Думати про мене — це все одно, що згадувати торішній сніг. Ліпше погляньте туди,— показав рукою поперед себе в чорну просторінь.— Видите?.. Там... посеред городища... храм.
Храм? Він що, сміється? Який храм? Звідки? Тут будяччя під ногами, тут бур'янець. Але ж... але ж, к лихій матері, попереду справді маячить мовби кучугура. Вона поволі розсипається, розгойдується, з неї виростають золоті бані, а нижче — стіни... стіни жовтуваті... чорний отвір дверей... голубуваті склепінчасті вікна. З цих дверей, з вікон, навіть зі стін пливе урочистий спів... синій дим... Перед храмом на майдані люди. їхня крилата малинова одіж лопотить на вітрі... блискучі фібули на раменах сиплять снопи іскор... Цокіт копит об кам'яну бруківку... будинки стоять рядами впритул один до одного... присадкуваті будинки, білі... і знову церква, але вже інша, менша, і ще одна... Вежа сторожова... дорога, що петляє униз до моря... на морі гойдається припнутий до причалу корабель, високо задерши носа.
Що це? Навіювання? Галюцинація? Буяння уяви? Чи казання старого Яричевського?
— А знаєте,— вмент розвіяв видиво прадавнього міста Теофан Петрович,— більше я сюди не прийду. Востаннє оце з вами на Теп-сені... Рветься нитка, що в'язала мене з мрією.
— їдете кудись? — спитав його для годиться, досі перебуваючи під враженням нічного міражу.
Старий зітхнув:
— Та їду. Син забирає... Вадька.
Наступної днини я і Золота Тріска в супроводі обидвох "піратів" із Сердалікової затоки пішли попрощатися з Теофаном Петровичем. Привід для цього був: учора ввечері він залишив у бабиній альтанці бриль з нашими черепками.
Старий мешкав на південній околиці Коктебеля, у хаті, котру обступив густий вишняк. На наш стукіт у двері ніхто не обізвався.
— Мабуть, дома немає,— почухав потилицю Чорний Іванко. Його молодший колега для проби поторгав клямкою. Двері несподівано відчинилися. У кімнаті посеред фанерних ящиків сидів Теофан Петрович. Лиш у майці і синіх піжамних штанях. Наш візит був для старого, як грім на Різдво. Він схопився на рівні ноги, напинаючи на худі плечі куртку.
— О... це ви? — сором'язливість знову перепинала Яричевському бесіду.— А я того... чесно кажучи, не сподівався... Вибачте, що того... розруху таку застали... Пакуюся. Сідайте,— висунув з-під столу розхитану табуретку.— Або... колекцію мою огляньте.
Його колекції міг позаздрити будь-який музей. Чого тут тільки не забрано: амфори цілі й мастерно реставровані, горнці, жбани, кам'яні жорна, монети боспорські, візантійські і рідкісні херсонські мідяки, татарські кинджали, мотики, наконечники стріл. Зрештою, усього не перелічиш. Десятки інших речей старий порозтикав по всіх закутках, порозвішував на стінах, розклав на підставках, етажерках і навіть на печі.
— Я присвятив цьому все життя,— пояснював Теофан Петрович.— Це моє багатство. Горбатий татарин Алім шукав золота... а я скрізь — череп'я. Кожному своє... Оці два жбани пізньоантичні я за пачку махорки виміняв у Алімового сина... під тином у нього мокли. Скурив Алімів син батькову лелію про скарби... з димом пустив. А тепер ось мій син...— Пальці Теофана Петровича тремтливо обмацували кожну річ, гладили, мов живу істоту, і з цих дотиків було видно, що вони, речі, йому дорожчі за всі скарби на світі.— Гадав я, що вмру поміж цими витворами стародавніх майстрів, гадав, що колись знайду на Теп-сені білінгви, які вимовлять ім'я забутого города...
У голосі старого бринів відчай.
На порозі кімнати тим часом появився юнак, плечистий, удвічі вищий од Яричевського. Він, мабуть, давно стояв на порозі непоміченим, аж поки не урвався йому терпець.
— Досить вам, тату, про своє тарапіччя,— перебив він трохи прикро Теофана Петровича.— Я іду замовляти на поїзд квитки і хочу почути від вас остаточне слово: їдете з нами чи лишаєтеся тут?
— Син мій, Вадим,— прояснилось обличчя Теофанові Петровичу.— Сільськогосподарську академію в Києві закінчив. Агрономом на Вінниччині...
Вадим злегка вклонився.
— Дуже приємно,— сказа" з ввічливості.— Ну то, як тату? Яричевський застиг посеред кімнати відчужений, далекий од своїх
речей, сина, від цілого, здцдалося, світу: Худі його руки безсило звисали баторами, плечі хилииися.
— Або я знаю,— простогнав він нерішуче.
— Уже не знаєте? Але ж бо ви погодилися? — напосідав на старого син.— Колгосп мені виділив котедж, одну кімнату4 ми з Яриною вам віддаємо... А тут... самотньому і старому важко. Ніхто й кухля води ч не подасть у скруті. Тому раджу вам, тату...— Сина гнівила батькова нерішучість, але, зважаючи на чужих людей у хаті, гнів свій він тамував.
А старий Яричевський сіпнувся і рушив на сина.
— То кажеш, Вадю, що радиш... га? — останні Вадимові слова підпалила у ньому і роздули вогонь; вогонь цей бризнув старому у вічі, він розправив плечі і високо підняв голову.— А чи ти відаєш, сину, що мені всейвке життя хтось щось радив?.. Хтось... Сусіди, рідні, мати твоя.,І я завше підкорявся, завше... А нині не хочу.
— Але ж, тату,— Вадим, мабуть, уперше побачив батька гнівним і бунтівливим. — Я жадаю вам добра.
— Добра мені без цього всього, чим жив... без Тепсеня не буде. І не забирай у мене останнє, що маю,— уже просився Теофан Петрович. Бунтівливого вогню вистачило ненадовго, як і того сонячного промені на обличчі: старий на очах попелів.— Зрештою, дивися сам...
— Я замовлю квитки на всіх,— сказав Вадим.
' Яричевський зачинив за ним двері втомлено присів на перевернутий ящик.
Місто на Тепсені зосталося без імені.
День стояв високий, як телевежа. Сонце зачепилося за її вершину і повисло над ізвором. Повітря гусло настоєм полину, розпареної кропиви і характерним запахом розпеченого каміння.
Вітру б сюди...
Але вітер на дно ізвору й не потикався. Він ліниво, як пес, що за літо обріс реп'яхами, копотив монастирським дворищем, колись мурованим ребристими, рівняками, А тепер геть чисто занехаяним: скрізь видніли вирви, вижолоблені весняними потоками, купи каміння і посіченою на друзки цегли, порослої лободою та лопухами. Зрідка, припадаючи тужаві осінні гульки, вітер струшував із себе дрімоту і рвучко налітав на столітні мури Сурп-Хача, де ще вцілілі, а де обернуті н румовища, густо засновані плющем і здичавілим виноградом. Пориви ні тру були короткі, як північний лет, але й цих забав вистачало, щоб у монастирі оживали шерехи й потріскування: то, мабуть, сіявся крізь шпаринки пісок, відколювалися глина і вапно. Кажуть, минає двісті років відтоді, як Сурп-Хач спорожнів двісті років він повільно вмирає, та, мабуть, ще стільки буде вмирати,бо вітер, сонце, дощі й морози дарують йому замало часу для конання. Хіба що люди, не зваживши на охоронну таблицю, прискорять годину його смерті.
Людей тієї днини в Сурп-Хачі було небагато: крім мене, Золотої Тріски та двох "піратів" з Сердалікожії-затоки, тут походжали дві поважні дами в супроводі патлатого чоловіка, схожого на священика. Кілька юнаків залишили на стежці свої горбаті заплічники і, натрапивши в монастирській церковці східці, що вели на стіни, відразу подерлися на верхотуру. Потім пришкандибав молодик, фотограф з коктебельських пляжів, котрого мої "пірати" називали Козою. Була ще дівчина. Вона сиділа за похідним мольбертом. У руці бігав олівець, цей олівець, аркуш білого паперу і старий Сурп-Хач геть заполонили дівчину, вона тільки зрідка оглядалась, ніби вишукуючи якісь деталі на околичних порослих лісом горбах, і тоді з-під гриви розпущеного смоляного волосся зблискували величезні кавказькі очі.
І була ще в Сурп-Хачі вона, жінка...
їй одній, здавалося, посеред цього вікового пустища було байдуже і до пекучого сонця, і до густого й терпкого трунку полинів, і навіть до румовищ Сурп-Хача, що в перекладі означає — святий хрест.
Вперше я помітив її на дні ізвору, куди забрів, щоб знизу подивитися на крепиди старих терас, де колись ченці плекали виноградну лозу і садову деревину. Жінка сиділа на кам'яній брилі, потупивши донизу очі. В чорній одежинід в такій же хустині, вона скидалася на заблукану, згорьовану монастирським життям схимницю. її руки, розпластані на колінах, нервово посмикувалися, а груди, плескаті, висхлі, ходили як ковальський міх.
Жінка перепочивала...
Жінка перепочила хвилину-другу, потім перев'язала вузол хустини, з-під якої прялося біле повісмо, перехрестилася і поклала на плече добрезний кусень плитняку, який бозна-коли зсунувся з напіврозвалених крепид.
З цим тягарем жінка рушила вгору.
Старі пощерблені сходи спиналися уверх стрімко, навіть молодій, здоровій людині п'ятися ними важко. Звідси, з дна ізвору, мені було видно, як десь посеред сходів у старої жінки дрібно заделькотіли коліна, камінь на плечі гнув її в каблук. Я заплющив очі, бо здалося, жінка ось-ось хитнеться і покотиться на дно ізвору; очі заплющив, а руки мимоволі тяглися вгору, до неї, руки хотіли оберегти жінку.
Тиша била бубнами у вуха: бум, бум...
Так тривало довго, жінка на крутих сходах збиралася з силою, хоч, певне, тієї силоньки у неї жевріла маленька жменя; потім відривала ногу зі сходинки, несла її до повищої довго і важко. А все ж крок зроблено, мученицьку сходинку подолано. Одну подолано, а всіх я нарахував понад сорок; вона сорок разів витерплювала муку, витерплювала, але камінь з плеча не кидала і не сідала відпочити. Лише нагорі, діставшись дворища, поклала свою ношу під стіною монастиря і витерла з чола піт.
Мусив краплитися її піт кров'ю..
А потім я бачив, як вона прямувала до чуркала, цідила в долоні воду і зволожувала губи; губи її чорніли запечено, як два пощерблені вінчики глечика.
І вона сама, ця висока і сувора жінка в чорній одежині, і її сізіфова праця видалися мені явленими або з біблії, або з якогось старезного фоліанта про страждання святих мучеників; жінка і її страждання були безглуздими посеред білого-білого дня поруч з довгогривою дівчиною та юнаками, що й під банею монастирського храму цигикали на крикливих транзисторах. Я зважився зачепити її словом, вона ж пройшла мимо глуха, задивлена в себе; жінка йшла до дівчини, що сиділа за мольбертом. А та після кожної появи старої на монастирському дворищі клала побіч себе грудку землі або шматок цеглини. З тих грудок і цеглин вишнурувала довге намисто.