турецького купця. О, Тодорко знав би, що з тим золотом робити, не журіться.
Аж у голові паморочиться від солодких думок.
— Дурень думкою багатіє,— врешті сказав сердито і знову поплював у долоні.
А все ж таки... якби... га? — Іншалла-а-а...
Поскрипує лопата в ковалевих руках, пахне земля грибами, гойдається поміж садовим плетивом сіре громаддя старої фортеці, її башти пливуть у тремтливому мареві, пливуть...